Тепле пиво Житомирського книжкового форуму

Утла пішохідна вулиця Михайлівська в Житомирі, на яку не ступав останні десять років, ніби теж отримала безвіз: причепурилася невпізнанно та модерно – і людьми, і нерухомістю. Вона тепер із безліччю крамничок та гаштетів пахне спокоєм, парфумами і кавою.
У кав’ярні «розбалуваної Галі» весь персонал навіть розмовляє державною мовою! Трохи нарочито, зате відзіґорно – і направду втішно.

Засмучує хіба те, що видно не лише в Житомирі, а у Чернігові, Рівному, Чернівцях… та навіть Києві: на всьому цьому похапливому відродженні вляглася і подразнює чутливий ніс порохня постколоніалізму.

І пил той не вивітрюється жодним чином. У свідомості широкого загалу, на жаль, зостається стриміти ментальна скабка ниючої ностальгії. По «масковскай калбаске і «Столічной», під пиво з таранькою – на поважно розісланій газеті «Правда» чи «Известия»… Схоже, для тутешньої периферійної освіченої публіки і досі найбільший геній –  «брат Пушкін».

Це відчувається в повітрі вулиці Михайлівської і читається в очах тамтешніх насельників. Яскравий приклад –  розрекламований у соціальній мережі Житомирський книжковий форум, на що і я зопалу «клюнув». Став той форум крапелиною дощу з великої та важкої як свинець хмари.

…На залиту сонцем вулицю, перед очі баражуючого туди-сюди неквапливого люду виставилися аж три (!) ятки вітчизняних видавництв. Хоча на цих розкладках були прецікаві новодруки української класики, відомих сучасних авторів, навіть книжки яскравих представників «житомирської прозової школи», але «потенційні читательники» здебільшого байдуже проходили повз.

З усієї тієї прикрості навівало фантазії: якби перед ті три ятки та поставити якогось не зовсім тверезого «закликайла» з гучномовцем, котрий горланив би про розпродаж «послєдних томіков», скажімо, Пушкина, Асадова, ну, і Євгения Євтушенко, – мали б клієнтуру, навіть чергу…

Власне, це те, про що писав житомирянин Володимир Даниленко ще 2008 року у своїй книжці «Лісоруб у пустелі». «Великі українські міста завжди були центрами проживання завойовників, які вчили свою челядь зневажати все своє і обожнювати хазяйське. У великих містах люди не привчені до своєї культури, бо виховані на чужій, яку вважають рідною. Якби Уїтні Х’юстон стала співати українською, то в Україні її любили б менше, ніж Альону Апіну…»

Нині  2019-й.
Вже нема Уїтні Х’юстон, Апіна, пишуть російські блогери, запухла з перепою… Але в Україні мало що змінилося. На Житомирському книжковому форумі навіть класні книжки своїх земляків читач обходить боком. Отож, проблема таки не в письменниках,  не в якості пропонованого літературного продукту. Щось не те із споживачем. Якась масова читацька прострація. І ця неміч, бачимо, вгніздилася не лише в читанні, вона паралізує думку, волю.  Недавні вибори хіба це не засвідчили?

Житомирська ж «літературна прозова школа», як би хто не зловтішався з того визначення, має високу мистецьку планку. Таку високу, що деяким обласним осередкам НСПУ до того рівня – як аматорським кіностудіям до Голлівуду.

Житомиряни, легковажні до читання, навіть не усвідомлюють, що в їхньому середовищі, на цій Божій землі зросли і явили свій талант світові знакові письменники, може, навіть потенційні Нобелівські лауреати. Котрі нітяться з тим талантом у затінку й по суті злидарюють. А все тому, що цивілізований світ просто не годен їх уздріти і зачудуватися, як, скажімо, тішиться із наших футболістів чи боксерів.

Житомирщина на віки просякла магічним духом Бориса Тена, Євгена Концевича, філософською глибиною Валерія Шевчука, своєрідними літературними майстрами — В’ячеславом Медвідем і Євгеном Пашковським.  А ще ж і Григорій Цимбалюк, і Василь Врублевський, і Геннадій Шкляр, і Юрко Гудзь, і той-таки Володимир Даниленко…

Колись, напевно, їх почитають масово й оцінять належно, але то буде колись. А поки що, як пише Володимир Даниленко, «Україна багата талантами, тому знищує їх за життя, щоб після смерті творити святих».

До речі, про смерть. Місяць тому не стало В’ячеслава Шнайдера, ще одного житомирянина, скромного у побуті і нахрапистого у літературі. Його поетичні екзерсиси – те, що годі було друкувати на папері, – розносив вітер поміж люди, і воно не зникне й не забудеться ніколи, бо зажди на часі, злободенне,  хто б не був при владі – пан чи слуга.

Вячеслав Шнайдер написав дивовижну повість «Записки сільського єврея», своєрідний манускрипт про історію співжиття і дружби двох народів. То згусток гумору, легкого витонченого письменницького стилю, то, як пише видавець, екзотична мандрівка в глибини українського провінційного космосу. І що? Цей бестселер  наша серйозна критика вперто не помітила. Десь у Німеччині чи Франції він уже сотні разів перевидавався б і став подією, а автор купався б у славі.

Десь, та тільки не на отчині.

Лежали «Записки» і на розкладках форуму. Лежав  мистецький, художній діамант, настільки огранений і яскравий, що йому ціну важко скласти. Але…  лежав собі та й лежав, і ніхто його навіть до рук не брав – не те щоб бодай зім’яту гривню дати… У сліпих свої закони…

*   *   *

У Володимира Даниленка є дивовижне за напругою оповідання «Тепле пиво». Якби Бог зна в який спосіб  матеріалізувався раптом його головний герой Славка Бичок і потрапив у ці липневі дні на Житомирський книжковий форум, він би з відчаю за «темних» земляків своїх, напевно, ще раз цибнув униз із сьомого поверху, загриз Буцикового собаку і загинув сам.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company