Сага про буковинців

Торік у вересні на Форумі видавців у Львові відбулася презентація нового роману-хроніки Марії Матіос «Букова земля», який з’явився у видавництві Івана Малковича «А-ба-ба-га-ла-ма-га». Розповідаючи про теми, до яких ніхто не звертався, сюжетні лінії та основних героїв свого великого історичного твору, авторка наголошувала: «Я написала правду про тих, хто змінив хід історії…». Водночас попереджала своїх читачів, що їх чекає нелегке читання.

Зовсім не тому, що треба здолати 928 сторінок. За ними постають чимало трагічних подій і важких життєвих історій, письмо дивовижної майстрині художнього слова вражає і новими відомостями, і неймовірними героями, і чесною розмовою про наше минуле й сучасне. Тож, зрозуміло, чому мені хотілося розпитати авторку, як їй працювалося над романом-хронікою.

Надіслала свої запитання і згодом отримала відповіді. Цю відверту онлайн-розмову і пропоную читачам.

– Пані Маріє, праця над «Буковою землею» тривала дев’ять років. Як Ви відважилися на таку титанічну працю – відтворити життя Буковини і буковинців за останніх чи не найдраматичніших 225 років?

– Надзвичайно просте і одне з найскладніших запитань. Я завжди себе позиціонувала «літописцем Буковини». Із майже тридцяти моїх книжок немає жодної, де би Буковина не виступала найголовнішим персонажем поряд із персонажами живими. Перечитавши за своє свідоме життя тонни художніх та документальних книжок із буковинської тематики, мені забракло цілісного, монументального, якщо хочете, полотна з життя цього дивовижного краю. Тут мені за взірець найперше правила творчість мого Учителя в літературі й університетського викладача Михайла Григоровича Івасюка. Читаючи його історичні романи й повісті, у мене завжди було відчуття його болісної недомовленості, ну, так, начебто перед письменником височів заборонний шлагбаум, який перекриває творче дихання і не дає на повен голос сказати те, що затамоване всередині нього, про що він добре знає, однак не має сили розказати. Наївна…

Це тепер я знаю, що, окрім цензорів, які в радянський час сиділи по кабінетах облвиконкомів, по друкарнях і видавництвах, відслідковуючи кожніське! кожніське слово, яке, на їхню думку, могло трактуватися як націоналістичне чи шкідливе, над Івасюком тяжіла історія його передвоєнного і воєнного ув’язнення на Печорі й невідступний – досмертний – шлейф наглядачів у погонах, які згодом смертельно відігралися на його синові, в чому не маю жодного сумніву. Якби на років тридцять-сорок раніше Михайло Григорович міг опублікувати новели зі свого табірного життя, видані донькою Оксаною вже «за України», повірте, «табірна» проза Шаламова виглядала би блідою. Та що можна було робити в Москві, в Україні ще довго було «непозволЕнно».

Отже, я десятиліттями відчувала свій борг перед історією Буковини і тими подіями й людьми, які не ввійшли в наукові дискурси, або ж увійшли фрагментарно – короткими згадками. Я в нашій літературі не знайшла художнього осмислення появи німецьких колоній на Буковині, всіх отих Катарінендорфів, Айхенау та інших, а також їхній внесок у розвиток краю. А це ж від моїх Розтоків – рукою подати. Я хотіла дуже скрупульозно дослідити історію Першої світової війни і участі в ній буковинців, зокрема історію добровольчого Гуцульського легіону. В літературі мені замало було відображень липневої 1941-го року єврейської масакри у Чернівцях та історії порятунку двадцяти тисяч бранців чернівецького гетто, головним призвідником чого був не тільки примар Траян Попович, як вважалося досі. Мені бракувало повнокровної історії про повоєнний рух спротиву на Буковині, бо він був дещо інший, ніж визвольний рух на Галичині. Я хотіла написати про шляхетні буковинські роди, які визначали політику краю, впливали на його економіку, і замовчувані або ж через ідеологічний чинник, або (чого гріха таїти) через певні лінощі університетських істориків, які «ковзали» лише поверхнею цих постатей, маю на увазі рід Васильків. До речі, всі Васильки заслуговують на окремий роман. І все це я хотіла показати через призму європейської історії, певні геополітичні речі. Бо ніщо не відбувається із землями й державами осібно. Тому в моїй книзі читач знайде події у Відні, в Берліні, Яссах, Бухаресті, Москві. Отак, блукаючи джунглями історії впродовж 225 років, я дісталася Станиці Луганської літа 2014 року.

