В Парижі перед заслонами з поліцейських щитів якісь загадкові люди дудять у мідні труби вальс «На сопках Маньчжурии» і крутяться, як гайвороння на зимний вітер. Схоже, це особливого калібру пернаті. Як не стараються кричати «кру!», а виходить «кака всєгда». Знайоме до болю, до «новічкової» агонії – «ГРУ!».

 Гуде Париж, наче його давно незайманими вулицями знову гупають тяжко копита під комонними бороданями «яво сіятєльства» генерал-майора Михаїла Орлова. І з-за солодкого туману модних чоловічих парфумів і пітної гарячки явно посмерджує задушливим пахом чухонського рила. Старою шкурою того звіра, що на емблемі сучасної
«Єдіной Рассії». І місцеві bistro – ледь не велике культурне надбання ЮНЕСКО – полотніють вивісками, згадуючи свій первородний гріх двохсотлітньої давнини.

Зойкають розтрощені вітрини магазинів і натовпи воскреслих мародерів з паризького «черева» часів Золя похапливо спустошують полиці…  Палають автівки… Парижани граються з вогнем. Розсипали пороху і в отих ритмах «На сопках…» грайливо черкають сірниками, схоже, виробленими десь у Митіщах. Скільки там нині боширових-чепіг з мішкіними, знає хіба що Вельзевул, рейхс-ФСБ-шник Путін, обер-ФСБ-шник Бортніков з єдиноутробною франко-союзною Марін Ле Пен.

 Ой, не грайся, Париже! Зупинися, поки не пізно. Притулися гарячим лобом до холодного каменя на тій могилі, що у преславному Домі Інвалідів, і згадай. Тобі є що згадати.
…Великий француз, дипломат і мандрівник Астольф де Кюстін майже двісті років тому криком кричав. На весь світ. І тобі, Париже, теж: «Ніде так погано не відгкуються про Францію, як у Московії…
А якщо московитам коли-небудь вдасться завоювати Захід, вони не правитимуть ним зі своєї країни. На відміну від своїх колишніх владарів татар, котрі тиранили слов’ян на відстані, московити покинуть свою країну тієї ж миті, як тільки двері інших країн перед ними розчиняться». 
Затям це нарешті, безпечний Париже! Зарубай собі на бержераківському носі, заки на твоєму Нотр-Дамі не вдарив заупокійний подзвін!