100 років тому (12 серпня 1923 року, напередодні Маковія) народився наш батько – Гриценко Семен Павлович. Свого часу йому та матері, Олександрі Михайлівній, я присвятив повість “Самар”, де висловив синівську вдячність і любов.

Нині навчатися журналістиці досить непросто. Принаймні, в Україні. В державі практично зникло друковане слово. Із сотень найменувань друкованих видань залишилось усього кілька, та й ті з мізерними тиражами, які вимірюються не тисячами – сотнями! По пам’яті (із загальноукраїнських) це газети: «Сільські вісті», «Україна молода», «Слово просвіти», «Українська літературна газета», «Літературна Україна»… Якщо й не згадав то, можливо, ще пару позицій. Серед літературних журналів, які досі приходять до передплатників у друкованому вигляді: «Київ», «Дзвін», «Березіль»…

Історія, яку розповім, схожа на сюжет з фільму. Та вона відбулася в реальному житті.

(вдячне слово до 100-річчя поета-гумориста Павла Глазового)

Воістину – в кожної людини є особистості, які відіграли в її житті важливу, а, іноді, й – ключову роль. Такою постаттю особисто для мене є Павло Глазовий!  Річ у тім, що змалечку, як багато хто, я захопився його гуморесками. Вони тоді активно друкувалися в журналі «Перець». А, коли вдалося роздобути окрему книжку усмішок Павла Глазового – радості моїй не було меж! Відтоді гуморески цього геніального сміхотворця самі заходили в чіпку дитячу пам’ять уже після третього їхнього прочитання вголос. Після створення цілого архіву улюблених сміховинок, вони вже «попросилися на волю». І вже з п’ятого класу я їх читав зі сцени: спочатку шкільної, згодом – сільської, районної, обласної…

Московити впродовж кількох десятиліть (одразу як запустили «чєловєка в космос») хизуються тим, що вони – космічна держава! Навіть свої загарбницькі війська назвали «ракєтно-космічєскімі», натякаючи на свою виняткову «космічність»!

За три місяці війни українці прожили, як мінімум, три роки. Саме на такий період витрачено кожним сил, енергії, емоцій, здоров’я. Ті, хто потрапив у зону бойових дій чи під окупацію – ще більш виснажені. Ото ж, війна нас усіх зістарила на роки.  Тих, кого зустрічаю  вперше від початку війни вживу, як кажуть, помічаю зміни – більше зморшок на обличчі, більше суму в глибині очей, суму, який уже нікуди не дінеться. 

Від мого лютневого блогу на «Грінченко-інформ» минуло два місяці: березень та квітень. Зловив себе на думці, що втратив ритм подачі матеріалів у цій рубриці. Не гоже…

Віриться, що більшість зі мною погодяться – взимку читається найліпше! Тут кілька причин. Основна із них – пригальмовується суспільна активність і в тебе вивільняється більше часу  на читання. Для людей, які зайняті роботою на землі, зима також дарує  можливості заприятилювати із книжкою, бо у цей час росте хіба що сніг. А він, коли в пухкій повноті,  потребує лиш одного – прогорнути стежину від хати до дровника аби внести дрівець, розтопити грубку і читати, читати, читати…

Останніми роками зима дивує нестабільністю й сюрпризами. Земля то одягається в біле, то за кілька днів скидає пухку теплу одіж, оголюється до трав’янистих сухостоїв, які  дротами шумлять-гудуть-дзвенять від раптового  поривчастого вітру…

Час інформаційних технологій мінливий і швидкий. Зблизилися відстані, інтернет зв’язав усю землю павутиною. Усе набуло нечуваного темпу, ритму, змін.  Сьогоднішнє витискає вчорашнє, а позавчорашнє геть стирається із пам’яті.  Бо інформації, яка рушиться на наші голови, як того снігу.  То ж я – про сніг.

Чомусь так сталося, що серед українства досить популярною лишається тема єднання, а точніше – роз’єднання. Ця тема перекочовує зі століття в століття, не втрачаючи актуальності. Пригадаймо Шевченкове: «Обніміться ж брати мої, молю вас, благаю!» Або – «Єдиномисліє подай і братолюбіє пошли».

Коли я бачу живий темно-зелений колір, перша моя згадка – про озимину. Чомусь так. Можливо, через те, що картинки дитинства найяскравіші. Для урбаністичного суспільства (принаймні – його юної частини) варто пояснити, що озимина (озимі культури) це те, що посіяне на зиму, під сніг фактично. Пшеницю чи жито сіють  на краєчку літа аби воно встигло до появи холодів зійти та вкорінитися, набратися сили, перезимувати. Зерно, висіяне ранньої весни називається – ярина. Отже є озима пшениця, а є яра. 

… Благородне діяння. Благодійність. Ці прекрасні людські якості притаманні для всіх часів і народів. Щедрість людської душі не має меж: від подання милостині до… побудови храмів. Добро без взаємного очікування є найціннішим. Колись мій старший товариш і земляк народний артист України Анатолій Мокренко згадував напучування свого батька: «Зробив добро – забудь!»

У телевізійну журналістику мене випхнув (у прямому сенсі цього слова) однокурсник Володя Дупак. 1980-го року конкурс на теле-радіо спеціалізації проводився в навчальних радіо й телестудіях у «жовтому» корпусі факультеу журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (та він тоді називався). Так, ось – бажаючі працювати на телебаченні по черзі сідали перед телекамерою, через яку їх «моніторили» на вміння імпровізувати, дикцію, зовнішність тощо… Решта студентів стояли поруч і спостерігали…

Оскільки творчість є  хронічною хворобою то й карантин для митця – звичне діло. При відчутті творчої «вагітності» чи формуванні нової книги я й раніше сам собі запроваджував «карантини», втікаючи від суєтного світу. «Карантинних»  місць у мене три: Трускавець, рідна Сумщина, село Халеп’я Обухівського району (Київщина), де  при високих Дніпрових пагорбах маю садок-млинок і вишневенький садок, який щойно рясно відквітував але за браком бджіл, ягід не очікується…

Верховна Рада України розгляне як невідкладний законопроект про статус олігархів, який запропонував розробити Президент України Володимир Зеленський. За оцінками фахівців у червні-липні Закон може бути ухвалений щонайменше у першому читанні, а можливо й в цілому.

Всесвітній День поезії воістину наше рідне свято! А як інакше?! Адже саме український народ створив найбільше в світі пісень (а це прояв – найвищої душевної поезії). Нам належить сотні колядок та щедрівок. А всесвітньовідомий «Щедрик» – зразок найвищого злету святкового слова й музики!

Я хочу вам розповісти про плитку, звичайну тротуарну плитку, яка масово почала з’являтися на тротуарах наших міст. Гарна штука, правда?! Там, де вчора люди ноги ламали, перестрибуючи ями, з’явилась вона! Рівненька, гладенька. Йде собі пані, вистукуючи каблучками, звісно, не переймаючись – що це за плитка? Звідкіля? По чім? Врешті, ми всі звикли гучно-радісно вітати позитив. Його ж так не вистачає в повсякденні!

Розпочати серію своїх блогів на «Грінченко-інформ» хочу саме з Вчителя. У кожного – він свій. І, якщо бодай один зачепився у перенавантаженій пам’яті, значить, як мінімум, вдячності він вас навчив.