Мовні хамули від «Фабули»

Уже з першої сторінки ця ошатна і навіть вишукана, як на видавничий смак, книжка спонукає ухопитися за червоний олівець і за голову! А потім кинути олівець і триматися лише за голову, яка йде обертом. Таких довільних експериментів із літературною українською мовою, заплетених невіглаством і профанацією, давно не випадало потрафити!

А все почалося з того, що під час ковідного локдауну з домашнім усамітненням спокусився на «медовії вуста» харківського видавництва «Фабула», яке з особливим натхненням і пієтетом вихваляло Михайла Юдовського.

50 років тому він народився в Києві, на початку 90-тих переїхав до Німеччини, оселився в місті Франкенталь, де живе й досі. Вільний художник, живописні роботи якого «зберігаються в музеях, а також приватних колекціях 15 країн світу». Окрім малярства – ще й популярний блогер, поет і письменник. «Поезію і прозу автора, – пише в анотації «Фабула», – публікували літературні журнали і альманахи в Україні, Росії, Німеччині, Великій Британії, Фінляндії, Ізраїлі, Австралії та США».

«Ліричний герой письменника Юдовського від самого автора мало чим відрізняється то ще та наволоч. Кумедник. Вигадник. Гедоніст. Привабливий цинік. Невтомний брехун. Відчайдушний жінколюб. Веселий рудий клоун…», – не шкодує панегіриків у передньому слові до книжки «Наволоч» Юрій Володарський.

Отож-бо! Хто із затятих читальників не скористався б нагодою придбати уцінену на 70% книжку про письмаку-«наволоч», ще й колишнього киянина?

А потім було оте хапання за голову.

Я процитую трохи «перлів» із цієї книжки оповідань. Особливо вразливих застерігаю і раджу запивати сю єресь заспокійливим трав’яним збором з меліси та м’яти перцевої…

Отже, читаємо чорним по білому: «валлони – це потомки белгів…» (напевно, нащадки); дівчина доганяла (по-нашому – наздоганяти); чоловік буянив (той, що в нас бешкетує); ти мені поставив синяк… (синець). А далі цілі нашарування – втеклих божевільних; хмурячи брови; у всякому разі; по приїзді; до наміченого терміну; на ділі (те, що в нас – насправді); бажаючих; служачи; приглянулася; туфлі; повір’я; остигла ванна; наговорюєш (тобто – намовляєш); по крупицях (крихти); виглядав розсіяним (може, то про склероз, бо інакше мав би бути розгубленим?) і озирався по сторонах (вбивча конструкція!). А ще – показалася будівля; не нахабнічай; лице відповідальне (!); ти мною помикала; сягає корнями; родичка страсті; зажмурилися (котрі примружились); прийшли до умовивіду; знизати плечима (українці стинають), остання просьба…

І таке – на кожній сторінці чи через сторінку…

Та «остання просьба» впала останньою краплею мого терпіння від наруги над рідною мовою. Цю книжку, як ото міністерство здоров’я попереджає (!), треба заборонити,.. ну, принаймні для невинних школярів та вагітних жінок. Бенефіціари сеї друкованої конфузії, котрі ревно дбають про власне реноме, мали б вилучити «глевкий пляцок» з продажу та пустити під ніж, однак про такий рішучий крок собі на збитки мало віриться.

Видавництво «Фабула» на своєму рекламному сайті, щоправда, чесно застерегло читача: переклад автора. І хоч не уточнює з якої мови той переклад, проте за мовними конструкціями, за громіздким стилем та синтаксичними крутнями ясно стирчать вуха «великого и могучего русского языка».

Звісно, це не гріх: пише Михайло Юдовський російською – і на здоров’я йому! Але звідки він узяв, що добре володіє українською літературною мовою?

Хоча, хто його зна, чого тут більше – авторського марнославства і самовпевненості чи бажання видавців зекономити на фаховому перекладачеві? Та тільки маємо за гарно виданим томиком жахливу літературну неміч, якщо не сказати каліч.

Це як у тому анекдоті про двох випускників медичного інституту, котрі на сонячній київській чи, може, харківській вулиці уздріли якось діда, що йшов попереду. Вже готових по суті медиків насторожила дідова хода. Він рухався поволі і широко розставляв ноги. «Дід має геморой», – професійно примружившись, сказав кандидат в ескулапи. «Не думаю, – відповів інший, – тут, як на мене, яскрава клініка простатиту». Хлопці засперечалися. «Та чого ми розводимося? Давай діда і спитаємо», – запропонував один. Наздогнали діда. Той спершу розгубився, а коли почув, що то не якісь жевжики, а правдиві лікарі, одразу споважнів і перейшов чомусь на шепіт. «Якщо ви, – каже, – дохтори, то мені й не сором признатися… Ми з вами всі втрьох дали маху. Ти, хлопче, думав – геморой, ти – простатит, а я ж думав, що пукнув, а виявляється, – чвиркнув…»

Видавництво «Фабула» з отим перекладом книжки Михайла Юдовського, схоже, теж потрапило у дідовий конфуз. Воно, звісно, і «штани» можна відіпрати, і сором перекліпати. Але ж репутація! Вона – штука надто тонка і непередбачувана.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company