Вчора пізно ввечері наша національна футбольна збірна розпочала відбірний цикл ігор до Чемпіонату світу – 2022. Стартували у Франції проти чинних чемпіонів планети. Скидалося на те, що українці «повмирали» з переляку загодя, ще до виходу на смарагдовий газон. Звісно, розгледіти навіч як у наших хлопців тремтіли коліна не випадало, але те, що виглядали вони мурзатими хлопчиками супроти бородатих дядьків, – і без окулярів було видно.

Цілий тиждень похапцем – трохи зрання, трохи вдень і на ніч, доки сон не зморить – втішався чтивом Ярослава Ороса. Його нова книжка «Чара: історія хвороби» з’явилась у видавництві «Нове дихання», що пов’язане з ім’ям Володимира Даниленка. Книжка штибна, багатьма місцями «шерехата», багатовимірна і суперечлива.

На початку 80-х він справді працював на кафедрі фізичного виховання Київського державного університету імені Т.Шевченка. Наші дівчата його не називали інакше, аніж «фізрук». Думаю, мало хто з дівчат, а дехто й з хлопців знав, що то не простий учитель фізкультури, а футбольна зірка першої величини.

Поважна у письменницьких колах та поміж вдумливого читацького загалу «Українська літературна газета», на своєму електронному сегменті оприлюднила сенсаційну новину – якийсь американський Арт-центр оголосив лауреатів Міжнародної літературної премії імені Марка Твена…
І шо б ви думали – там єсть наші люди!

З розмови двох

На презентації «Снів неофіта»  –  нової книжки Павла Вольвача – письменник Ку-к сидів збоку, мало не підперши плечем ребра новодруків на стелажах книгарні. Звернувши на нього випадковий погляд, я крадькома спостерігав за ним аж до фіналу… Ніби розривався між ними обома. Уважно слухав Вольвача, а боковим зором знову і знову ловив письменника Ку-ка. Бо якщо Вольвач інтересно розповідав про то, як він писав свій роман, то письменник Ку-к не менш інтересно на все те реагував. Письменник Ку-к за півтори години презентації жодного разу не підвів очей, не подивився вбік книжкового іменинника Вольвача. Жодного разу! Правда, був один момент, коли «письменник збоку» нашорошився, трохи розтулив свої набряклі повіки і з-під них навіть зблиснула іскра зацікавлення, але то було лише мить, про що згадаю трохи далі.

На одному сіверському сайті з’явилася була чи то стаття, чи агітка з претензійним заголовком: «Що робити комунальним ЗМІ після роздержавлення?» Не встиг навіть дочитати те писиво, як пам’ять вихопила десь зі споду строкату аналогію: «Що робити мерцю в Денвері?» Старий, але чудовий голлівудський фільм з неперевершеним Енді Гарсія… Ну, а стаття, власне, про те, що Асоціація регіональних ЗМІ «підв’язалася» до американської неурядової організації «Інтерньюс Нетворк, Інк» і шукає зацікавлені «цільові групи».

Ми не бачилися з кумом аж… два місяці. Через те за стіл всідалися ґрунтовно. Мали що випити і чим закусити. Нам завжди є про що поговорити. Нема такої теми, яку ми з кумом не забалакали б.

У чернігівській кав’ярні «Шарлотка» тієї пізньої листопадової осені до справді доброї кави і фірмового тістечка подавали свіжі вірші. І все те було проти ночі, вже по 19-тій. Зі своєю новою книжкою і Музою на ім’я Ліза до міста на Десні явився Сергій Пантюк.

Уночі перший мороз ліг срібною рядниною на руді пасма осені. З учорашньої ночі на маминому обійсті усе, що було доти соковитим, пружним і яскравим, стало ніби ошпарене кип’ятком – айстри і жоржини, і навіть альстремерія у горщику за склом веранди не сховалась… Але найжалюгідніше на вигляд з того раптового нічного морозу – листя маминої гордості і пристрасті, виноградне листя «Кардиналу». Воно зробилось ніби плівка до комп’ютерної техніки – із неживим попільним лиском. А поміж ним, тим мертвим із ночі виноградним листям, світяться бризки життя – соковиті грона в оболонці ліліякового кольору. Мама зумисне лишає ті грона, той «Кардинал» її  в обійми першого морозу…

Павло Вольвач пише:

Ще тільки вересень…
Ще небеса такі, що не пора…
І забуваєш, що таки вже осінь
І що є в світі сила та, котра
Виштовхує за вікна хмарочосів…

І я за Вольвачем теж не годен збагнути в чому річ: осінь тільки почалася, а неясний, але дряпотливий сум та якісь химерні «мінорії» каламутять душу. То, напевно, з того, що там назбиралося всього потроху. Бо коли скидаєш оберти, рідше грюкаєш келішком об келішок в радісному товаристві, усамітнюєшся й починаєш думати – отоді й лягають на душу невдоволення собою, роздратування, а то й нічим не обумовлені, здавалося б, страхи.

