Я народилася в Гельмязеві – давньому сотенному містечку на Черкащині, колишня козацька слава якого сьогодні прихована в тиші звичайного села. Але саме сюди, за сотні кілометрів, з’їжджаються люди з усієї країни, щоб побачити одне диво.

На фронтоні колишнього ресторану «Супій» уже понад пів століття тримається крилами за небо унікальний мозаїчний птах. Його створила Алла Горська – бунтівна душа, яку радянська система цькувала, замовчувала й зрештою жорстоко вбила у листопаді 1970 року, коли їй було лише сорок один.

Гельмязівський «Птах» – пророчий. Це одна з двох останніх мозаїчних робіт Горської, що вціліли на вільній українській землі. Друга – «Вітер» у Києві. Все інше – монументальний спадок Донеччини й Луганщини – радянська влада роками руйнувала, а російські окупанти остаточно стерли на попіл.

Горська була з покоління шістдесятників. З тих, хто в часи СРСР наважувався говорити про українську культуру і свободу. За це її двічі виключали зі Спілки художників, за нею стежили, її роботи знищували. Вітраж, який вона разом з однодумцями створювала до 150-річчя Шевченка для Київського університету, за наказом ректора зламали і викинули просто тому, що він був надто українським.

До Гельмязева вона приїхала влітку 1970 року, за місяць до смерті. Зупинялася разом із чоловіком Віктором Зарецьким у свого приятеля, місцевого лікаря Василя Яківчика. До нього в ті часи часто навідувалися люди з творчого середовища.

Ідея мозаїки виникла майже випадково: знайомий лікаря Андрій Сакун щойно очолив місцевий комбінат громадського харчування і хотів зробити з нього щось більше, ніж просто їдальню. За місцевими переказами, художниця почула про це і просто запропонувала допомогти. Так виник задум оформити ресторан «Супій» в українському стилі.

Умови роботи були геть некомфортними – грошей на матеріали не вистачало. Зарецький їздив до Києва, щоб роздобути смальту та фарбу в друзів. Коли настав час творити дзьоб птаха, матеріал скінчився, і художники розбили тарілки, щоб використати черепки. Платні не було, тому директор розрахувався машиною фруктів та овочів, які Горська, за свідченнями сучасників, потім роздала родинам ув’язнених шістдесятників.

Стіни всередині теж розписали – народні мотиви, річка, козак Мамай, квіти. Але весь цей розпис пізніше замалювали. Вціліло лише те, що назовні – мозаїчний «Птах» на фронтоні будівлі.

Місцева влада тоді дивилася на художників косо. Із Золотоноші передавали: «Таких людей тут не треба». Але роботу вже почали і ніхто не став їх зупиняти. Потім, після загибелі Горської, лікаря Яківчика видавили з села через замовну статтю в газеті. Сусідів і дружину директора викликали на допити.

Зараз у тій будівлі кафе та магазин будматеріалів. Мозаїка досі на місці, але будівля належить приватному власнику, і що з нею буде далі – незрозуміло. Влітку 2025 року на сайті Кабміну збирали підписи за надання «Птахові» статусу пам’ятки культурної спадщини. Петиція набрала лише чверть потрібних голосів. Це боляче, особливо коли розумієш, що саме байдужість людей і знищує нашу культурну спадщину.

Попри це ініціатива не зупинилася. Черкаська обласна рада підтримала звернення громадськості та краєзнавців, народні депутати виїжджали на місце, експерти підготували облікову документацію і подали її до Міністерства культури. Там підтвердили: «Птах» відповідає вимогам для занесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як пам’ятка національного значення. І підготували відповідний проєкт постанови Кабміну, який має пройти узгодження у кількох відомствах.

Якщо статус нарешті буде надано, держава зобов’яже власника будівлі належним чином зберігати об’єкт. Якщо ж ні – доля мозаїки залишиться під питанням. Можемо її просто втратити, як уже втратили у Маріуполі легендарну мозаїку Алли Горської «Боривітер», зруйновану рашистськими окупантами.