Сумно і тепло про Миколу Холодного

Побачила світ книжка, яка мала б вийти багатотисячним тиражем, натомість прийшла до читача лише у кількох сотнях примірників. Та й знайомити з нею найширший загал книголюбів годилося б десь у переповненій людом і телекамерами просторій університетській світлиці. Натомість презентували її у скромній актовій залі НСПУ і  аж при … десятку присутніх найзатятіших прихильників поета, про якого та книжка й повідує.

Правда, коридором все снував і снував гурт гамірливих, обважнілих від тугого римування і картоплі у «мундирах», поеток-пурхалок, які зацікавлено зазирали у привідчинені двері, але зайти так і не зважилися.

Миколу Холодного як за життя обходили від лиха подалі, так і тепер, після його смерті, не дуже шанують. Хто нині знає цього шістдесятника і Поета з Божої ласки? Дивовижного майстра рими, не подібного ні на кого. Хіба одиниці. Де нині знайдете його книжки? А ніде! Ні в книжковій крамниці та й у жодній бібліотеці.

Його любили, обожнювали за талант здебільшого ті, хто знав його вірші. Ті ж, що запізналися з ним наживо, часто були шоковані… Настільки, кажуть, був чоловік гострий, вибуховий, шпичастий, а то й нестерпний.

Георгій Бурсов – один з небагатьох, кому вдалося доволі довгий час близько товаришувати з епатажним поетом. Хоча й вони згодом посварилися, і то так, що в Остер, до останнього пристанища Миколи Холодного, Бурсов поїхав, лише коли дізнався страшну звістку: поет чи то помер, а чи його вбили…

І ось маємо ґрунтовний томик спогадів, міркувань, аналітики, приватного розслідування смерті Миколи Холодного від Георгія Бурсова. Названий «Микола Холодний. Портрет-мозаїка».

Книжка вийшла з купюрами, позаяк Георгій Бурсов, посилаючись на листи Миколи Холодного, на приватні, відверті розмови з ним, зачепив у своїх спогадах багатьох живих літературних класиків і багатьох знаних майстрів українського літературного цеху. Зачепив так дошкульно, глибоко і необережно, що ті, хто ще живий, прочитавши таке, могли б раптово і дуба врізати. Та й  спочилі у могилах попереверталися б, і то не один раз. Через те всі видавці, до кого пан Георгій звертався, висували категоричну умову: отут, отут і отут викреслюємо…

Але навіть цього, що лишилося в «Портреті-мозаїці», достатньо, аби «надихатись» на повні груди тим часом, тією епохою. І тією нестерпною задухою, в якій творив і жив Микола Холодний.

«Виховані кадебістською муштрою і кар’єрними кадебістськими подачками, академіки-гуманітарії сидять у своїх службових кріслах по сьогодні… Без Миколи Холодного. Це кричущий нонсенс, це – аномалія, це зрештою злочин, самим Холодним передбачений задовго до того, як його покличуть свідчити про розісвареного опісля з ним В.Стуса…» – пише Георгій Бурсов.

І додає: «Радянська доба для нього була своєрідним творчим Ельдорадо. Куди не кинь погляд – холопство, офіційний дебілізм, розцяцькована прапорами і гаслами нужда. Безумовно, це його печалило. Але й надихало. Унікальність мистецької його натури полягала в тому, що дарованим природою щастям реготатися із самовпевненого і самозакоханого нікчемства він не поступився б нізащо й ніколи. Колючість його єства була не панциром, а кровоносною поверхнею його душі. При цьому не слід забувати, що душі національно свідомої, духовно зрячої і непіддатної страхові. КДБ першим переконався, що Микола його не боїться. Чому? Бо не вміє. Не навчений. І не здатний, як багато хто, навчитися. Наголошую на цьому для того, щоб зрозуміти печальну адресованість саме або й виключно Холодному афористичного – «чужий серед своїх». Тобто скрізь і завжди він хотів і починав бути своїм, але ставав чужим. Хоч мав двох друзів або майже друзів – Симоненка і Стуса. Але Симоненко помер, а Стуса від нього відсахнули обставини його ув’язнення і гебешно-міщанська брехня про колишнього приятеля, у яку Стус швидко повірив…»

Микола Холодний не жалував нікого – ні ворогів, ні друзів. Обстоював хіба правду – інколи неприємну, незручну, болючу, але правду. Ну, кому б сподобалось, скажімо, таке (особливо поету радянської доби Олегу Орачу…):

Орачі обсіли Стуса,
кожен другий – друг.
Значно легше мати вуса,
аніж перти плуг.
Фарисей, немов коралі,
збереже листи.
Це простіш, як на Уралі
у землі гнисти.
А якби поет, до речі,
взяв та і ожив –
поховалися б на печі,
хто за ним тужив.
Бо Василь би нам повідав,
хто і як орав;
по яких шинках обідав,
коли Стус вмирав;
хто протер тюремні мати
з ним через стіну;
скільки бігло рятувати,
як волав: «Тону!».
Жовтий дим шугає в труби.
Тепло на печі.
Стусознавці, стусолюби,
стусокопачі…

У книжці Григорія Бурсова, яка в країні, де є національна література і національний читач, наробила б фурору, маємо два головні месиджі. Перший: Микола Холодний жодних покаянних листів не писав і «стукачем» не був. Другий: Миколу Холодного убили…

Бурсов пише: «Чи не було забито до смерті у 2006-му році українського Гомера, бо серпом на горлі лежав багатьом землячкам упродовж усього свого життя? Може, невідома нам, написана Миколою Холодним, поема або ж біографічна повість чи роман і були тією мішенню, що привела найманців Сатани до його помешкання?.. Свідком смерті була Миколина остерська сусідка Марія, покази якої дивним чином загубилися, а сама вона невдовзі загадково померла…»

Як би там не було, є ще одне надзвичайно цікаве дослідження про життя і творчість унікального поета. Дослідження великою мірою суб’єктивне, в чомусь суперечливе, але тим і цінне, адже йдеться про не менш суперечливу особу поета і громадянина.

Нехай би ця книжка стала ще однією краплиною зацікавлення до не поцінованого, обділеного увагою, на яку заслуговує, Миколи Холодного. Час мати бодай том його вибраного. Хоча б для бібліотек.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company