Сучасна російсько-українська війна не тільки і не стільки за території як світоглядна. Поряд з мілітарним чинником не менш визначальним є ідеологічний – запекла інформаційно-психологічна битва за самоусвідомлення та ідентичність.

В Національному музеї Голодомору-геноциду демонстрували документальну кінострічку «Кубанські козаки. А вже літ двісті». Знаменитий фільм представляв режисер картини Валентин Сперкач.

– Познайомишся з легендою української кінодокументалістики, лауреатом Шевченківської премії, потім онукам розповідатимеш, – казав про Сперкача новоспеченому бакалавру онукові Івану, коли Парком Слави прямували до музею. Іван натомість посміхався: в молоді роки, певне, цілком не усвідомлюєш, який багаж знань, вражень, досвіду, скарбу знайомств і спілкування з непересічними особистостями потроху назбируєш на життєвому шляху, щоб згодом спробувати передати його наступникам.

– Це драма, яка сталася з людьми, котрих переселили на Кубань, – так одним реченням у вступному слові славетний режисер окреслив фабулу стрічки. – Думаю, доля Кубані з часом буде вирішена. Нещодавно у п’яти російських регіонах відбулися онлайн-референдуми, на яких люди висловилися за відділення від рф. І Кубань серед них. Не випадково наш фільм ще 1992 році був заборонений на Кубані, але ми його поширили, і він пройшов по всіх станицях. Сподіваюся, що і я певною мірою вплинув на думки тих людей, котрі там живуть.

https://youtu.be/j8x0sgGPInM

– Цей фільм залишиться у віках, і не тільки як документ, це частина українського духовного становлення, – після перегляду підсумував враження письменник, знаний дослідник історії Кубані, завідувач відділу досліджень Голодомору та штучних масових голодів Музею Голодомору Дмитро Білий. – Мої батьки з Кубані, маю там багато родичів, підтримую контакти з людьми звідти і можу сказати, що цей край добре пам’ятає, хто були його перші мешканці. Попри той терор, який був на Кубані в 30-х роках та під час Голодомору, коли за «Кобзар» родину могли розстріляли, а за бандуру посадити… Наприклад, у 70-х роках у школах ще висіли написи «Разговаривать на диалектах запрещено».

Дмитро Білий народився в Україні, на Донеччині. Але солов’їну опанував не у зрусифікованій Макіївці, а серед рідні у кубанській станиці Новодерев’янківська.

– З дитинства пам’ятаю той українськомовний простір, який мене оточував завжди, – пригадує професор Білий. – Так, є антиукраїнськи налаштована певна ланка людей, котрих у ці спустошені Голодомором станиці заселили з росії.

Як зазначає дослідник, за переписом 1926 року на Північному Кавказі було 37 територіально-адміністративних одиниць, більшість населення яких складали українці – 3 млн 107 тисяч. Та під час Голодомору 32-33 років, наприклад, у тій же станиці Новодерев’янківській комуністи винищили 70 відсотків жителів.

Йдеться не лише про фізичне нищення, а й повсюдне викорінення української ідентичності. Передусім, через ліквідацію української еліти Кубані. Саме на Малиновому Клину відпрацьовувалися практики україножерства, згодом поширені на інші українські етнічні терени.

Вже згаданого 1926 року на Кубані проживало близько 1,5 млн українців (67,5 % населення). А вже за переписом 2010 року, в Краснодарському краї мешкало лише 84 тисячі українців (1,6 %). Тобто, майже в 18 разів (!) менше, ніж було в 1920-х роках.

– Ми провели декілька конференцій з одним питанням: визнати геноцидом масові вбивства українців на Кубані більшовицько-російською владою, – заявив голова Запорізької обласної координаційної ради з питань козацтва Дмитро Сухінін. – Разом з науковцями, істориками, юристами, представниками СБУ в обговоренні брали участь представники Збройних сил України, ветерани АТО, учасники Руху опору та Революції Гідності. Закликаємо провести судове розслідування, порушити карну справу, визнати геноцидом масові знищення українців на Кубані. Вважаємо важливою частиною громадської діяльності сучасного українського козацтва боротьбу за відновлення історичної справедливості, за політичне покарання та суворе засудження тоталітаризму всіх форм, вшанування пам’яті знищених українців.

На думку професора Білого, попри століття етноциду, ставлення більшості кубанців до України дуже позитивне.

