Думки пронизують мої самотні вечори, коли для рефлексії потрібна лише тиша. Я давно знала, що колись цей дім був навмисно зруйнований. Із його стін нахабно стерли петриківський розпис, а натомість повісили портрети катів у рамках. Колись його вікна стали відображенням смерті, а червоний прапор окропив кровʼю ретельно побілену стелю…

Змалечку я мислила українською. В хаті від нашої мови аж пахнуло, і кімната пашіла свіжістю, збуджуючи легені до легкого тремтіння, і пружні слова розсували стіни… Коли бабуся насівала кумедними автентичними приказками, а я щиро тішилася цими іскрометними дотепами.

Ніколи не відчую себе іншою. Не відчую щось справжнє й інтимне чужою мовою, бо мене навчили любити своєю. В одному з інтервʼю телеведуча Маша Єфросиніна сказала, що російська мова проникала в українське суспільство начебто через запит авдиторії. У 2014 році, коли російська продовжувала лунати з вуст Маші, мені було десять років. І тоді я потай засоромилася свого «негородського язика». Бо чула таких успішних і впевнених, як Маша. Саме вони руйнували ідилію мого Дому. І в його стіни дедалі частіше проникала чадом «Какая разніца?!».

Тепер кожного дня в таких дітей, якою колись була я, розбоєм відбирають їхній дім. У прямому й переносному сенсі. Ворожа мова приносить руйнацію, смерть, страх і розпач. У ній немає душі, а найголовніше – життя. Немовля з Маріуполя чи хлопчик з Бахмута вже ніколи не почують материнські ніжні слова й не відчують затишок батьківської домівки. Бо такі, як Маша, колись заглиблювали канал для потоку російської в наші будинки.

Мова консолідує націю. Коли довкола сиплються осколки російської, руйнується моє відчуття безпеки. А я хочу жити в безпечній державі, у своєму захищеному, красивому Домі з петриківським розписом на стінах.