Антарктична одіссея Антона Омельченка

Одна з бухт Антарктиди носить ім’я полтавського селянина, який пробирався до Крижаного континенту з маньчжурськими кіньми й одержував державну пенсію від Великобританії. 

Чотирнадцятого грудня 1911 року норвезький мореплавець Руаль Амундсен з чотирма такими ж, як сам, відчайдухами вперше пробився до Південного полюса, а через місяць тієї ж мети досягнув і його давній суперник англійський офіцер Роберт Скотт. Біла пустеля досі залишається омріяним краєм мужності і романтики, та треба мати особливі характери, щоб жити, працювати, чітко виконувати наукові завдання в умовах лютих вітрів, завірюх, навіжених сніговіїв і температур мінус 60-80 градусів.

Українська дослідна станція «Академік Вернадський» в Антарктиді наймолодша: жовто-блакитне знамено над нею затріпотіло 6 лютого 1996 року. Тут – своя історія. Коли розпадався Радянський Союз, Росія оголосила себе правонаступницею всіх його статків і пообіцяла справедливо поділитися й тим, що перебувало у спільній власності в усіх кінцях світу. Стосувалося це, звичайно, і наукової бази Антарктиди. Але «старша сестра» забулася дотримати слова. Україна взагалі лишилася б без антарктичної дослідної станції, якби нашим послом у Великобританії на ту пору не був нинішній академік Національної Академії Наук Сергій Комісаренко, який доклав чимало зусиль, щоб Англія люб’язно подарувала Україні свою дослідну базу «Фарадей». За це ми впродовж перших десяти років ділилися своїми науковими дослідами і спостереженнями: плата майже символічна.

Дружні «антарктичні» стосунки між Англією і Україною традиційні: Південний полюс ми відкривали разом! Як відомо, Амундсен і Скотт штурмували південний край світу двома експедиціями з різних боків і кожен по-своєму: Амундсен – собачими упряжками, чотирма легкими нартами, врахувавши і випробувавши кожну найдрібнішу деталь; Скотт від собачих упряжок відмовився, вирішив узяти на озброєння сучасніші мотосани, використав, як тягло, карликових маньчжурських коней, що уславилися значною витривалістю. Але якщо Амундсен не мав жодних проблем з нартами і собаками, то британські мотосани швидко вийшли з ладу, а карликові коні провалювалися в сипкі антарктичні сніги, втрачали силу і їх довелося пристрілювати, використовуючи в їжу. Це були 800 миль драматичної виснажливої подорожі, яка забрала всі сили. Коли нарешті п’ятеро досягли мети, то Роберт Скотт з відчаєм написав: «Норвежці нас випередили – Амундсен прийшов до полюса першим. Жахливе розчарування! З жахом думаю про зворотну дорогу…»

Передчуття були віщими. Скотт і четверо його соратників назад не повернулися. В щоденнику знайдено запис від 29 березня 1912 року: «Смерть уже близько. Заради Бога, подбайте про наших близьких!»

Там же є добрі слова про конюха експедиції «росіянина Антона Омельченка», як про чудову людину і спеціаліста. Втім, тоді на території Росії всі були росіянами, але Антон Омельченко виявився українцем із села Батьки Полтавської області. З дитинства любив коней і коли йому виповнилося 13, у пошуках роботи подався на Ставропілля. Там влаштувався на кінний завод і так припав до серця власникові заводу Веденіну, що той всиновив його і навіть забрав із собою на російсько-японську війну, але під Владивостоком помер. Хлопець пішов працювати на місцевий іподром. Саме туди 1909 року прибув офіцер Едвард Еванс, свояк Роберта Скотта. Шукав професіонала, який умів би поводитися з кіньми. Кращого, ніж Антон Омельченко, було не знайти. Разом вони й підбирали для подорожі морозостійких маньчжурських карликів, які, як виявилося, не зуміли подолати сипучі антарктичні сніги. Антонові, конюхові експедиції, довелося повернутися з півдороги, і це врятувало йому життя. Але прізвище його декілька разів з любов’ю згадувалося у щоденниках Скотта, і тому англійський уряд порахував, що слова: «Заради Бога, подбайте про наших близьких!» стосуються й Антона Омельченка.

А полтавський підкорювач Антарктиди, пройшовши фронти першої світової і революцію, повернувся в рідне село Батьки. Англія, тим часом, занесла конюха експедиції Скотта до списку членів Королівського географічного товариства, нагородила медаллю і призначила пожиттєву пенсію. Її з джентльменською акуратністю Антон Лукич одержував до 1927 року, поки СРСР та «Туманний Альбіон» не розірвали дипломатичних стосунків.

В рідному селі Антону Омельченку, звісно, не знадобились ані досвід роботи в умовах екстремальної холоднечі, ні досконале знання англійської мови, ні навіть навички роботи з кіньми. Він був листоношею і «старшим, куди пошлють». Правда, хотів написати книжку про унікальний похід до Південного полюса. Дав знати потрібним людям. Приїздив до нього з Полтави якийсь нібито журналіст, якому віддали документи, світлини, особисті речі, навіть відвезли на станцію, але більше гостя ніхто не бачив, та й жодної публікації ніде так і не з’явилося.

Прожив Антон Омельченко 49 років. «Смерть його була фатально-драматичною, – розповідає онук полярника Віктор Омельченко (до речі, мов дві краплі води схожий на діда). – Кажуть, що тієї весняної днини Антон Лукич умився, перевдягнувся, зробив дивну заяву, що живе останній день і вийшов на ганок читати газету. Саме в цей момент ударила кульова блискавка…

Англійці назвали іменем Омельченка одну з бухт Антарктиди.

2000 року в село Батьки прибули гості з Українського антарктичного центру. Зустрілися з онуком Антона Лукича, показали старий фільм з Британії, де дід Віктора хвацько витанцьовує гопака.

Першу жменю землі з чорноземних Батьок Віктор одвіз до Антарктиди наступного 2001 року. Звідти доставив на дідову могилу полярного каменя.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company