Вона не лише про біль та ненависть. У ній – широка палітра барв з домінуванням блакиті й золота. І гордість за рідну країну та її оборонців, і бойовий дух, і сила віри, і мужнє слово! 
Під звуки сирен її творять студенти-журналісти столичного Грінченкового університету. 

Дар‘я Кольоса писала вірші й раніше,  проте нині її поетичне слово зрощене з істинно пережитого-переболеного:

Коли палатиме у вогнищах москва,
А від кремля залишиться руїна,
Тоді лишень затямить вся русня –
Не слід було чіпати Україну!

«Я писала  вірші за різних обставин, – ділиться сокровенним Дар’я. – Це було і в укритті під обстрілами, і в дорозі. Наразі перебуваючи за кордоном, продовжую писати, даю волю емоціям, думкам. Поширюю вірші мережею. І надсилаю їх також своєму таткові, який перебуває у Збройних силах України. Для мене найважливіше – чути його голос. Він каже, що ці рядки допомагають йому і періодично зачитує мої вірші побратимам зі своєї бригади…»

Катерина Музиченко почала писати вірші вже у час війни:

Ніч за вікном і світла нема,
Бо страшна війна – наче пітьма.
І те віконце в далечині,
Як – перемога в найближчі дні.

«Свій вірш, – каже Катя, – я написала сидячи біля вікна на кухні, коли  глянувши у ніч, побачила світло лише в одному з вікон будинку навпроти. Решта вікон зяяла мороком. Я ніколи раніше не писала вірші, а тепер ця творчість заспокоює душу. Писати мене надихають наші воїни, які мужньо захищають країну. Вони надихають нас, а ми хочемо надихати та допомагати їм».

А поезії Єлизавети Єрошкіної   нуртують рідною Україною. Тато та брат дівчини – військові, а її рідний  Мелітополь нині в окупації.  Тому в рядках дівчини – і біль втрати,  і світло надії:

…Не знаю своїх я пращурів,
Не знаю, де їх поховано,
Та знаю, що брат мій і батько
Стали сьогодні героями.

Не буду я класти квіти
На Богом забуті могили,
Я буду живих переможців
Вітати цвітом калини.

Моя Україно, мій дім –
Всі мрії мої й сподівання.
Ми відсвяткуємо перемогу
Гуртом на Майдані!

Такі щирі вірші творять мої ровесниці. Чи стане хтось із них відомою поеткою – не надто важливо. Головне, що душі їхні не вихололи байдужістю, що живе патріотичне слово рухає думку, яка зігріває, надихає захисників України, разить рашистських варварів, а отже теж наближає нашу жадану Перемогу!