Ми з роду Нескорених

Сама поява майстерно, на рівні світової літератури, написаних українських художніх текстів завжди люто дратувала росію: імперія намагалася применшити значущість творів українського письменства, позначивши вічною і неодмінною вторинністю і їх, і їхніх авторів.

Імперець ніколи не пробачав нашим письменникам двох речей: відродження національної пам’яті й історії своєї країни та гостру критику тоталітарної системи.

Драму «Бояриня» Лесі Українки комуністична влада навіки засудила за викладені «національно-визвольні ідеї та висвітлення проблеми двох різних за менталітетами культур: російсько-московську і європейсько-українську».

«Повість про санаторійну зону» Миколи Хвильового більшовицькі цербери заборонили через «зображення ізольованого від життя санаторію (прообразу замкненого простору), де вчорашні романтики революції лікуються від душевних хвороб, спричинених тоталітарною системою заборон, реґламентації, зрівнялівки». І якби не самогубство, яке вчинив Хвильовий, не уник би він ганебного сталінського судилища і «розстрільної статті».

Творчість письменника-емігранта Івана Багряного була під забороною аж до початку горбачовської «пєрєстройкі». Клеймами «антирадянщини», «українського буржуазного націоналізму» комуністи затаврували найвизначніші романи «Сад Гетсиманський» та «Тигролови».

Перший урбаністичний роман Валеріана Підмогильного «Місто» разом з іншими його творами теж поховали у спецхови як «антирадянські»: не відшукали там «єдності (змички) робітників і селян». Сам Підмогильний поплатився за це життям. Як і його побратим визначний драматург Микола Куліш. У його п’єсах «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» знайшли комуністичному режиму погляди знайшли й Миколи Куліша – чергового «буржуазного націоналіста». За постановку цих (і не тільки) творів скінчив своє життя у сталінському концентракові фундатор нового українського театру Лесь Курбас.

Письменниця, публіцистка, критикиня, організаторка кінематографічної справи і жертва повномасштабного сталінського терору проти української інтелігенції Людмила Старицька-Черняхівська майже століття була забороненою «українською націоналісткою, що протягом кількох років проводила антирадянську націоналістичну діяльність».

ї звинувачували за поему «Сапфо», драматичні твори «Аппій Клавдій», «Гетьман Дорошенко», «Іван Мазепа», повість «Діамантовий перстень», п’єси «Вертеп», «Український ярмарок» та за щоденники-спогадів про Михайла Старицького, Лесю Українку, Миколу Лисенка, Івана Франка, Володимира Самійленка…

Поета-«шістдесятника» Ігоря Калинця засуджено за критику комуністичної ідеології та викриття правди про якість і зміст української творчості, яку придавлюють окупанти України. Його твори вилучили з тематичного плану, перекривши дорогу до читача. Така ж доля спіткала письменника-фронтовика Миколу Руденка, поетів Василя Стуса, Івана Світличного, Степана Сапеляка, Галину Гордасевич, літературознавця Євгена Сверстюка, філософа Василя Лісового.

Дісталося художникам, скульпторам, композиторам, кінематографістам. Не давали працювати талановитій художниці-монументалістці Аллі Горській. Зрештою жорстоким вбивством організованим радянськими спецслужбами, вкоротили їй віку. Тавро «буржуазного націоналіста» носив скульптор і збирач скарбів народного мистецтва Іван Гончар. Довгий час була під забороною його фольк-опера Євгена Станковича «Коли цвіте папороть». Понад два десятиліття тримали під арештом фільм Юрія Іллєнка «Криниця для спраглих», знищили оригінальний українськомовний варіант знаменитої комедії «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова. Дивом зберігся лише один екземпляр оригіналу.

Сучасне ж ставлення до нашої держави, яке демонструють представники «русского міра», фактично не змінилося з часів заснування московщини. Українська творчість і нині «червона шмата» для тоталітарної росії, ненависть якої до «інородців» з роками лише посилюється. Тимчасово окуповані території України – гіркі приклади цього геноцидного жахіття. Росіяни, руйнують пам’ятники і пам’ятні знаки видатним українцям, нашим героям, вилучають українські книжки з бібліотек і показово спалюють. Українське Слово сидить кісткою в їхніх горлянках бо це символ Волі, а отже смерті імперії.

Фізичне знищення усього, що йде наперекір російським переконанням, окупація територій інших країн, тиск і погрози світові та уявлення про власну непереможність – ось справжнє обличчя агресора. А хто не згоден – вбити, репресувати, кинути за ґрати чи за колючий табірний дріт. Хто пише «не так» – заборонити, а написане стерти з лиця землі чи поховати у спецховах. Убити, стерти на порох і розвіяти по світах непокірні Україну й українство. Змусити нас остаточно забути власну історію й відректися від свого.

Не буде, так, враже, як твій путін каже! В тій страшній пожежі, яку запалила орда, ми лише гартуємося в Націю. Зціпивши зуби, відроджуємося силою духу. І віддаляємося від ненависної московії.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company