Мокрі горіхи для Януковича

Моя бабця Уляна якийсь тиждень не дожила до виборів у міські, сільські і селищні ради та ще якісь кілька місяців до своїх 93-ох літ. Останні дні божкалась, що їй усе зболіло, і відмовлялася їсти. П’ять діб до тієї шостої години ранку, за якою обірвалась її фінішна стрічка, не взяла до рота ані макової зернини, а тільки просила мою матір і свою дочку: «Принеси мені холодної води з колодязя».

– Може, вам узвару, мамо? Ви ж любите. Чи соку з пакета? Персикового…
– Не хочу пепсікового. Дай води з колодязя!

А в колодязі – відро падає в мул. Після спекотного літа багато криниць по селу пересохли. Мати йде через весь город до сусідів, несе бабці воду. Через кожні дві години біжить до криниці, бо: «Чого вона така тепла, ся вода?! – хрипить бабця насуплено. – Ну, принесіть же ж свіжої, із колодязя!»

Мати, стоячи над бабцею, надпиває з тої чашки. Вода крижана – аж зуби судомить, у горлі лоскоче, проте мати лиш терпляче хмикає і каже: «Справді, мамо, тепла…». Обіцяє «зараз же» піти за свіжою, за кілька хвилин черпає з того самого відра тією ж чашкою і подає бабці.

– О! Тепер инше діло! – хрипить бабця.

До останнього дня мала світлий розум. Всім родичам пороздавала «распоряженія», розказала як треба жить, замирилася з невісткою, яку недолюблювала, але чомусь боялася. Навіть перепросили одна одну…
Сто разів перепитала матір: «Гроші з пенції на похорон відклала?»
– «Не волнуйтеся, відклала!», – сто разів повторювала мати.

* * *

В останню нашу зустріч, восени 2010-го, після традиційного «як справи?», моя немічна та зболена бабця, що ще на цілий той рік примусила передплатити районну газету, яку, допоки не відмовилась їсти, перечитувала вздовж і впоперек, питається раптом:

– Як там Янкович?

– Хто?!

– Янкович! – трохи смішно, наче в риби, ворушаться бабині губи, за якими не лишилося, певно, жодного зуба.

– Янукович?

– Да. Янкович. Як він? Зможе?

– Зможе…

Поруч з ліжком, де лежить бабця, за стіною мати висипає на черінь натопленої печі лантух щойно визбираних горіхів. Вони шумно торохтять, але в матері гострий слух.

– Шо зможе? – питається вона, без церемоній уклинившись в нашу з бабцею бесіду. І не дочекавшись відповіді, звертається до бабці: «А вас, мамо, з вашими питаннями, треба відправить до Славика Шустєра, на його шоу. Та от, жаль, не знає він, що лежить осьдечки така начитана баба. Не знає вашої адреси і індексу поштового, а то б давно запрошення прислав…

– Ось не мішай нам! Шуши горіхи, – дратується на повному серйозі бабця.

У неї понапухали ноги. Шкіра тріскається. Ноги стікають якоюсь рідиною і сукровлять. Мати не може «настачити» на то бинтів, пере та міняє ганчірки.

– Слухай, а шо нам з головою сільради робить? Президента осьдечки ж вибрали, тепер ще голову сільради треба, – знову смішно шамотить губами, важко дихає, але затято тримає «політичеську» хвилю. – Осьо вибори на носі. Єсть два претєнденти. Мужчина і женщина. Ну, привезуть, слухай, урну, дак кого ж мені туди вкинуть?

– Я б якогось вужа вкинув. Спідтишка. Щоб як повезуть назад у сільраду, як відкриють тую урну, то шоб крепко перепудились. Щоби піт холодний їм на спинах виступив…

– А чого? – у старечий прискіпливий погляд, що свердлить мене, бабця вкладає весь свій важко збираний з районної газети інтелект.

