За три місяці війни українці прожили, як мінімум, три роки. Саме на такий період витрачено кожним сил, енергії, емоцій, здоров’я. Ті, хто потрапив у зону бойових дій чи під окупацію – ще більш виснажені. Ото ж, війна нас усіх зістарила на роки.  Тих, кого зустрічаю  вперше від початку війни вживу, як кажуть, помічаю зміни – більше зморшок на обличчі, більше суму в глибині очей, суму, який уже нікуди не дінеться. 

… Прийшов недавно до свого знайомого – не впізнав. Ні зовні, ні по голосу, ні по поставі. Людина живе в чеканні сина з війни. Батько вщерть наповнений війною.  Кожна тривожна новина з фронту – ножем рже по його серцю.  Воно уже  три місяці кровить. Щодня…

Подорослішали навіть діти. Вони стали якимись іншими. У них кудись глибоко сховалися безпосередність, наїв, довіра. Страшно бачити дорослих дітей коло могил своїх молодих батьків.

… Юна  ще українка молить у небо: «Господи, не треба мені нічого – верни живим коханого з війни». Молить Господа мати, молить кожна чесна душа, аби захистили небеса красиву нашу землю, квітучу й барвисту, від посягання  чорного вороняччя, від зла й неправди.

Ми постаріли і старіємо далі. А ще ми гартуємося, тужавіємо й бронзовіємо як колосся під палючим сонцем, аби пройти через холоди, морози й знов прорости. Прорости пагонами сильнішими, потужнішими. Так буде!