Кремлівські «мілітер-пропагандони» і «воєнексперди» на грані пандемії «окопної хвороби»: їх масово «плющить» перспектива. У мідному ревиську рідних сирен «ПеВеО» – не десь «за трідєвять зємєль», а у себе під боком –  багатьом «медіаскоморохам» нарешті явно чується фінальний трубний глас провісника страшного суду.

І тому навіть у тісних намордниках цензурних приписів та з-під луб’янського кованого дубця вони що день, то дужче лячно завивають як вовки на повню. Якими, мовляв, «нєвєдомимі дорожкамі» «спєціальная ваєнная аперація» опинилася в глибокому тилу «нєпобєдімой і лєгєндарной второй армії міра»? Й «аткудава» в України, яку кремлівський «гавнокамандующій» мався взяти одним хапом, раптом виросли такі сталеві м’язи і далекосяжні ще й разючі дроново-ракетні жала?

Можна, звісно, назвати рабство «свободою», путінську параною –  «стратегічним мисленням», геронтологічну духовну менопаузу – «скрєпами», канібалістську війну –  «СВО», а дикі ординські плюндрування –  «асвабаджєнієм ісконно русского». Але силкуватися приховати масштабне й очевидне – це все одно що ховати сонце решетом. Навіть якщо вчепитися мертвою хваткою в горлянку всюдисущого інтернету.

«Коли гучні фрази, чесність і благородство існують лише напоказ, так би мовити, для царських виходів і прийомів, а всередині душі лежить дрібна підступність, хлоп’яча хитрість, ляклива брехливість, тоді, звісно, окрім розвалу, годі щось очікувати від самодержавного правління», – застерігав владу за кілька років до безславного падіння імператорського двору Романових прем’єр-міністр Сєргєй Вітте. Як у воду дивився.

У романі «На білому камені» Анатоля Франса є згадка про одну із загарбницьких операцій росії кінця XIX століття – фактичну анексію нею Манчжурії. Власне, це розпалило конфлікт на Далекому Сході, який, зрештою, «получілся как всєгда» – приніс «асвабадітєльніце» вселенську ганьбу побиття у Порт-Артурі.

Один із високих царських чиновників, кажуть, чесно назвав тоді цю далекосхідну «спєціальную ваєнную аперацію» «колоніальною війною».

Вчитаймося у трактування героя-філософа зі згаданого роману: «…головним правилом кожної колоніальної війни є те, що європеєць сильніший за народи, з якими воює… У таких війнах заведено, щоб європеєць наступав з артилерією, а азіат або африканець захищався стрілами, киями, дротиками й томагавками. Дозволено, щоб він роздобув собі кілька старих крем’яних рушниць та трохи пороху; це додає колоніальній війні слави. Але ні в якому разі тубілець не повинен бути озброєний чи навчений по-європейському. Його флот має складатися з джонок, пірог і видовбаних із колод каное. Якщо він закупить у європейських суднопромисловців кілька кораблів, то вони мають бути застарілими».

Даруйте за тривале цитування, але, як на мене, це картина вже сьогочасного, задуманого путінською «хлоп’ячою хитрістю» СВО. І суть його пропагандонського «шапкозакидання» . «Вторая армія міра» у цьому клінічному сценарії параної, звісно ж, посіла місце європейців, а ми – тубільців, яких ті, як відомо, мали «взять за два дня».

Росіянство на чолі з черговим «скрєпним» деменційним жандармським вахмістром за вихованням і погромником за переконанням укотре стало жертвою хронічної манії імперської величі.

Звідси лементи придворних «унтєр-прішібєєвих»: «Откуда в “укропов” новєйшіє дрони?» й істерія про те, що «С намі воюєт коллєктівний запад!».

Звичними клінічними протоколами ВООЗ цю біду не побороти. «Хірургічєскій удєл» її –  сокира і лобне місце. Такий для цього «народца» історичний обряд «очіщєнія, вразумлєнія і покаянія».