– Бо воссідають в тій своїй сільраді – наче в бур’янах, неначе в жабуринні. І себе занапастили, і сільраду. Бо дармоїди і пофігісти, бо дерибанять все, що ще лишилось від колгоспу. І тільки чекають, поки почнеться великий розпродаж землі. Ту сільраду треба вимести, вимити й провітрити. А ще краще зрівняти з землею. І розпочати нове життя з новою управою…

Бабця якусь мить дивиться на мене і мовчить. Ніби «пережовує», що я їй наплів. Потім просить знову води з колодязя, спрагло п’є, і вже коли я вирішив, що наші суспільно-політичні теми у той вечір вичерпано, каже:

– Дак шо ж я, бідна, буду з тою урною робить?..

* * *

Для виборчого голосу моєї бабці урна не знадобилася. То вже стало морокою для живих. Вона ж тієї осені лежала у своїй приватній урні, де всіх і по-своєму встатковує тільки Всевишній, де вже немає жодних зловживань, де як не намагайся хоча б щось злічити – а дорівнює нулю. Лежала бабця супокійна й гарна, наскільки то можливо, як казав один поет.

Півчі мали приїхати одразу по полудню, проте затрималися більш ніж на годину. Поки відспівали, поки винесли – минуло купа часу. А сутеніє у ту пору рано. На цвинтар мусили поспішати і везти небіжчицю короткою дорогою. На довгій дорозі залишились рідна хата моєї бабці, де вона з дідом колись вивершувала її в муках, де всі її печалі й радості лишилися. У тій хаті тепер живуть чужі люди. Але намолені кутки пам’ятають бабчин голос…

Щось ніби зумисно спричинило тоді суцільний поспіх. Може, то привносив алярму дід Іван, який уже понад тридцять років, обживаючи рай, чекає – ніяк не дочекається своєї жінки…

А ще на тій довгій дорозі до цвинтаря, де не судилось востаннє проїхати моїй бабці, лишився монумент комуністичної доби, з яким також воліла попрощатися. Я не знаю чому раптом, але десь із-поміж останніх місяців свого життя вона його згадала. Питає якось: а чи стоїть там ще, побіля автобусної зупинки, монумент колгоспниці й робітника?

– Стоїть, – кажу. – А шо?

– Та нічого. Чогось згадала… І стало інтересно, чи він там стоїть ще…

Непроста була моя бабця. Загадкова. Уміла обривати фразу…

* * *

Відтоді минуло 6 років. Стільки води вичерпалося з колодязя, стільки подій відбулося! Вперше за всі ці роки раптом приснилася мені моя бабця. Стоїть під нашим розлогим горіхом. У ногах у неї плетений із верби великий кошіль – повен до верху тими горіхами. А дощ, як казала бабця, хлярить – світу білого не видно. А вона на дощ не зважає, посміхається і просить: «Це як будеш вертаться у Київ – то Янковичу передай!»…

Розповідаю матері той сон. Повертаю її до останніх днів нашої бабці, нагадую, як вона «наказувала» «шушити горіхи» і як допитувалася про Януковича – «чи зможе?».

– Чому вона тоді про Януковича допитувалась? – Бо голосувала за нього, – розказує мати. – Ми з нею страшно посварилися. Мо й з місяць не говорили. Бо я – за Юлю, а вона – за Януковича. За «Янковича» свого… Обоє ж – із Домбасу родом… Кажу їй: за кого ви голосувати хочете, подумайте головою, за шапочника, що в людей із голови зривав? Якби ви мені не мати, кажу, – я би із-під вас прибирати перестала. У дім пристарілих спровадила… А вона лише сопе та з-під лоба дивиться, і за того свого «Янковича» все одно голосувала… Отака затята. Я тобі тоді нічого не сказала. Бо вона мене благала, щоби ти не знав… Вона тебе любила і боялася…

І я її люблю.

Ніколи їй цього казав. А тепер кажу. Вже не їй кажу, а собі. Ніби кричу у той останній мій сон, куди вона мені з дощем негадано явилася. З тим кошелем у ногах, і з мокрими горіхами «для Янковича»… Любив і люблю мою бабцю. Щиру українку, вроджену в Донбасі. Грішну і святу, винну і не винну перед Україною… Бо що вдієш, що ми такі, а не інші?! (Бабця казала – «инші»). І що помаранчі в цій країні «наколоті», а горіхи – мокрі.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company