Хроніка неоголошеного подвигу, або Як пенсіонер із Підмосков’я врятував мене, хоч ми й не зналися

Я уникав новин уже другий місяць. Не читав інформаційних стрічок. Вирішив, що так легше і безпечніше. Спочатку зіскочив з телевізійної «голки», потім – з інтернетної. Лише через чужі розмови у маршрутках і поїздах «плив» потоком новин, зате не топився в них, наче сліпі цуценята.

Грім гримнув 16 вересня. Подруга зранку прискіпливо нарадила: «Проглянь цю статтю, ось переглянь…». Я склав зброю надвечір. Забив у пошуковик потрібні ключові слова і натиснув лінк. Першим з’явилось фото – дід у військовій формі з медалями і цигаркою. Кімната у похмурих тонах. Старий вдивляється у вікно, а в очах  – уселенський смуток.

Я прочитав статтю. І вже не міг заспокоїтись.

Історія, написана нервами

Чоловік на фото – Станіслав Петров, 1983 року – радянський підполковник. Тоді, у ніч із 25 на 26 вересня, він чергував на командному пункті системи попередження ракетного нападу (СПРН) Серпухов-15. Тільки-но народилася нова доба, як космічний механізм SKYNET ударив на сполох: США запустили балістичну ракету. У бік СРСР. Згодом система сигналізували ще про 4 пуски ракет. Ситуація – патова.

–  Машина показує найвищу достовірність. Сирена реве… На стіні горять великі червоні літери: «СТАРТ». Отже, ракета точно пішла. Я подивився униз на свій бойовий розрахунок. Підвищив голос, наказав негайно зайняти пости. Треба було все перевірити, – згадував Станіслав Петров.

Однак, ані служба візуального контакту, ані надгоризонтальна радіолокація не підтвердили ракетний запуск. Офіцер мав приблизно 15 хвилин, щоб доповісти керівництву. Якби він підтвердив інформацію і доповів – радянські боєголовки злетіли б, націлившись на нью-йоркські хмарочоси та вашингтонські капітолії.

Молоді роки. Фото Russia Beyond the Headlines.

Однак Станіслав Петров повідомив урядовим зв’язком, що комп’ютерна система помиляється. За декілька хвилин усі зрозуміли: підполковник розсудив правильно і зумів уберегти дві супердержави від обміну ядерними ударами. За півроку розслідувань виявилося, що у такий спосіб над військовиками «пожартували»… сонячні бліки.

Це лише поверхова реконструкція тодішніх подій, змонтована з уривків інтерв’ю. Жодної документації про подію журналісти не знайшли: архівів, схоже, не збереглося. Єдиним літописцем тієї вибухонебезпечної ночі був сам Петров.

Я недовірливо поставився до прочитаного, адже історія скидалася на кіношну. Але потім, перечитавши іноземні публікації, не знайшов аргументів: навіщо запускати міф про радянського «міцного горішка»? Qui prodest?

Армійці своїх не кидають?

Важко уявити, яке покарання «світило» Станіславу Петрову у разі помилки. На той період Кримінальний кодекс РРФСР містив 64-ту статтю про державну зраду. За нею винуватця могли розстріляти чи запроторити до в’язниці на 10-15 років. Утім, версії завжди теоретичні. Насправді – хто судив би підполковника у разі ядерної світової війни? Сумніваюся, що був би на те час.

Отож бути офіцеру героєм? Де там – не так сталося, як гадалося. Незважаючи на обіцяне генерал-полковником Юрієм Вотінцевим «заохочення», керівництво висунуло до Петрова претензії. Буцім і бойовий журнал не заповнив, і проштрафився… А героїчного вчинку підполковника ніхто не помічав, і всерйоз не спиймав.

За рік Станіслав полишив армію. Оселився з жінкою і двома дітьми у містечку Фрязіно під Москвою. Про цю «нештатну ситуацію» не розповідав нікому, навіть близьким.

