Багаторічні дослідження, проведені науковцями Бережанського агротехнічного інституту в лабораторії біогазових технологій, підтвердили: у наших умовах солома – чи не найенергоємніший продукт: з однієї тонни можна видобути 300 кубометрів біометану.

Сировини в Україні вдосталь: лише пшеничної соломи щороку маємо до 40-50 мільйонів тонн. Із біомаси, що нині переважно марнується, можна отримувати до 27 мільярдів кубометрів біогазу. Стільки, скільки в середньому донедавна закуповували природного газу в Росії.

Суттєвий момент: половину недешевого імпортного блакитного палива витрачали для виробництва міндобрив. Цього можна уникнути: шлам, що його утворює бродіння біомаси у спеціальних реакторах, цілком забезпечить потреби сільського господарства в органо-мінеральному живленні. Це добриво в десять разів ефективніше від перегною і наче створено для екологічного землеробства. Отже, виробництво біогазу відразу розв’язує три проблеми: енергоносіїв, органічних добрив та утилізації відходів. Однак в Україні поки що спромоглися збудувати лише кілька біореакторів.

Та ж таки Німеччина, для прикладу, вже надбала понад 5 тисяч біоустановок. У переробку йдуть харчові та кормові відходи, навіть спеціально для цього вирощували силосну кукурудзу. Щоправда, тепер засумнівалися у доцільності такого використання цінної сільськогосподарської культури, адже в світі зріє  продовольча криза. А ми бездумно марнуємо енергетичну сировину: спалюємо солому, за непотріб уважаємо кукурудзиння, соняшничиння, гичку цукрових буряків, бадилля картоплі, жом, пивну дробину, барду…

Ректор Бережанського агротехнічного інституту професор Василь Павліський віддавна намагається привернути увагу місцевих господарників і влади до тієї проблеми, проте зазвичай наштовхується на глуху стіну нерозуміння. Переконаний: якби запрацював хоч один невеликий біореактор, то «багаті люди, пересвідчившись у перспективності справи, почали б вкладати капітали у спорудження таких енергетичних об’єктів».

–  Але вони все ще живуть одним днем, – з прикрістю констатує Василь Михайлович. – Посіяли, через півроку зібрали врожай – уже є кошти. Чи, скажімо, відгодували кабанчиків – знову швидкий дохід. А щоб окупилася біогазова  установка, треба чекати 3-5 років. Для наших сільгоспвиробників це «довго і ризиковано». Правда, їх можна зрозуміти: у Німеччині держава стимулює фермерів купувати біогазові установки: надає безповоротну грошову допомогу, довгострокові кредити під мінімальні відсотки.

Схоже, декларовану кількома українськими урядами довгострокову  державну  стратегію розвитку вітчизняної біоенергетики наглухо заблокувало нафтогазове лобі. Тому реактори, що мали б уже працювати, досі на «солом’яних» ногах.