– У «Буковій землі» є життєпис відомих буковинських династій, описані реальні історичні події, наведені оригінальні листи до багатолітнього депутата австрійського парламенту Николая Василька, уривки зі щоденника провідника ОУН Буковини в 1945-1950 роках Василя Савчака, подано багато нового й досі незнаного… В яких архівах Ви знайшли ці документи?

– У книзі все, що стосується історичних постатей, – професора Рудольфа Вагнера, консула Фріца Шелльгорна, співачки Герди Вальде, поета Пауля Целана і його квартирних перипетій з НКВД, усіх гілок династії Васильків (привіт Берегомету і знищеній липовій альтанці за парком місцевої лікарні та запущеним могилам) – цих видатних людей свого часу, які будували церкви, здається, одна з них недавно згоріла, які розвивали промисли і розвивали місцеве самоврядування, представляли українців у австрійському парламенті, як то Василь Волян та Николай Василько – тобто документи, листи, цитати з преси, некрологи і таке інше, це все достовірне, невигадане. Читач знайде ніколи не публікований лист лейтенанта-письменника Осипа Маковея до депутата Василька часів Першої світової, який, здається, не втратив актуальності й понині. Може, розповідь про те, як чернівецькі пані на чолі з Ольгою Кобилянською сприяли фронту, посприяє (даруйте за тавтологію) тому, що багато хто з нас менше «філософствуватиме» про те, що мистецтво поза політикою. Я вже мовчу про автентичність документів із ХІV-ХVІ століть, які доводять українськість роду Васильків, першопочатковий варіант прізвища яких було Козак-Василько. А документи НКВД? Так, це все архівні документи. Найбільша кількість їх зберігається в різних архівах Відня, де бувало так, що доводилося брати до рук нерозпечатані листи 100-річної давності чи посвідки ХVІ століття, яких не торкалися нічиї руки. То, скажу вам, неміряна кількість опрацьованих документів! А скільки ще лишилося поза книжкою! Не можу вам передати відчуття, коли я остаточно склала родинне дерево усіх Васильків (а їх там вже не знаю скільки), коли мені склалися ті всі пазли – батьки-діти-внуки-небожі-невістки. Мені хотілося кричати з радості, що я самотужки розплутала той клубок. …

Дуже помічними мені були наукові монографії усіх без замовчування чернівецьких істориків (і навіть деякі їхні «наукові» роботи радянського часу). Я би назвала весь історичний факультет університету, але, боюся, тут замало місця. Я маю цілу бібліотеку буковинознавства – історичного, етнографічного, художнього. Декого з наших істориків я навіть «підправила» у БУКОВІЙ ЗЕМЛІ. Воно й не дивно, бо у всіх тих Александрах і Николаях Васильках і справді можна заплутатися, якщо не мати волячого терпіння.

Чимало я консультувалася також із кількома своїми друзями з Єрусалиму та Парижу. Це відомі професори і літературознавці. Я листувалася з Амосом Озом – найбільшим письменником Ізраїлю, номінантом на Нобелівську премію. В Ізраїлі я зустрічалася з 89-річним Елі Шерфом – одним із тих, хто вижив у єврейській масакрі в моїх Розтоках 5 липня 1941 року, в якій він втратив 9 своїх найближчих родичів.

Та я була би без рук, коли б не історик Сергій Осачук, який став моїм провідником у геополітиці, перекладачем документів з німецької і румунської, гідом по календарях і людях, цвинтарях і австрійських реєстрах. Коли у мене вже склався каркас книжки, я почала його «закидати» «мішком» запитань, іноді таких, що він, людина не з боязких, хапався за голову: «Де ви таке вичитали?!», а за якийсь час уже він закидав мене сотнями сторінок відомостей, з яких я мала вибрати два-три факти. Тоді вже я кричала в телефон: «Де ти це викопав?! З такими джерелами у мене вийде безконечна книжка». Бувало, ми заходили в такі глухі кути з пошуками, що я мало не плакала. Такий інтенсив у нас тривав два з половиною роки. А до того я й самотужки була озброєна такою кількістю матеріалів, що, бувало, з нервів розкидала ті роздруківки по підлозі, не витримуючи такого напливу інформації, подій, імен.