Цю секретну інформацію (я вже не пам’ятаю рівня секретності) він не мав права поширювати навіть серед рідних. Батько про роботу ніколи нікому нічого не говорив, – розповідав на радіо «Свобода» син Станіслава  Дмитро Петров.

Довгий час колишній офіцер конденсував у душі руйнівний стрес і численні перенапруження. Достеменно про цей період нічого не відомо. Я не збираюся домислювати і фантазувати, як Станіслав Петров топив бойовий дух в оковитій, бив власних дітей або думав про суїцид. Знаю, що наприкінці 90-х він працював охоронцем у столиці. Знаю, врятувавши світ від катастрофи, не зміг захистити кохану жінку від раку. Дружина Раїса померла у 1997 році. Поїзд підполковника поволеньки котився під укіс.

Треба жити. А як?

Пригадайте свій 1998 рік. Я пам’ятаю лише нескінченні роз’їзди, друкарську машинку на батьковій роботі та цукерки Mamba, які прилипали до зубів. Світ здавався яскравою плямою.

Восени 1998-го Станіслав Євграфович Петров нанизував сірі будні у фрязінській панельці разом із сином. Грошей бракувало. Донька мешкала окремо, зі своєю родиною. Тієї ж осені німець з Оберхаузена Карл Шумахер побачив у виданні Bild публікацію про колишнього підполковника і його мужній вчинок. Разом з другом Гельмутом Хьоном купили квитки на найближчий авіарейс до Москви. Летіли з єдиною метою – потиснути руку Петрову і подякувати.

Та сама замітка у Bild. Фото з особистого архіву Карла Шумахера

Нові закордонні знайомі запросили радянського офіцера у гості. Шумахер хотів, щоб Станіслав Петров розповів німцям про той випадок на чергуванні. І вже у грудні сивочолий герой прилетів до Дюссельдорфа. Спілкуючись з німецькими журналістами, Петров описував тривожну ніч у вересні 1983-го як «просто робочий епізод», коли він добре спрацював. Поїздка стала для підполковника доленосною. Він нарешті «виліз» із мушлі та відкрився світу, а світ, у свою чергу, дізнався про нього.

Інформацію про Петрова перевіряли 8 років, тож лише взимку 2006-го його запросили до штаб-квартири ООН у Нью-Йорку. І нагородили кришталевою статуеткою: рука, яка тримає планету. З написом: «Людині, яка запобігла ядерній війні». Ще через 7 років московському пенсіонеру вручили Дрезденську премію – за те, що запобіг збройному конфліктові. Поки збайдужіла батьківщина надсилала йому лише комунальні платежі, «гнилий Захід» захоплювався і визнавав героїзм Станіслава Петрова.

Кіносповідь

Пора зів’ялого листя фантастичним чином супроводжує Петрова. Він народився 7 вересня 1939-го. Наприкінці вересня 1983-го здійснив подвиг. Того ж таки місяця, але вже у 1998-му двоє німців витягнули пенсіонера з небуття. А вже у жовтні 2014 року данський режисер Пітер Ентоні презентував біографічний фільм «The Man Who Saved the World» – про історію Станіслава Петрова.

Постер кінокартини Пітера Ентоні. Фото CISSM

Я завантажив стрічку на свій комп’ютер за 4 хвилини. Фільм у данця вийшов дивним: ніби й документальний, але з художньою композицією. Станіслав, який зіграв там головну роль, не мав акторського хисту і картинно-незграбно лиш повторював: «Чорт забирай!» Все це подеколи скидалося на фарс.

Ось він лежить із цигаркою на облупленому дивані серед чорно-білих фото та гори порожніх пляшок і вигукує: «Недоумки! Журналісти хрінові!» За мить – отримує нагороду і визнання в яскравій залі ООН. Ще трохи – і Петров зустрічається з улюбленим актором Кевіном Костнером, у його трейлері. Розмовляють: підполковник, щасливий як дитина, – і знаменитий актор. Кадри чергуються окремою кіноповістю, де збитошник, що грає молодого Петрова, доглядає хвору дружину і віддає накази на командному пункті. Наприкінці стрічки реальний Станіслав Петров мириться з матір’ю. За фільмом, вони не спілкувалися і навіть тривалий час конфліктували.

