Ця давня канадська традиція віщує неофіційний початок осені. Сягає корінням XVII століття – тоді французькі поселенці посадили яблуні у Нової Шотландії, провінції, розташованій на південно-східному узбережжі Канади. 1610 роком датовано запис про висадження яблуневого саду у сільському муніципалітеті Порт-Роялю.

Цю поїздку ми відкладали. З початком повномасштабної війни стало не до подорожей. Мрію відвідати Барселону, якою поділився з онукою Любою давно, коли мандрували Італією, нашестя російських загарбників просто стерло з моєї пам’яті.

Документальний фільм від Netflix «Таємниці теракотових воїнів» розкриває захопливу історію однієї з найбільших археологічних знахідок – теракотових воїнів та могилу першого імператора династії Цинь, засновника Китаю.

На листопад 2023 року в Бельгії перебувало 75 тис. українських біженців, котрі після повномасштабного вторгнення росії в Україну оформили статус тимчасового захисту. За 4 місяці свого перебування у цій країні мала можливість простежити, як вони освоїлися, чим займаються та як презентують нашу Батьківщину. Відвідувала заходи, знайомилася з людьми та в усьому шукала частинку України. І відтворила це у світлинах.

Литовська столиця завжди відзначалася відкритістю до різних культурних впливів. Значна українська громада, глибоко закорінена в історію цього міста, вельми помітна у його бізнес-середовищі.

Тут сплітаються традиції та комерція, а панує радість святкування. Чарівний світ ярмарку Казюкаса, знаний також як Kaziuko Mugė – серед найпопулярніших та вельми колоритних традиційних подій у Литві.

Нове дослідження, проведене «Tesco Bank», засвідчило: 40% туристів не вельми обізнані, скільки «чайових» прийнято залишати у конкретних країнах. На перший погляд, дрібничка, але вона може попсувати настрій і навіть спричинити непередбачені витрати.

Довгоочікувана відпустка. Напевне, кожен мріє про мить, коли зможе вийти за межі свого звичного життя, прорвати оту комфортну бульбашку заради відкритого світу. І коли ця мить нарешті настає, вона стає подією, що залишає в житті непотьмарений знак.

Заряджаюся досвітньою каву з бутербродом, милуюся, як за літаками малює обрій ще сонне сонечко і чекаю, коли оголосять посадку на наш рейс до Мілана…

Джалаліддіна (1207–1273), перш ніж він стане Румі (виходцем чи мешканцем із Руму – територій, що належали колись Візантії, потім – лише Малої Азії; це також інша назва Конійського султанату, у столиці якого майже 50 років прожив Мевляна), доля довго, але наполегливо вела химерними шляхами до Коньї. До 12-ти років він ріс у місті Балх – одному з найбільших центрів перської культури й суфізму. Нині це невелике, тисяч на вісімдесят, місто на півночі Афганістану, вважається одним із центрів зороастризму, але своє провідне значення давно втратило. Батько Джалаліддіна – відомий суфій з гучним іменням Султан Улемів – у 1219-му разом із сім’єю назавжди покидає Балх. За рік до його нищівного руйнування монголами. Мабуть, передчував майбутню долю міста, а можливо, ще з якихось міркувань.

Неймовірні сюжети книг та фільмів зачинаються саме із вражаючих подій, які хтось записав, розвинув і зробив цікавими для інших.

Історія моєї війни хаотична. Рухались на чужину не одразу, не одним транспортом, не в одне місце. Евакуаційний потяг до Львова, від Львова – до Трускавця. Там побули місяць, однак небезпека ближче до квітня вже не мала обласних кордонів. Настав час рухатись далі. Моя покійна бабуся – викладачка російської мови. Мала досвід викладання для німців. Свого часу 5 років жила у файному містечку Регенсбург, чевертому за величиною містом Баварії після Мюнхена, Нюрнберга та Аугсбурга. Регенсбург відомий українцям тим, що це місто-побратим моєї славної Одеси.

Вже на третій день перебування у гостинній німецькій сім’ї зі мною перестали няньчитись і позбавили «особливого ставлення». «…Отут холодильник – їж. Оно, електроплита – готуй, що забажаєш… А ще краще – не сиди вдома, а їдь або до Штуттгарта, або до Пфорцхайма… Відвідай музеї, погуляй у скверах, посиди у вуличній кав’ярні…». У німців не заведено сюсюкати до гостя, безнастанно подавати і прибирати за ним тарілки, зазирати в очі, переймаючись, як краще пригостити та де усадити… Навпаки, гість має знати своє місце…

Ми архаїчні, попри любов до красивих німецьких авто, тусовок та різних європейських «штучок-дрючок». Особливо це впадає в око на тлі Туреччини. Країни, 80%. населення  якої вже вакциновано. І де у виробництві та у побуті широко використовують енергію сонця. Навіть свої сонячні батареї виготовляють.

До Греції туристи зазвичай їздять на море. І це правильно. Воно там чисте, ласкаве і тепле майже до кінця жовтня. А нас підкорила грецька столиця, яку справедливо вважають «колискою» європейської цивілізації. Тиждень ми винаймали чудову квартиру в самісінькому середмісті і зовсім не нудьгували.
То які вони – сьогочасні вічні Афіни?