І коли я тепер читаю анонімів, які підозрюють, що Сергій Дмитрович прийшов у владу задля того, щоб хтось написав йому докторську дисертацію, я ся смію з того так, що, певно, з Києва чути до Розтоків. Але в моєму розумінні й сприйнятті він стоїть осібно від нинішньої влади, верхівку якої я… ну, ви приблизно знаєте, що я про них думаю, якщо стежите за моєю реакцією на політичні події.

– Роман поділений на дві книги, які не мають назв. Але хронологічно цей поділ дуже виразний – Буковина до і після встановлення радянської влади, яка нещадно перемолола і хід історії, і долі людей. Важко читати цю частину «Букової землі». Не раз ловила себе на думці, що книга, як і наша історія, могли бути зовсім іншими, якби край не зазнав румунської та російської окупацій…

– Усе це так і не зовсім. 225 років історії я вилаштувала у так звану панораму. «БУКОВА ЗЕМЛЯ» – це роман-панорама. Такий я вигадала жанр. Пригадуєте, в музеях люблять батальні сцени показувати у вигляді панорам, коли ти бачиш усе поле бою цілком і кожен його сегмент окремо. На майже тисячі сторінок моєї книжки теж відбувається щось схоже. Але все це – про БУКОВУ ЗЕМЛЮ, навіть якщо події відбуваються в Берні, в Яссах, в Магалі чи на хуторі Сірук. До того ж Історія не має поняття «якбитології». Альтернативна історія за принципом, «а що було б, якби», чудова в романах Василя Кожелянка, якого в українській літературі ніхто не перевершив.

Думаю, немає такого шмату землі, а особливо масної землі в прикордонні, на перехресті держав та імперій, на яку б, як на красиву жінку, не клали око політики, які мають хижацький апетит, іншими словами кажучи, які мають геополітичний розрахунок. Якщо читач уважно й неспішно читатиме мою книжку, він знайде відповіді на питання, внаслідок яких подій і внаслідок чиєї політичної поведінки Буковина в 1918 році стала частиною Румунської держави, так само, читач зрозуміє, які політичні карти розігрувалися в 1940 році, коли в Європі вже палала Друга світова, коли під німцем майже покірно лежали Франція і Бельгія, коли Гітлер виношував плани захопити Швейцарію, і коли маленький кавальчик Буковини з переважно українським населенням (включаючи Герцу, яка ніколи не мала жодного стосунку до українського елементу), був так нахабно анексований Сталіним. Так, Сталін скористався прагненням буковинського українства мати самостійну державу, однак у цих прагненнях буковинців «не пахло» совєтчиною. І вже жодним чином буковинці розливу 40-го року не чекали, що за рік, 13-14 червня сотні товарняків повезуть їх у безвісти Росії, як везли полонених буковинців у час Першої світової війни. Думаю, багато кому розвидниться про справжню роль і наміри більшовицької імперії на сто років наперед після прочитання розділу про долю чернівецького бургомістра Соломона Вайссельберга та інших представників буковинської інтелігенції, коли російська окупаційна адміністрація в 1914 році «заполокала» їх у Наримський край. А депортація жителів хутора Сірук на Покрову 1947 року майже не відрізняється від депортації мера Вайссельберга та його колег, хіба що за долю останніх клопотав і звільнив їх із ув’язнення Міжнародний Червоний Хрест, а Матіоси із Сірука від дзвінка до дзвінка добули своє ув’язнення у тому ж Наримському краї, не маючи жодного захисту ні від кого.

– Образ повстанця Петра Вівчаря та доля сестер – Марушки і Ганушки Берегівчук виписані з особливою любов’ю. Це реальні персонажі, чи вони належать до тієї частини твору, яку в літературознавчій науці прийнято називати художнім домислом?