Ще один німецький знайомий Станіслава Петрова доктор Лео Ензель цього року написав: «…Данський режисер цинічно використав його історію як справжню золоту жилу». Після цього Петров знову заховався у мушлю і ще довго ставився з недовірою до кіношників і журналістів. Якщо так – чи не штучно був побудований отой берлінський мур мовчання між матір’ю і ним? Та й взагалі, що з екранного правда, а що домисли?

Такі риторичні запитання напосілися на мене після перегляду фільму.

Остання весна офіцера

Карл Шумахер щороку вітав Станіслава Петрова з днем народження. Цієї осені, зателефонувавши на знайомий номер, Карл почув чужий голос. Після розмови він опублікував на власному сайті сумний пост.

Приблизний переклад: «Помер Станіслав Євграфович Петров. 7 вересня 2017 -го, як і кожного року, я дзвонив Станіславу Петрову, щоб привітати з днем народження. Я був шокований, коли його син Дмитро Петров  відповів по телефону, що батько помер. Спілкування було настільки важким, що він не сказав мені дату смерті. Я попросив Дмитра надіслати мені лист на email. У Станіслава Петрова збереглася моя електронна адреса. За годину я зайшов на email».

«Добривечір, шановний пане Шумахер. Я син Станіслава Петрова, Дмитро. Батько помер 19 травня 2017 року».

Смерть радянського офіцера не зацікавила великі ЗМІ. Першим для широкого загалу про відхід Петрова у кращі світи написав німецький WAZ – 14 вересня, через 4 місяці після трагедії. Потім уже російські сайти і друковані видання надолужили прогаяне. Запізнилися. Жоден російський посадовець чи політик не завітав до Петрова, не домігся достойних житлових умов для бійця старої гвардії, не подякував і не подарував квіти. Моторошно, бо легко можу уявити аналогічне і в наших, українських декораціях.

Підполковнику ніхто не пише

Можливо, головна проблема історії Станіслава Петрова в тому, що власній країні він не був потрібним. Можливо, влада (і радянська, і пострадянська) не знає, що робити з людьми такого архетипу і калібру. Скоріше за все, вони були б горді за солдата на кшталт Кріса Кайла. Невже у збоченій радянсько-російській Палаті мір і ваг героєм може бути лише той, хто вбивав, а не той, хто рятував?..

Ви запитаєте мене: чи змінилося моє життя відколи дізнався про подвиг Петрова? Аніскільки! Я лише збільшив дистанцію між моєю п’ятірнею і телевізійним пультом, видалив з «обраних» сторінки Громадського, Бі-Бі-Сі та Insider. В оперативних, «соціально значущих» новинах не бачу і найменшої користі. Перманентно слідкувати за ними ближчим часом не збираюся.

 

Станіслав Євграфович Петров (1939 – 2017). Фото TIME

Але, прочитавши той матеріал, я зрозумів – теж винен. Якби ж тільки повернутися в минуле, потрапити на німецькомовний сайт, що писав про нагородження Петрова за кордоном у тому далекому 2006-му. Знайти контакти, дізнатися e-mail – і надіслати йому листа, підтримати, розпитати…

Тож я пишу тепер, бо хочу уклонитися Героєві. Цей текст – подяка людині, що врятувала світ. Подяка від того, хто міг не народитися, якби не його подвиг. Відтепер я завжи пам’ятатиму про нього. Ця пам’ять – найцінніший мій подячний карб.

Loading...

Коментар до Хроніка неоголошеного подвигу, або Як пенсіонер із Підмосков’я врятував мене, хоч ми й не зналися

  1. Анатолій сказав:

    Це – людина Світу мислячого. Пам’ятаймо і шануймо.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company