ЗАГРОЗА ВІД ПРОЛЕТАРІАТУ? НІ – ВІД ПРЕКАРІАТУ!

У суспільстві з’явився новий прошарок – прекаріат: із людей незаможних, що представляють різні соціальні і професійні верстви, часто молодих і освічених. Слово «прекаріат» походить із латинської і має два значення. Обидва підходять до опису зазначеної групи:  «випрошений», «даний з милості», «тимчасовий», «ненадійний», «перехідний».

Клас прекаріату давно заявив про себе у русі Occupy Wall Street (протести проти фінансової глобалізації у США,ред.), в «Арабській весні», масових  акціях у Туреччині та Бразилії, у велелюдних протестах  на вулицях Мадрида, Афін, інших європейських столиць. Водночас, як звертав увагу відомий історик Ярослав Грицак, «в Україні про прекаріат жодна політична партія не дбає». А втім, процес формування прекаріату уже рушив: «Його представники не вмирають з голоду й холоду, але живуть гірше за тих, хто має постійну роботу. Саме її вони й не мають, і, судячи з усього, не будуть мати. В середньому впродовж життя вони змінюють 30 роботодавців».

Врешті-решт, ці явища знаходять  прояви у тіньовій економіці, нелегальній міграції, заниженні оплати праці. Ми втрачаємо культуру трудової діяльності, гордість за її результат. Розпадаються трудові колективи з усталеними взаєминами, корпоративною згуртованістю, передаванням досвіду і спільним контролем. Замість цього утверджується принцип: кожен за себе, а Бог за всіх.

Загальна кількість цієї соціальної групи в Україні за період 2004–2011 рр. налічувала від 11 до 13 мільйонів громадян. Вражає їх частка в складі зайнятого населення країни: від 50,4% у 2007 до 58,5% – у 2009 році.   Найбільше зазнають в Україні впливу прекаризації нелегальні трудові мігранти, жінки середнього віку, люди передпенсійного й пенсійного віку, молодь без фахової освіти. Зростає безробіття: 40% у віці до 35 років не мають постійної зайнятості.

Нині  у  складі світового прекаріату виділяємо три групи і кожна з них по-своєму соціально небезпечна.  Перша група – «старий» пролетаріат. Вони злі, тому що не мають тих благ, що були у їхніх попередників. Друга група ще безправніша і вразливіша – мігранти, меншини, жінки та ін.  Третя група – освічена молодь, ті, які йшли до університету чи коледжу і думали, що буде кар’єра, квиток у гідне життя, але, здобувши освіту, раптом з’ясували, що купили дорогий лотерейний білет без виграшу.

У нинішній формі прекаризованість постає як наслідок неоліберальної фази капіталістичного розвитку, коли ризик стає джерелом надприбутку. Чим вищий ризик, тим вищі дивіденди! Нині усе більше нефінансових компаній вдаються до таких інвестицій. Це робить систему вкрай нестабільною: потрібне постійне втручання уряду «для страховки». І той робить свою справу:  високі інвестиційні прибутки приватизують «верхи»,  а збитки від невдалих проектів соціалізуються за рахунок «низів». І найбільшу ціну платять ті, в кого найменше можливостей захистити свої права. Світові фінансово-інвестиційні кризи – наочна ілюстрація цього.

В Україні, судячи з усього, відбувається той же процес, але, порівнюючи з цивілізованою Європою, – свавільно, навіть брутально. У них крадуть, та знають міру, у нас – крадуть без міри. Наприклад, коли треба забезпечити надприбуток олігархів, чиї підприємства спалюють газ, використовуючи старі енергоємні технології, то витрати за паливо перерозподіляють на все населення України, підвищуючи вартість комуналки.

В руслі подібної моделі розглядає ситуацію в Україні професор економіки Пітсбурзького університету (США) Тимофій Милованов, засновник проекту VoxUkraine, випускник КПІ і Києво-Могилянської академії. Дослідник вважає, що в Україні виросло нове покоління без досвіду самоорганізації, як це було в комсомолі й партійних організаціях. Люди не розуміють, як жити в зубожілій країні, де постійно змінюються умови і соціальні орієнтири. А тому й зростає напруженість між молодим поколінням і людьми, які прагнуть втримати владу заради збереження умов для надексплуатації. І до цього конфлікту слід поставитися серйозно, розглядати його в науковому ключі, як один з проявів антагонізму нового покоління і еліти.

Традиційне розміщення продуктивних сил України за радянських часів, переважно в регіонах Сходу та Півдня, окреслило й географічні межі протистояння. Специфікою старопромислових регіонів Донбасу, наприклад, стала сконцентрованість населення навколо містоутворюючих виробничих об’єктів. Специфіка роботи на шахтах та металургійних підприємствах передбачає підвищені ризики, які раніше компенсували соціальними пільгами. За часів Радянського Союзу металургів і шахтарів славословили як гегемона суспільного прогресу, матеріально заохочували, налагоджували спеціальну мережу «організації робітничого постачання». Відтак люди  звикли до особливого статусу й належної поваги до своєї праці.