– І домисел, і правда. Той п’ятиверхий бук (а насправді смерека), в якому свій сховок для зустрічей із коханою зробив Петрусь Вівчар, дотепер доживає свій вік на хуторі Сірук у Путильському районі. Мені це дерево показав тато Василь 2006 року на нашій отеччині. Прототипом Петруся Вівчара частково є історія справжнього повстанця «Дорошенка» – Михайла Нічая. «Черемшина» – Кричун – реальний повстанець, також рожденний на Путильщині. Думаю, вже неможливо вигадати власне якусь ексклюзивну історію стосунків двох людей, якщо ти уважно слухаєш життя і уважно слухаєш людей. Просто не завжди люди мають відвагу розказувати свої секрети. Але я ніколи не мала нестачі в таких історіях, бо ніколи не зловживала навіть у книжках довірою людей, які відкрилися мені. Треба просто вміти укласти ці історії так, щоб нікому не нашкодити із живих.

– У романі побіжно згадуються Матіоси. Які родинні історії лягли в канву «Букової землі»?

– Та я завжди кажу, що всі, хто має прізвище Матіос, – то мої родичі, хай навіть в надцятому коліні. Бо Матіоси в Розтоках по татовому і по маминім плечу пішли від отого першого Матіоса, історію про якого я знаю від 1790 року і в якого було дванадцять синів. Ну, а сини народили синів і дочок… На хуторі, де я народилася, із тринадцяти сімей його мешканців вісім родин мали прізвище Матіос. Так що, вважайте, я сказала про всіх Матіосів, ким би вони мені не доводилися.

– Що найважче далося в роботі над романом?

– Якогось дня на сторінці у Фейсбуці я розмістила допис, який дозволю собі процитувати: «А знаєте, що було найважче? Робота з архівними документами Чернівецької області, особливо тими, що стосувалися Путильського та Вижницького районів повоєнного часу. Спершу читала все, що стосувалося Путильщини. Як так? – дивувалася я, бо ніде не знаходила своїх Розтоків. А потім луснула себе по чолі: ну звичайно ж – треба шукати в матеріалах сусіднього району. Адже до 1964 року Розтоки входили до Вижниці (у мене в метриці місцем народження також вказано Вижницький район, що кілька разів під час перевірки для доступу до роботи з секретними документами під час моєї роботи в РНБО та і в парламенті вносило плутанину, бо в паспорті в мене місцем народження записано Путильський район). Це вже згодом унаслідок «хрущовської адмінреформи» наше село притулили до Путили.

І ось коли мені в руки потрапили документи НКВД-МГБ, де зарясніли написи «Розтоки», у мене гучно забилося серце… Це був реальний, осяжний страх. Так вже було зі мною на початку 90-их, коли в обласному архіві я читала протоколи зборів, де моїх діда з бабцею і рідну тітку робили «фундаторами колгоспу ім. Кірова», де було вказано все, що реквізували з їхнього господарства до колгоспу (ні, писалося, що віддали добровільно). Ага, бабця розказувала про «добровільність» здачі в колгосп відра картоплі й ланцюга довжиною 2,5 метра. І ось я тримаю в руках список агентів та інформаторів МҐБ Вижницького району… Берегомет… Мигово… Підзахаричі… Розтоки… Майже всіх розтіцьких я знала. Нікого з них уже нема на світі.

І в книжці я зробила так, як робила завжди у всіх інших книжках, послуговуючись принципом «не нашкодь». Ні. Я написала правду. Але я поміняла деякі персональні дані. Діти, внуки і правнуки людей, яких тодішнє МГБ тримало «на гачку», не несуть відповідальності за вчинки своїх батьків, дідів і прадідів. Та повірте мені на слово: проаналізувавши подальші долі родин, чиї родичі «били жидів», «здавали» сусідів, писали доноси та «інформували» про односельців – шкодили іншим! – можу твердо сказати, що відбувся Суд Божий. І подеколи такий страшний – аж лячно переказувати…».