Двогодинний політ добігав кінця. В ілюмінаторі гірський ландшафт, миттєво промайнувши смужку берега, враз перетворився на лазурово-блискучий безкрай. Розвернувшись над морем, «Боїнг» плавно пішов на посадку. У пам’яті спливає схожий епізод: приземлення на військовий аеропорт Бельбек поблизу нашого Севастополя. Але цього разу інше летовище, іноземний Тиват. Добридень, Чорногоріє!

Фландрія. Брюгге – це істинна машина часу. Ось де ти цілковито втрачаєш чуття реальності. Твоє око може бачити лише кольорові, «пряничні» середновічні кам’яниці, бо вулички тут такі вузькі, що жодної перспективи не видно. Вийшовши нарешті із кам`яних лабіринтів на міську площу, раптом бачиш готичних лицарів у металевих латах, коней, накритих кольчугами, сурмачів з яскравими хоругвами…

Коли ми їхали до вершини гори з палаючим вулканом на острові Лансароте (Канарські острови), я подумав: а якби інопланетяни приземлились саме тут? Де обвуглені, чорні-пречорні і страшні кластери на увесь простір, куди лиш сягає око…

Майже два місяці з балетною трупою подорожуємо Італією. Граємо вистави в різних містах країни. Порівняно з Україною вона здається мені крихіткою. Її легко об’їхати автомобілем за пів доби. Італія – це і є відчуття легкості, непоспіху та рівноваги.

Воно не може не хвилювати: неймовірно привабливе і геть не схоже на решту європейських міст. Тут усе пройняте духом свободи! І гадки не мала, що святкуватиму Новий Рік у берлінському вирі веселощів! Наче стікся світ на міську площу: океан люду – різноликого, багатонаціонального. Уже цей розмай веселих облич надавав події особливих барв і нестримно вабив. Часом було і страшно, зізнаюся. Над головою безперервно гримотіли і сичали салюти, під ногами тріскотіли петарди, вуха закладало… Але сама атмосфера святкового шалу і той емоційний заряд, яким наснажилася, безумовно, того вартували!

Здійснилась моя давня мрія – побачити світу. Автобусний тур стартував зі Львова і проліг кількома країнами Європи. Вражень – не переповісти! Але найбільше зачарувало двоє міст…

Ми на Капрі. Два дні мовби у казці. Перша гостина – і на все життя. Недарма ж наш земляк Микола Гоголь називав той благословений край земним раєм.

Слава! Нарешті дотупцяли поштівки зі справді сонячного Киргизстану. Саме дотупцяли, бо…

На фешенебельному паризькому бульварі Сен-Жермен, серед дорогих кав’ярень, якраз навпроти сяючих вітрин дизайнерських магазинів Соні Рікель та Ральф Лорена, є цей прекрасний квітучий сквер. Імені Тараса Шевченка, поета українського.

День театру — він Міжнародний. І мені стало цікаво, як святкується цей день між народами. Він — як лакмусовий папірець, що виявляє турботу влади про культуру народу. Як Міжнародний жіночий день: або тобі дарують квіти повсякчас, або лише на 8 березня, разом із сковорідкою.

Холодний вітряний ранок. На годиннику 5:05. «Електропоїзд № 6105 прибуває на першу колію!», – лунає на Львівському приміському вокзалі. Світло фар локомотива сліпить звиклі до темряви очі. Стараємося визначити, звідки краще зайти у вагон. Різкий скрегіт, свист. Потяг зупинився. Люди враз, немов зірвавшись з ланцюга, побігли «штурмувати» вагони. І тільки-но двері розчинилися, людський потік просто запхнув нас всередину. Ми обрали для себе «виграшні» місця, де сидять по двоє.

Щойно літак за маршрутом приземлився в токійському аеропорту «Наріта», зрозуміла, що мої пригоди знову починаються: вдруге в країні, яка першою на планеті стрічає новий день. Зрозуміло, зо двох тижнів замало, щоб уповні відчути дух «джапанленду», але достатньо, щоб помилуватися чудовими краєвидами, пройти крізь вуличну товкотнечу, поспілкуватися з людьми. Мені ж удалося трохи більше, ніж тому звичайному туристу, який розглядає яскраві вітрини магазинів у торгівельному центрі Шибуї.

Нервово смикаємо ручку, затято длубаємося у замку, як стоматолог у пащі ворога, та пробуємо вибити важкі дерев’яні двері. Уява вимальовує кримінально-драматичний сюжет про невдах і роззяв з України, жертв цинічного шахрайства: весь одяг, документи, майже всі гроші залишилися там, у  номері, а телефони як на зло «позасинали» від холоду. Хвилин зо 20 знадобилося, щоб нарешті дотумкали: ламаємо чужі двері! Вони ж тут усі однакові!

Серед країн Євроспільноти, Литва – чи не найближча. І не лише географічно. Але, як казав наш великий мандрівний філософ: «Всякому городу нрав і права». Тож декілька порад для тих, хто зібрався до цієї балтійської країни.