Мешкаю, як каже мати, у «забічному селі» під Києвом.
І чи не щотижня – зазвичай у святу неділю – несу до хати нову «в’язку» «прочотних» (знов мамине слово!) книжок. Де б не жив, куди би не закинула доля – першим ділом іду записуватись у тамтешню бібліотеку.

Ще з нашої сільської школи, відколи навчився читати – все життя з «прочотними» книжками. Беру приклад з мами і покійної бабці Уляни, котра в 93 роки чекала – аж руки їй свербіли – кожної суботи, щоби першою (!) в родині вхопити до рук райгазету, всю вздовж і впоперек перечитати, а потім смачно «переказувать неграмотним», котрі – не до читання…

В бібліотеці «забічного села» читаю не те, що «підсовують», а скрупульозно вибираю книжки, як парубок дівчину. Цього разу також :  новій раптом бібліотекарці  називаю письменників зі свого списку на папірці. Там – Мілорад Павич і його «Хозарський словник», Іво Андрич, «Проклятий двір» і Маріо Варгас Льйоса – «Місто і пси», або «Витівки кепського дівчиська»…

Бібліотекарка, жінка років сорока, скрушно похитує головою і, не приховуючи невдоволення і, здалося, навіть роздратування, понурим голосом відповідає:

– Добре,.. піду пошукаю, подивлюсь по каталогу.

– Перепрошую, – кажу, – у мене таке враження, що я вас чимось засмутив.

– Засмутили! І не ви один. Цілий Божий день сьогодні всі мене засмучують. Всім сьогодні подавай як не вашого Павича і Льйосу, то Хемінгуея, чи Габріеля Маркеса, чи Ремарка, чи Коельйо, навіть Руставелі й Пушкіна, але тільки не своїх. Не напитали за весь день жодного українського письменника…

Я був спантеличений.

– Ну, так – «чужому научайтесь»…

– Але ж – «і свого не цурайтесь»!

Здаюся.

– Гаразд. Тоді що би ви мені порадили з нашого, рідного, українського, золотого письменства? Льйоса зачекає…

– Та хоча б того ж таки Юрія Мушкетика!

Я подивився їй у вічі – вже радісніші й потеплілі – і, витримавши паузу, відповів:

– А давайте! Тільки не «Позицію». «Позицію» я вже читав…

Вдома нетерплячими руками, як покійна моя бабця райгазету, відкрив книжку Юрія Мушкетика, запропоновану патріотичною бібліотекаркою.

І, о диво! Ніби магія якась:  на чистих сторінках поперед титульної сам Юрій Мушкетик, власноруч, з далеких днів, писав – мені також – побажання…

Книжка «зачитана», «потріпана»  (як це чудово!), видана ще в «ті часи», 1989 року, видавництвом «Радянський письменник», небаченим нині накладом 65 (!) тисяч примірників. І за ціною 1крб. 60 коп. Називається «Селена».

Читання «наніч» затягнулося.

Урвалось, як завжди у мене з файними книжками, «падінням» «Селени» на мій ніс під окулярами і невеликим переляком…

А вже при досвітку – бо я зримо пам’ятаю лише ті сни – привиділась… бібліотекарка!  Мило мені посміхалася. Була чарівною і навіть сексуальною (цього в бібліотеці точно не примітив).

При світанку я це бачив не лише очима…