Здавалося б, її зовсім нема, видимої причини, для того суму. Проте причина є. Нічого з нічого не буває. І найперше – думки. Хочеш, щоб те минулося, – зніми краваткучи попусти її, і піди, як говорив мій покійний батько, «плотно» випий або навпаки, туго затягни пасок і поринь у каторжну працю.

Що ще?

А ще, напевно, Київ. Він би, може, й зовсім тепер здихався мене, позбувся моїх навідин, але я нахабно приїжджаю чи не кожного вікенду, і куди подінешся ! – мусять зустрічати, готуючи у святу неділю традиційний банош з грибами та бринзою, а від мене віднедавна — вже не італійське вино з дивною назвою «Тіто», а, зважаючи на периферійний майновий і соціальний статус – пляшка вітчизняного, червоного коблевського «Сапераві»…

То – обід. А перед тим, зрання, я відкриваю на Позняках, на вулиці Бориса Гмирі, 15а балкон, ховаючи під себе «самопальну» глиняну філіжанку з кавою, аби туди не капнуло з кондиціонера поверхом вище.

Так було, напевно, сотню разів. Якоїсь миті, під час того мого, ще ледь прочумленого кавування, раптом з’являвся він. Ніби випадав з під’їзду. Ішов, трохи нахилений уперед. Враження, ніби не тримався купи. Здавалося, зніми ті його незмінні чорні штани з десятком нашивних кишень та якимись шнурками, що при ході теліпаються туди-сюди, і на кривих ногах замість колін угледиш пружини. І під сорочкою замість ліктів – також пружини. Вони його колись тримали, робили, певно, всю поставу пружною. А тепер — заіржавіли, порозтягувались. Через те – і хаотичне хилитання. Напевно.

До хилитання додавався погляд з туманцем. Ми інколи віталися. Коли його погляд потрапляв на мій балкон, коли він мав силу відірвати його від землі. Він тоді, напевно, думав, що я один із його читачів, і, може, дивувався чому не підходжу по автограф під патрет на титульній сторінці однієї з його книжок.

Він, звісно, не знав, що я також заробляю собі на хліб писанням. Правда, пера у нас різні. Він занурює своє в чорнило – ніби у вино, що дає панотець до причастя, а про моє чорнило і перо найточніше сказав якось Вячеслав Шнайдер, поет із Житомира:

Я знов збрехав
Збрехав облудно
Пишу я казна-що
Й самому нудно…

Отже ж – знову осінь. І швидше як було вистигає кава. Не холоне тільки щось гарне, щемне з пам’яті, до чого колись доторкнувся, або хотів те зробити і за тим тепер жаль.

Так ось, Улян, привітавшись або не завваживши мене, йшов, розгойдуючись, до однієї з двох крамничок поруч із будинком. Йти до супермаркета йому, мабуть, не стачало снаги. За кілька хвилин вертався. У руках у нього був хліб та незмінне кільце ковбаси. Я уявляв собі як він повертається додому. Як сідає до сніданку. Як непоспіхом жує ту ковбасу? Я намагався вгадати – він її ріже на шматочки, чи кусає з кільця, а хліб – з буханки?

Я потелефонував якось одному нашому спільному товаришеві – поету, прозаїку, критику, видавцеві, громадському діячеві, котрий зневажає дорогу горілку, але любить молодих поеток і часто спілкувався із моїм сусідою. Я запитав у нього: «Слухай, навіщо Улян постійно купує ту жахливу, начинену паперами і соєю, опріч іще страшнішої гидоти, ковбасу?»
–А йому всьо пофіг, – відповів патлатий поет.

З розлогого коментаря до тієї викінченої фрази я зрозумів, що мій сусіда вже мало чим переймався, окрім дурману творчості. Для нього з якогось часу стало не головне, що їсти, для нього зоставалось головним єдине – що він пише. Він писав удень і вночі, дратуючись, що інколи його сіпане тіло вимагало харчу, і тоді підтюпцем біг до найближчої крамнички за тим кільцем ковбаси. Не важливо якої. Аби лиш його не здувало вітром і мозок слухався.

«Наступної суботи приїду і обов’язково заговорю до нього, – думав я. – Напрошуся на інтерв’ю, по-сусідськи. Мешкати в одному будинку і не скористатися нагодою послухати того, до кого прислухався, придивлявся і кого читав сам Загребельний,– щонайменше нерозважливо». Так я собі думав. І однієї суботи думав, і іншої… А час минав. А я те відкладав, хоча й знав, що можу запізнитися.

