Дитинство. Лагідний плескіт Чорного моря, сплітаючись з ритмами дитячого джаз-бенду «Діксіленд», налаштовує на внутрішній спокій, мрійливість і безтурботність. Життя учасників ансамблю тільки починається, проте швидкоплинністю вперто нагадує про наближення змін…

Стрічка «DixieLand» – документальна історія про долю дитячого оркестру з однойменною назвою. Його заснував у Херсоні відразу після Другої світової Семен Ривкін, – музикант, вчитель од Бога. Через його турботливі руки і мудрі настанови пройшло не одне покоління малечі… На жаль, лише музика залишається вічною, але не люди, які її витворюють…

Фільм демонструє послідовну хронологію життя «Діксіленду», юних на той час талантів, які на тлі років, пейзажів ростуть і змінюються разом з оркестром. Живі, невигадані діалоги, монологи, події… і, звісно, музика.

Парадоксально, проте як майстерно режисер фільму Роман Бондарчук провів грань між реальним життям та знімальним процесом. Камера фіксує численні деталі, час від часу викриваючи себе: дрон фільмує власну тінь, батьки персонажів вітаються з оператором… Деталі наголошують: це лише фільм, а водночас таке «втручання» додає дійству реалістичності. Не відчувається «склеювання», напруженості, штучності, пафосу. Перед очима глядача постає життя – не більше й не менше.

Діти дорослішають, стають підлітками. Вже не такі безтурботні,  відчувають відповідальність, приймають рішення, змінюються зовні та внутрішньо, разом із життям великого «духового організму». Мало хто з них у дорослому житті піде стежкою, обраною в дитинстві. Часто люди просто не розуміють можливостей і подальших перспектив, які відкриває музика.

Бондарчук як молодий режисер та автор найвідомішого українського «дока» останніх років, «Українських шерифів», які потрапили до оскарівського лонг-листа, успішно підтверджує свій чималий потенціал. Підвал, де розташована репетиційна база оркестру, став доволі «кінематографічною» та й метафоричною локацією. Художнє розкриття індивідуальності кожного маленького актора – серед мистецьких родзинок фільму, що змушують глядача навіть підсвідомо співпереживати екранному дійству. Якщо на інші кінострічки режисера, ті що давно у прокаті, відгуки різні та й суперечливі, то тут картина цілісна, виплекана з душею і для душі. З дещицею смутку, але куди ж без нього?