– У 2003 році виходив російськомовний часопис «Рідна Кубань» і в нього було десь 200-300 передплатників, а коли почали друкувати роман в діалогах, п’єсу «Старе гніздо й молоді птахи» Василя Мови, передплата виросла до 3-х тисяч, – наголошує науковець.

Так, останні 20 років відверто антиукраїнської рашистської пропаганди деформували суспільні настрої на Кубані. Вже нині треба думати, як діяти після перемоги, як налагоджувати стратегічні комунікації, які посили нести на звільнені та суміжні з нашою державою прикордонні території, заселені переважно асимільованим українством. Це й надважливе безпекове питання – формувати потужне коло прихильників української ідеї, будити десятиліттями пригнічений ген української ідентичності, вивітрити звідти смертоносну сопуху рашизму. Маємо ясно знати, з чим прийдемо на звільнені терени, найперше, до дітей та молоді, котрі від народження зростали і жили під пресом українофобської московської пропаганди.

При всій щирій шані до пам’яті полеглих у віковічному протистоянні, самими ностальгічно-жалобними наративами про геноцид і нищення потужне дієве поле активних друзів України не утвердиш. В такій важливій і водночас вкрай делікатній справі педагогіка катастроф «з присмаком брому», побудована на сумному переліку програних битв, понесених жертв – слабкий помічник. У світі поважають, прагнуть наслідувати успішних і сильних. Що вже казати про частину зневіреного, спустошеного, а до того ж озлобленого постмосковського постімперського суспільства.

Нещодавно доцентка факультету журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка Ольга Хамедова розшукала в одній із книгозбірень далекого канадського Вінніпега цікаве і, як на мене, вельми потрібне й нині видання – хрестоматію української літератури для шкіл Криму «Чорноморська хвиля». Видану 1995 року не в Києві чи у Львові, а в Донецьку – за підтримки меценатів з окупованого нині виробничого об’єднання «Макіїввугілля», інших благодійників шахтарського краю. Посібник для уроків літератури рідної мови містить твори дванадцяти кримських українських письменників, а також поетичні переклади українською кримськотатарських митців. «Ці твори вчать любити Крим і Україну», – зазначає дослідниця.

Не за горами час звільнення від московської орди наших причорноморських теренів. І перевидання «Чорноморської хвилі», підготовка та видання інших українськомовних матеріалів, адаптованих до дитячої та молодіжної аудиторії, дуже допомогли б українським педагогам, які нестимуть «світло науки і знання» у визволені міста і села. Варто подбати вже зараз, щоби «Чорноморська хвиля» долинула і до кубанських берегів. Як духовний місточок для спілкування з молодими нащадками козаків-чорноморців, котрі понад «років двісті», попри людоморство імперської москви, творили, будували на Кубані чорноморську Україну. Неоціненним кроком у відродженні таких прагнень мала б стати підготовлена українськими літературознавцями «Чорноморська читанка» з творами українських письменників-кубанців.

А чому б не створити український серіал за згаданим вже епічним полотном Василя Мови «Старе гніздо й молоді птахи», де йдеться про конфлікт у родині полковника Чорноморського козацького війська в переломні часи 50-60-х років ХІХ сторіччя і яскраво описано життя і побут на Кубані тих часів? Не на гидаве «інгулецько»-поворознюківське попсове «відеомило» держава мала б нині тратити справді кревні бюджетні кошти, а на такий значущий українськоцентричний кінопроєкт.

Кажуть, історія плине колом, події мають циклічність розвитку. Тож як ніколи постає наболіле питання українського ренесансу наших південно-східних етнічних теренів. Сто років тому Кубань переживала потужну хвилю українізації. Герої фільму Валентина Сперкача розповідають, що перша українська капела бандуристів була створена саме на Кубані. А хто тепер пам’ятає українських літераторів-кубанців, про яких теж згадується у фільмі? Повернення з небуття імен: Шевченкового друга Якова Кухаренка, вже згаданого Василя Мови, Василя Вареника, Прокопа Короленка, Федора Щербини, Якова Жарка, Івана Варавви, Якима Бігдая, інших майстрів української культури Кубані, вивчення і поширення їхньої творчості, зокрема укладання читанок, хрестоматій, електронних видань, аудіовізуальних творів, – нині це воістину «доби нової знак».