Ніколи б не подумала, що доведеться говорити про Україну для іноземної аудиторії. Ба більше, бути в ролі героїні журналістського проєкту, яка ділиться власною історією. Таки незвично опинитися у статусі респондентки, а не у своїй фаховій іпостасі, коли сама когось розпитуєш.

Все почалося з виступу хорватською мовою – першого в моєму житті. Саме після нього журналістка одного з провідних хорватських медіа, «Jutarnji list», запросила на інтерв’ю. Так я стала частиною їхнього проєкту «Drugim očima» («Іншими очима») і поділилася власною історією.

Насправді я не мала чіткого уявлення, яка саме інформація цікавитиме мою інтерв’юерку, які запитання звучатимуть та й, зрештою, яким буде вже готовий матеріал. Утім, не можу сказати, що напередодні зустрічі хвилювалася. По щирості – радше навпаки: маючи певний фаховий досвід, розуміла, який на вигляд цей процес  ізсередини. І це додавало спокою, навіть упевненості.

Домовилися зустрітися за кавою. У Хорватії це більше, ніж просто напій, це глибока повноцінна культура. Кава додає насиченого приємного смаку навіть прісним бюрократичним моментам. За філіжанкою цього напою тут вирішують важливі питання: підписують угоди, проводять співбесіди, ведуть довгі розмови чи, як і в нашому випадку, записують інтерв’ю.

Звісно, цього разу, поки я занурювалася в розповідь, кава встигла вихолонути.

Спершу моя співрозмовниця розпитувала звичне: як мені країна, люди, де працюю і як відбувається моя адаптація. Згодом поцікавилася моїми політичними поглядами, баченням майбутнього в Хорватії чи в регіоні  мого перебування.

Одне з її запитань мене особливо зачепило. Стосувалося воно особистого життя, точніше моїх особистих стосунків. Я пояснювала, що для мене важливими у цьому є спільні цінності, зокрема спільність політичних поглядів. Журналістка неодноразово поверталася до цієї теми, уточнювала, що саме з огляду на мої життєві принципи мені не подобалося б у партнері на початку наших стосунків. Як на мене, це була спроба звузити складні особисті критерії до надто спрощеного, можливо й провокативного визначення. І демонстративний приклад «різночинання» почутого – як легко зміщується акцент, коли особисті речі потрапляють у публічний простір.

Ще одним показовим моментом стала розмова про регіон, де я тепер мешкаю. У Хорватії його вважають суто сільським, і я відчула в устах моєї співрозмовниці явні нотки іронічного при згадці до цього. Її здивувало, навіть розважило, що я вже орієнтувалася в місцевому хорватському діалекті. Як на мене, було у цій реакції щось зарозуміле, навіть зневажливе до досвіду людей, які там живуть і трудяться.

В ситуаціях з «незручними» запитаннями допоміг «грінченківський» досвід. У нашому університеті мали тренінги, на яких моделювали подібні випадки. Це допомогло і тут впевнено відстоювати власні кордони та не губитися в діалозі.

Водночас для мене було вкрай важливо озвучити своє, наболіле: пояснити хорватським читачам, чому українці масово перебувають в Європі. Я наголошувала, що це не від доброго життя, що таку міграцію спричинила широкомасштабна війна, розв’язана росією. Говорила про внутрішні дилеми, знайомі багатьом українцям закордоном, коли віддаляєшся від батьківщини, але так і не відчуваєш повної належності до нової країни. Коли складно повернутися до звичного ритму життя і дозволити собі радіти навіть простим речам – отій-таки хорватській каві. Коли це тобі особливо болить у моменти свята: перебуваєш серед мирного міста і радісного натовпу, в оточенні  різдвяних вогнів й ароматів глінтвейну, а думка не тут…  Згадуєш дітей в Україні, змушених нидіти дні і ночі у темряві, в холодних підвалах та укриттях. І десятки портретів українців й українок у соцмережах, які щодня поповнюють Мартиролог Героїв і Мучеників.

Тому коли мене запитують про майбутнє, я не маю відповіді. Моє життя тут визначене лише тимчасовим статусом – до наступного року.

Але цей надзвичайно цінний досвід – «співрозмовниці по інший бік», дозволив краще зрозуміти: будь-яка озвучена тобою інформація проходить крізь призму чужого сприйняття – журналіста і самого медіа. Прикладне нагадування, як важливо навчитися бачити ситуацію очима респондента. А відтак відповідальніше формулювати й передавати свої думки.

Не приховую задоволення, що скористалася нагодою вкотре привернути увагу хорватців до ситуації в Україні, наголосити на викликах, з якими тут стикаються наші земляки. Можливо, саме особисті історії здатні сказати про країну більше, ніж будь-які новини.