(вдячне слово до 100-річчя поета-гумориста Павла Глазового)

Воістину – в кожної людини є особистості, які відіграли в її житті важливу, а, іноді, й – ключову роль. Такою постаттю особисто для мене є Павло Глазовий!  Річ у тім, що змалечку, як багато хто, я захопився його гуморесками. Вони тоді активно друкувалися в журналі «Перець». А, коли вдалося роздобути окрему книжку усмішок Павла Глазового – радості моїй не було меж! Відтоді гуморески цього геніального сміхотворця самі заходили в чіпку дитячу пам’ять уже після третього їхнього прочитання вголос. Після створення цілого архіву улюблених сміховинок, вони вже «попросилися на волю». І вже з п’ятого класу я їх читав зі сцени: спочатку шкільної, згодом – сільської, районної, обласної…

Художнє читання  мене захопило, а самовдосконалення досягло такого рівня, що вже жоден сільський концерт, жоден районний конкурс художньої самодіяльності не обходився без гуморесок Павла Глазового у моєму виконанні.

… Уявіть собі – стоїть за кулісами школярик і вдивляється, у  мікрофон, що височіє, мов чапля, посередині сцени.   Серце гупає, ноги підкошуються, чекає… коли оголосять:  «А зараз гуморески Павла Глазового читає учень Козелянської середньої школи Микола Гриценко». Хлопченя через прощілину в кулісах бачить, як вдоволено зашумів переповнений зал і злетіли від задоволення кашкети, підкинуті кимось понад головами. Отака була популярність!

Мої знайомі знали, що гуморески Павла Глазового роблять  не лишень із глядачами, але із самим юним декламатором чудо! Справа в тім, що я в дитинстві страшенно заїкався. Єдине місце, де можна було почути мою чітку вимову, без жодної запинки, це коли зі сцени перед повним залом читав усмішки геніального гумориста. Цього я сам не зміг ні зрозуміти, ні пояснити. Адже за логікою – від хвилювання, перед масою людей мав би вклякнути й замовкнути взагалі! Аж ні – чітка вимова, виразна, з викрутасами, така, яку люблять люди, від якою регочуть, хапаючись за животи.

Я розумів уже тоді , що численні  грамоти на стіні за зайняті перші місця в районних, обласних конкурсах –  заслуга не лишень моя, а, передовсім, того червонощокого, веселого дядька, що живе в столиці, куди я так мріяв  хоч разочок з’їздити…

Навіть при складанні творчого конкурсу під час  вступу на факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка в 1979 році мене виручив той же… Павло Глазовий.

Було це так: на творчому етапі, який називався «співбесіда» комісія задавала абітурієнтові різноманітні запитання. Здебільшого, вони стосувалися ідеологічних, журналістських тем… Я зайшов до аудиторії одним з останніх, коли всі члени комісії були втомлені й позіхали. Сів пере ними на стільчик, коліна  тремтять… То я їх до дупи стуляю, аби ніхто не помітив. Зате моя фізіономія розпливалася в усмішці. Ніхто ж того не знав, що так при великому хвилюванні спрацьовував мій «інстинкт самозбереження»!

Дмитро Михайлович Прилюк, голова приймальної комісії, наш майбутній декан, запримітив мою «либу», підняв окуляри й серйозно запитав:

– Чого це ти смієшся?

– Та так, – кажу, –  й сам не знаю…

– То, може, ти гуморески пишеш?

– Ні.

– То, може ти їх зі сцени читаєш?

– Угу…

І тут Дмитро Михайлович, хитро погладивши свою сиву потилицю, примруживши очі, продовжив:

– То почитай нам гумореску!  Гадаю, члени комісії не будуть проти?

Члени комісії оживилися від такого «нестандарту», ствердно закивали головами.

– Тільки я сидячи не читаю, – осмілів я.

– То які проблеми?!  – Підбадьорив Прилюк, – читай стоячи!

… І тут мені напросилася перша-ліпша гумореска Павла Глазового  з величезного «мозкового архіву»:

Водить батько зоопарком хлопчика малого:
«Ти уважно придивляйся, – поучає строго:
Он – двогорбий верблюдяра, корабель пустині…
Глянь, у нього, дармоїда, два горби на спині…»

Слова висипалися з голови дедалі сміливіше… Я вже себе уявив на сцені сільського клубу, відновивши всі сценічні жести. Та коли наблизився до слів:

« … А синочок рад старатись, роздражнив тварину
Тицьнув дулю й заховався батькові за спину…»,

– моя права рука повагом почала підніматися в готовності скрутити дулю. Розум при цьому «бастував»: «Як це скуртити дулю?!  Перед комісією?!» Але «митець» узяв верх: тому паралельно з правою, піднімалася й ліва рука, а  при слові «дулю», я скрутив їх аж цілих дві й, навхрест провів над головами членів приймальної комісії (типу – «шоб нікому не було обідно»).

Як вони всі реготали! Голосно, відверто, щиро!

Дмитро Прилюк, витираючи хусточкою веселі сльози промовив:

– Ну то, я гадаю, в членів комісії вже ніяких запитань до цього абітурієнта не буде? Вважаємо, що він витримав цей етап, хай іде далі…

Всі ствердно закивали головами. Лиш із членів комісії всерйоз запитав:

– А, може ви – в театральний?

– Ні, – кажу, – я до вас!

… Отаким  світлим і вдячним спомином ділюся я в столітній День великого Майстра із яким ми навіть після мого вступу в Київський університет так і не зустрілися. Про це  шкодую про сьогоднішній день.  При чому – мої деякі однокурсники, які точно не мали таких історій пов’язаних із Майстром, хвалилися не раз, як пригощали Павла Прокоповича пивом  в парку Тараса Шевченка, де він часто прогулювався, бо жив неподалік. Я ж чомусь соромився тоді пристати до веселої компанії, та й пива не любив. А, може, так шанував Майстра, що просто боявся до нього підійти?!