Тіні незабутих предків

Коли побачив, як неподалік села Лопушня Рогатинського району, що на межі Тернопільської та Івано-Франківської областей, розгортається спорудження величного  меморіалу з білосніжного мармуру, граніту й ракушняка, перше, що спало на думку: мабуть, тут постане величний пантеон стрілецької слави. Адже у Першу світову війну в цих місцях воювали відважні «усуси», Українські січові стрільці. Однак, пізніше з’ясувалося, помилився. Щоправда, не набагато…

Чи є кращі сни?

У галицьких селах і містах  світлу пам’ять Українських січових стрільців ушановували скромно: переважно насипали високі могили (інколи символічні), на вершинах встановлювали хрести. І хоча окупаційна польська влада, а пізніше й радянська, не раз плюндрували ті святині,  люди потайки знову й знову відновлювали їх.

Одне з таких поховань збереглася до наших днів і в моєму Ходорові, адже місто теж не обминув воєнний вихор (тут навіть проводив нараду з  військовиками спадкоємець трону Австро-Угорщини ерцгерцог Карл Франц Йосип). І хоча за часів Союзу про братську могилу січових стрільців не дозволялося й згадувати, щороку перед Великодніми святами її хтось упорядковував, увінчував вічнозеленим барвінком похилений дубовий хрест і поновлював на ньому напис:

Спіть, хлопці, спіть,
щастя й волю сніть.
Щастя й волю Вітчизни –
чи є в світі кращі сни?

Розповідали, що кадебісти навіть влаштовували засідки на невідомих «злочинців», котрі на цвинтарі «поширювали антирадянську пропаганду», проте впіймати нікого так і не змогли. Пізніше, коли Україна стала незалежною, сусід Іван Чвак  якось у розмові зізнався, що був одним із тих невловимих «підпільників». Звичайно, жодних завдань щодо підриву існуючого режиму ніхто йому не давав. Був цей літній чоловік звичайним будівельником, а в душі – українським патріотом. Щирим, а не на показ. «То був мій християнський обов’язок», – скромно пояснив свою участь у небезпечній благочинній місії.

Дядько Іван вражав знанням історії України. Зокрема, тих періодів, які в радянських університетах не викладали. Багато почерпнув із книг, котрі до заборони встиг прочитати у дитячому та юнацькому віці. Власне, від нього я вперше почув про те, як одвічні історичні вороги – українці й турки – стали… товаришами по зброї. І що символічно, підтвердили це побратимство на батьківщині Роксолани – в  Рогатині. Долею судилося їм разом боронити цю землю від навали військ царської Росії.

В окопах над Золотою Липою

Перші кроки до порозуміння обох народів були зроблені ще гетьманом Правобережжя Петром Дорошенком. Намагаючись возз’єднати Україну, він уклав угоду з Туреччиною як із заступницею. Але, як не раз бувало в нашій історії, перешкодили свої ж ласі до булави гетьманчики…

Коли вибухнула Перша світова війна, офіційний Стамбул  24 листопада 1914 року першим   заявив про свій намір підтримати майбутню незалежну Українську державу. А в липні 1916-го 15-й корпус турецької армії, який налічував майже 40 тисяч солдатів й офіцерів, на чолі з генералом Севатом Чобанлі прибув у розпорядження австро-угорського командування на Галицький фронт. Бойові позиції зайняв уздовж річки Золота Липа – від села Потутори до Підвисокого нинішнього Бережанського району Тернопільщини. Поряд, на правому крилі, тягнулися окопи легіону Українських січових стрільців, котрі згодом уславилися під час оборони стратегічного відтинку фронту на горі Лисоня.

Відзначалися хоробрістю і сусіди – турецькі вояки: часто ходили в багнетні та рукопашні атаки. Особливо жорстока битва відбулася 30 жовтня, коли одночасно піднялися з шанців і рушили на ворога чотири османські полки. Величезні жертви були з обох сторін. Бої затихли лише після того, як у Росії відбулася Лютнева революція 1917 року. Проте перерва тривала недовго – коли турецькі війська почали збиратися додому, несподівано розпочався так званий наступ Керенського. Тимчасовий російський уряд вирішив вести війну «до побєдного конца». Отож, перед тим, як покинути Галичину, туркам довелося гнати аж до берегів Збруча кавалерію барона Врангеля.

А в землі Роксолани залишилися навічно кілька тисяч їхніх співвітчизників.

Код Памяті

Величний пантеон на околиці села Лопушня Рогатинського району, про який я згадав на початку, виявилося, зведений на честь полеглих у Першу світову війну турецьких воїнів. Варто підкреслити, що про їх гідне вшанування потурбувалося посольство Туреччини в Україні. До речі, тлінні останки майже двохсот воїнів-мусульман мирно покояться по сусідству з сільським цвинтарем, де сплять вічним сном християни-українці.

Ditu Grumayliv АПУ 1315– Так повинно бути, це по-людськи, – зауважує місцевий мешканець Василь Молодцяк. І підказує, що в селі є ще й німецький цвинтар. Теж упорядкований, доглянутий. На жаль, зітхає, на Лемківщині, звідки у середині сорокових років минулого століття насильно переселили сюди його земляків, могили предків у повному запустінні. Незалежна Українська держава так і не насмілилася поставити перед польською стороною питання про компенсацію за відібране у депортованих людей майно, але могла б посприяти колишнім вигнанцям привести до Божого вигляду родинні некрополі.

… Коли завершувалося зведення турецького меморіалу, переселенці вирішили увічнити й своїх далеких предків. Аби їх тіні не були забуті, поставили при сільській дорозі скромний пам’ятний знак.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company