Жовтень сидить у кав’ярні.
Столик, на який подали замовлення, ще вологий. Туман не розвіявся на світанку, натомість рясно натрусив довкола крапель. Осінніх, прохолодних. Майже дощових. На тротуари, свіжопофарбовані парканчики, руде березове листя і пологі дахи будинків. На цей вишуканий столик просто неба, де так швидко холоне кава.

Жовтень цілком задоволений із власних старань. Легенький ранковий туман, сувої жовтого й мідного листя, дрібка осіннього тепла – нетривкого, як тінь останніх сподівань. Усе, як і планував. Він не обіцяв багато.

Жовтень замовив лате без цукру. Бо що за мода – підсолоджувати дійсність? Ніколи цього не робив. Позолотити реальність – інша справа. Завжди влаштовував це бездоганно. Коли його хвалили за старання – ніяковів. Аж до багрянцю на кленовім листі. Аж до запаморочливо пурпурових небес призахідного сонця. Жовтень не любить надмірної уваги. Увага втомлює і не залишає шансу на усамітнення. А Жовтень мріє побути наодинці. Поблукати надвечір міським парком, вишукуючи відблиски літніх послань. Слідів тих майже не лишилося. Може, хіба кілька – ще по-літньому зелена трава, ясне, незахмарене небо. Зате відполіровані до блиску каштани під ногами перехожих – недвозначна перепустка в осінь.

«Тримай, це тобі! – Мале дівча, яке невідомо звідки з’явилося тут, старанно викладає на столик, поруч з чашечкою лате, кілька брунатних плодів. – Назбирала учора біля дому. Красиві, правда? Ну все, мушу бігти. Бувай!»

Яка прудка… Не встиг навіть подякувати – вже зникла. Жовтень усміхається. Допиває лате і кладе до кишені плаща три великі гладенькі каштани.