У телевізійну журналістику мене випхнув (у прямому сенсі цього слова) однокурсник Володя Дупак. 1980-го року конкурс на теле-радіо спеціалізації проводився в навчальних радіо й телестудіях у «жовтому» корпусі факультеу журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (та він тоді називався). Так, ось – бажаючі працювати на телебаченні по черзі сідали перед телекамерою, через яку їх «моніторили» на вміння імпровізувати, дикцію, зовнішність тощо… Решта студентів стояли поруч і спостерігали…

Я дуже хотів стати телевізійником, але боявся, занижуючи власні здібності (психологія сільської дитини). І, коли Тамара Володимирівна Щербатюк (викладач кафедри радіо й телебачення) запитала : «Всі спробували свої сили?! Бажаючих більш немає?!» , – Володя Дупак виштовхнув мене з-поміж гурту зі словами: «Ні не всі! Тут іще один є!». Так я, лишень завдяки справжньому другові, опинився в фокусі телекамери й за результатами конкурсу врешті пройшов у «десятку» щасливчиків, котрих зарахували в телегрупу. Далі – робота на Сумському телебаченні, в Національній раді України з питань телебачення і радіомовлення, зйомки документальних фільмів…

Ото ж, моє побажання студентам і не тільки: вмійте себе розгледіти, цінуйте себе, не сумнівайтеся у власних здібностях. Звісно, це не означає самозакоханість, яка заколихує, розслабляє і, врешті, призупиняє ваш професійний ріст. Але й недооцінювати себе не варто. У всьому має бути міра.

А ще – важливо, аби по життю поруч із вами були справжні друзі, які, в разі чого, дадуть копняка й розвіють ваші сумніви (як це зробив мій студентський товариш, друг по життю Володимир Іванович Дупак) – заслужений журналіст України, нинішній головний редактор газети «Індустріальне Запоріжжя», який тоді, до речі, не втрапив у «теледесятку» і тому присвятив своє життя газеті.