Однак з часом традиційні галузі виробництва Сходу України ставали нерентабельними. Глибину кризи на Донбасі ілюструє редакційна стаття у VoxUkraine від 25 листопада 2014 року: пік видобутку вугілля припав на 1970-ті роки. Відтоді з’явилися дешевші замінники, а запаси порівняно легкого видобутку виснажилися. Але масштабні  вкладення у стагнаційну галузь тривали. Державні субсидії вугільникам у 2013 році сягнули 13,3 млрд. грн. Сума співмірна з бюджетами Міноборони чи МВС України.

Чому так відбувалося? Слід визнати, що уряд давно намагався закрити збиткові шахти. Але, разом з тим, політики й урядовці боялися ставати на «мінне поле» масових протестів, бо ті могли їх безслідно змести. А тому з року в рік тривало збиткове державне субсидіювання шахт – деформаційне  для економіки країни. Розрахунок субсидій прив’язувався до видобутку незбагаченого вугілля, а не до продажу так званого товарного. В результаті зацікавили шахти давати «на гора» низькоякісну продукцію, що не мала ринку збуту. До нього підмішували ще й вугілля з нелегальних шахт, щоб отримати більші субсидії. Відтак «нелегали» процвітали – не сплачували податків і не переймалися заходами безпеки.

В країні з’явився надлишок вугілля, який експортували: на 740 млн. дол. у 2013 році. Вдумайтеся, Україна субсидувала не тільки власне виробництво електроенергії, але й розвиток економік інших країн. До згаданих 13,3 млрд. грн. бюджетних субсидій, лобісти «вибили» ще два мільярди. Така схема, звісно, призвела до неефективного використання ресурсів й ослабила подальший розвиток регіону. Країна опинилася у замкненому колі «дурної безкінечності»: віджилі промислові підприємства працювали нестабільно, потребували дотацій, які наступного року перекривали більшими дотаціями, але промисловість регіону не мала розвитку.

Як свідчить практика, найпершими використовують страхи прекаріату популісти, переводячи проблему в сферу соціальних утопій. Популісти обіцяють різні гарантовані доплати, матеріальний статок, стабільність і збільшення чисельності зайнятих (згадаймо обіцянку – 5 мільйонів робочих місць за п’ять років президентства В. Ющенка). Подібне спостерігаємо і сьогодні в багатьох регіонах і галузях економіки. Маємо і сучасний набір політиків-популістів, але проблему так і не усунуто – лише тимчасово знято з порядку денного через війну, розв’язану Росією проти України. Та це лише загострює ситуацію: прекаріат в Україні поповнився вимушеними переселенцями, тими, хто втратив роботу в районах бойових дій.

Судячи з досвіду інших країн, політичний правлячий клас намагається знівелювати проблему, переводячи її у конфлікт між різними соціальними групами, використовує інші фактори протистояння. Зокрема, британський економіст, автор книжки «Прекаріат: новий небезпечний клас» Гай Стендінг відзначає зростання радикальних (зокрема і неофашистських) настроїв у багатьох європейських країнах. В Україні, як свідчать події 2014-2016 років, регіональні угруповання олігархів теж використовують страхи прекаріату для своїх потреб, переводячи протистояння в площину «периферія проти центру», або ж «російськомовні проти українськомовних». «Тітушки» не відійшли у минуле разом з Януковичем – супроводжують нові соціальні конфлікти.

Час кинув виклик суспільно-політичній системі. Але чи є у світі соціальні групи, здатні знайти адекватну відповідь, яка консолідувала б суспільство та знизила градус антагонізму між працею і капіталом? Якщо цього не зроблять центристські сили, то ситуацією скористаються радикали –  ліві чи праві.

Матеріали минулорічного Міжнародного економічного форуму в Давосі свідчать про те, що світ сьогодні зіштовхнувся із проблемою «зайвих людей», зокрема й у формі прекаріату. Щоправда, в розвинутих країнах проблему поки що допомагають знівелювати державні соціальні програми. А що ж робити світовій «периферії», зокрема країнам пострадянського простору? Тим паче, що й Заходу цієї біди не уникнути, бо з неминучою заміною у виробництві людини на машину ситуація лише загострюватиметься. І не лише на індустріальних конвеєрах, а й в офісній роботі. Отже, гряде нове потрясіння основи нинішньої світ-системи капіталізму – більшість людей  втратять свій достатній рівень засобів для споживання. І на повну постане проблема появи нової суспільно-економічної формації, або ж загроза напасті нового Середньовіччя чи соціалістичної зрівнялівки.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company