– Чи не хотілося Вам закінчити роман не так трагічно. В Станиці Луганській влітку 2014 року вмить обірвалося життя трьох людей. Дуже шкода буковинця – пораненого захисника України, «укропа», продовжувача роду повстанця Петра Вівчаря. Доля звела його в цьому підвалі з рідною тіткою, яка розповіла, як після російських гулагів оселилася на чужому їй Донбасі, щоб не зашкодити родині. Таємницю її життя знищила сліпа російська міна…

– Хотілося. Але то вже би було схоже на солодку патоку, а не на ту жорстоку реальність, з якою Україна зіткнулася з початком російської агресії. Свого часу я дуже багатьом учасникам цієї неоголошеної війни допомагала та й допомагаю дотепер різними способами: кого лікувала тут і за кордоном, кому добивалася правди в судах, добивалася належних державних виплат за втрату годувальника, підтверджувала інвалідність, «вибивала» належне за законом житло, допомагала звільняти з полону, перев’язувала рани, «брала за барки» у прямому розумінні слова жирних котів, які мали нахабство казати в очі атовцям: «А мій син також служить в АТО в Білій Церкві». Усе це я знаю в повному обсязі.

Тому патока мені не до смаку. У мене вийшов дуже жорстокий ЕПІЛОГ книжки, але ним я дала під дих не читачеві. Насправді я вдарила в сонячне сплетіння себе. Коли б я зробила інакше, я би стала мелодраматистом, а не реалісткою. Я не люблю кучерявості в прозі, хоча смачно писати, деталізуючи те, що знаю, – о!, то моє.

З того, як розходиться книжка (а зараз вийшло з друку вже четверте видання, а це плюс-мінус тисяча примірників на місяць), розумію, що читач оцінив мою письменницьку чесність. Розумієте, нікого силою не змусиш купити таку товстелезну і зовсім не дешеву книжку.

– Голова Чернівецької обласної державної адміністрації Сергій Осачук на своїй сторінці Фейсбуку написав, що до прийдешнього 80-річчя утворення Чернівецької області кожен буковинець має прочитати «Солодку Дарусю» і «Букову землю». Не знаю, як Вам, але після цих двох книг мені видається, що цю дату треба забути.

– 2 серпня, коли область згадуватиме ( не «гопки» влаштовуватиме, а саме згадуватиме) час свого утворення в нинішніх адміністративних кордонах, моя мама (дасть Бог!) відзначатиме своє 80-річчя. Моя мама Матіос Павліна Власіївна народилася на Іллі 1940 року, в день, коли тодішня верховна рада тодішнього Радянського Союзу «взяла у своє лоно» Північну Буковину та Бессарабію. Діди мої народилися в часи Австро-Угорщини. У тата – румунська метрика. Мама і я народжені в СРСР, мій син народився в Україні. Чому я про це нагадую. Ось і маєте ілюстрацію «прасування» Буковини імперіями і державами. Я колись підрахувала, що за 50 років минулого століття на Буковині 14 разів мінялася влада.

Тому має значення, як люди – жителі Буковини – сприймають ту чи іншу історичну дату. Дата 2 серпня 1940 року однозначно історична, і вона має травматичний фундамент для більшості буковинців, оскільки саме «узаконення» нібито добровільного шлюбу Буковини з СРСР дало новій владі нібито законне (в їхньому розумінні) право в той чи інший спосіб репресувати чи не 20 відсотків населення за всі роки існування радянської влади на Буковині. Для іншої частини буковинців це був час можливостей, скажімо, здобути освіту, якої вони ніколи не здобули би за часи румунської держави, хтось інший мав можливість кар’єрного росту. Отже, замовчувати дату – не є раціонально, бо все треба проговорювати. Непроговорений історичний досвід тягне за собою незнання, незнання породжує інтелектуальний хаос і нестійкість світогляду. Не знати свого минулого і минулого землі, мешканцем якої ти є, – це все одно, що не знати таблиці множення. Навіть такий спосіб – читання тієї ж «Солодкої Дарусі» чи «Букової землі», на мою думку, дає не тільки конкретні знання, але й продукує певні емоційні реакції, дає поштовх самостійно думати, а не сприймати на віру інформаційні повені нашого часу.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company