Останнім часом його пантрувала якась незвична і таємнича на вигляд жінка. Звісно, таємнича як для стороннього ока. Як для обивателя. В письменницьких колах, напевно, добре знали хто вона. Проте я вже не став телефонувати з розпитуванням поетові-товаришу. Нехай вона так і лишається мені інкогніто. Вона була при ньому така охайна, видзігорна, вишукана! Я не можутеперзгадати, які саме деталі на те вказували. Вона ніби й одягалася як всі, не виділялась кольором волосся. Але було щось неземне у її погляді, у рухах, жестах, у притишеному голосі. І він був з нею іншим. У такі дні він не носив ті свої кільця ковбаси. При ній він випрямлявся і не хилитався.

Як жаль, що вся та ідилія Божественної жінки та розгнузданого українського письменника тривала недовго! Я не знаю, де вона була, коли друзі сполошилися кількаденним його мовчанням на телефонні дзвінки, коли двері його пристанівку відчиняли не ключем, а вже диском болгарки, але знаю достеменно: у його останніх реченнях, десь там, де думка і свідомість обривалися, вона була присутня. Та жінка. Я більше, аніж переконаний, що вона там була.

Але – осінь.

Студена вдосвіта і сумна. З багатьох причин. І я ось, тутво, з кавою на балконі. Помалу перестаю думати про мого сусіда. Чого б мені перейматися? Ми навіть не були знайомі. Прикро, звісно, що спізнився з тим інтерв’ю. Проте, хіба це вперше?! Геть самоїдство! Геть копирсання! Все так, як і мало бути. Я встиг там, де встиг. А там, де не зважився, не ступив кроку, то там, напевно, хтось чи щось постали мені муром, і не треба туди пхатися, де за ним, за тим муром, абсолютно інший людський світ. Світ, до стилю і правил якого ти власним життям не привитий. Ті, що зрання звикли їсти вівсянку, – не похмеляються.

Начебто все логічно.

Принаймні вмотивовано для самого себе. Можна було б вдихнути на повні груди цього свіжого, прохолодного ранкового осіннього повітря. Але не вдихається. На повні груди. І кава не так п’ється. Я ніби підсвідомо очікую скрипу залізних вхідних дверей знизу. І вони скриплять час від часу. Проте звідти виходять не ті. Люди у костюмах і випрасуваних сорочках, у них «прилизані» зачіски і доглянуті нігті, проте вони – ходячі манекени на тлі того, кого нещадно хилитало життя, хто виринав раптово з під’їзду у незмінних своїх неформальних штанях і за ким тепер, хоч і був незнайомий, до крику у грудях боляче і жаль. Жаль, що він більше не вийде з цього під’їзду. Щось важливе згасло. Залишилася тільки осінь. Яка теж – ненадовго. І Олеся Ульяненка більше нема.

Мені сподобався Віктор Леоненко, який учергове рубонув привселюдно «правду-матку». Цього разу сказав усе, що думає, про новоспеченого тренера збірної України Андрія Шевченка та декотрих інших поважних у вітчизняному футболі людей.

За 200 кілометрів від Києва, сім кілометрів від прудкої траси до села, де живуть мої родичі, я їду майже стільки, як ті 200 кілометрів зі столиці. На той відрізок у 7 кілометрів від траси до села, ніби «Юнкерси» в піке заходили… На тій дорозі, в тих ямках легкові авто колеса гублять, а вантажівки, особливо після дощу, «сідають» на вісь заднього мосту і крутять колесами повітря.

Те, що мали роздержавити ще десять років тому, коли було що роздержавлювати, – намагаються добити, доруйнувати, не лишити каменя на камені сьогодні. Йдеться про комунальну пресу України. Із чоколядної столиці в регіони спущено рознарядку, дано відмашку. І там перелякано заходились «рухати процес». Мало хто знає – куди і як його рухати, «но рухать нада», бо там, зверху, дали зрозуміти, шо «з етімі газєтьонкамі пора каньчать».

Кожен український шанувальник боксу із сумом пригадує, як торік, наприкінці листопада, наш Володимир Кличко в одну ніч «великого боксу» програв усі свої титули і пояси. Програв британцеві Тайсону Ф’юрі, що зовні зовсім не схожий на атлета, а скорше на колгоспного вгодованого здорованя-кухаря. І цьому «кухареві» великий чемпіон і красень-атлет Володимир Кличко, не боксуючи, а перелякано з ним обнімаючись, тобто раз-по-раз клінчуючи, програв! Саме це тоді стало найприкрішим та найболючішим для шанувальників Кличка.

До Чернігова неочікувано і якось скороспіхом завітав був Матвій Марголіс-Ганапольський. Всі дивувалися: чого він приїздив? “Цель візіта?” – сторопіло перешіптувалися російськомовні.

Хто до недавньої зустрічі між командами російського «Локомотива» та турецького «Фенербахче» був начуваний Дмитром Тарасовим? Посередній футболіст, яких мільйони. Забиває один гол за цілий рік, і то випадково, якщо пощастить. Жодного разу не кликали його ні до збірної Росії, ні до пристойного європейського клубу. Так і бігав би до футбольної «старості», поки б списали та й наступного дня забули.