У Конча-Заспу, до Мушкетика…

Фраза Юрія Мушкетика: «Я ще здоровий, але вже неживий» не на жарт стривожила славетного кобзаря Василя Нечепу. А коли Юрій Михайлович немічним голосом благально мовив у слухавку: «Василю, приїжджай, заспівай мені напослідок…», кобзар і поготів позбувся щонайменших сумнівів: треба їхати!

У «Фуршеті» по одеській трасі докупили апельсинів з лимонами, зеленого чаю, пиріжків зі сливами, а з рідної Мушкетику Чернігівщини везли відбірні яблука та бринзу.

Та найцілющіше, що було в нашій торбі для гостини, – молоде червоне вино якогось рідкісного сорту, яке п’ють  не склянками, а наливають лиш чарчину, смакують 15 хвилин ковточками, і тоді із немічною людиною відбуваються дива – на очах прибуває сила, повіки розтуляються, туман у погляді розсіюється і ледь не розгладжуються зморшки…

Все це науково нам доводив наш неперевершений «сомельє» Віктор Б., який кермував автівкою і був у нашій компанії чоловіком невипадковим – ще років тридцять тому, в студентські, університетські часи він раптово «завагітнів» ідеєю написати епічний, українського розливу, «Тихий Дон».

І хоча відтоді з «Доном» тихо, проте Віктор весь цей час залишається людиною несамовито творчою, близькою до українського письменства: прагне напоїти його продуктом власного бізнесу – натуральним, ексклюзивним вином, щиро сподіваючись, що це йому, українському письменству, допоможе нарешті втяти щось цінне й вартісне, можливо, навіть рівня Нобелівської премії.

З тією ідеєю – влити божественного нектару в український літературний процес – Віктор Б. носиться не перший рік. Синтез вина й чорнила він волів розпочати з обожнюваної ним Ліни Костенко, творчість якої знає аж до «титли». Проте Ліна Василівна завжди була і є в глибокій конспірації, в її приватний обмежений простір потрапити  надзвичайно важко, а тут раптом трапилась така нагода,.. із Мушкетиком – тож Віктор з нами.

 *   *   *

Перед автоматичною глухою брамою у велетенському паркані неподалік зупинки «Конча Озерна» нас перепинив суворий «секюріті».

– До кого, хлопці?
– До Мушкетика, – відповів Нечепа.
– Він вас чекає?
– Канєшно! – відрубав Нечепа, – я думаю, він уже давно стоїть у хвірточці і визирає нас.
– Хату його знаєте?
– Канєшно!, – грайливо на те Нечепа, – Я був у нього сто разів!

Мощеною бруківкою поміж столітніх сосен, схованою від людських очей, їдемо наче казковим заповідником…

– Стоп! – кричить Нечепа, – Ось воно…

Перед нами – аж надто скромний будинок на тлі сусідніх фешенебельних палаців, з примітивною, прозорою совдепівською огорожею. Але ж заковика: хвіртка на замку і жодних ознак життя. Нечепа судомно шарпає засовами, телефонує Мушкетику. Телефонує раз, удруге, втретє… Той не бере слухавку. І хвіртка хоч прозора, проте неприступна.

– Мушкетик точно тут живе? – наважився висловити сумнів Віктор Б.
– Ну, аякже ж?! Ну, осьо ж, я добре пам’ятаю, зелений паркан, будинок, сосни, все сходиться… Вчора увечері двічі йому телефонував, про все домовлено…

При цьому телефонує ще раз – нема відповіді. Ми й не зчулися, як він рішуче, мов спритний альпініст, умент видерся на паркан і приземлився на приватну територію. Сіпає вхідні двері, зазирає у вікна, двічі обходить будинок за сонцем і проти нього, бере на басовитий голос. Але все дарма.

Вертається і каже напівпошепки:
– Там щось не так. Мені здалося, що за фіранками ніби чиясь рука здіймалася… Здійметься і впаде… Здійметься і впаде…
– То, може, там біда? Може, «швидку» треба викликати? Василю Григоровичу, телефонуйте котрійсь із доньок.
– А я шо, їхні телефони знаю?

Тим часом у сусідському маєтку розчахнулася потужна дерев’яна брама, з неї виїхав великий чорний мерседес. Нечепа побіг до нього. Балачка була недовгою, але на позір жвавою. Після неї Василь Григорович вертався підтюпцем, сяяв щастям.

– Слухайте, а я ще думаю: ну, до чого тут цей камінь?..
– Який камінь?
– Та ж оно, там, на подвір’ї, я двічі обходив камінь, на якому висічено: «Я – Богдан». Я ж знаю, що це роман Загребельного. Але мені навіть на думку не спало, що я міг так лоханутися і залізти на дачу не того класика. Поїхали, хлопці, Мушкетик живе трохи далі.
– Так, а як же ж немічна рука, що здіймалась за фіранками і падала? – резонно зауважив Віктор Б.
– То, напевно, був привид Павла Архиповича, – висловив припущення Василь Нечепа.

*   *   *

Ворота дачі Юрія Мушкетика, де Нечепа «бував сто разів», виявились не зеленими, а синіми. Хвіртка  заклично прочинена. З повними руками – кобза, якийсь об’ємний паперовий ящик, целофанові пакети з випивкою й провіантом – ідемо до ще скромнішого будиночка, схожого на сільську хату.

Нас зустрічає онук письменника Гліб. Каже, дід «плохий» і не в настрої…

Юрій Михайлович лежав із заплющеними повіками, схрестивши руки на грудях, вкритий ватяною ковдрою.

Нечепа одразу впевнено і по-газдівськи сполохав цю загуслу тишу:
–  Юрію Михайловичу, а шо це ви тут розляглися?
– Хт-о-о-о це? – болісно і повільно видушив із себе господар, не розтуляючи повік.
– Юрію Михайловичу, це я, Вася Нечепа.
– Хт-о-о?!
– Вася Нечепа!!!
– Ой, Вася! – розплющив очі Мушкетик. – Ти нарешті приїхав, а я… відходжу…
– Куди ви відходите? А хто вас відпускає? Ви знаєте, коли козак уже не мав сили вилізти на коня, то куди він ліз?
– К-у-ди-и, Васю?
– На жінку!
– Ой, В-а-а-сю…

Нечепа розриває таємничий паперовий ящик, дістає звідти щось схоже на конструктор із ниток та соломи.

– Глібе! – Мушкетик гукає онука. – Оце дивись і запам’ятовуй відхід діда, і як у цю годину приїхали до нього земляки на чолі з найкращим кобзарем України…

– Юрію Михайловичу, – втручається Нечепа, – ви не те говорите. Ви знаєте, що це таке? Це оберіг, солом’яний павук. Він вам наснує місточків з перелазами, шоб ще і перейти, і опертися… І оце поки я буду його над вами вішати – зараз причеплю до люстри – то я вам розповім, як я – ну як оце до вас – приїхав був до чернігівського композитора Володимира Литвиненка, якого ви добре знали. Мене його рідні на порозі зустрічають: батько помер. Дивлюсь, дзеркала в хаті позавішувані… «О, Боже… Коли помер?», – «Сьогодні», – відказують. «Пробачте, – кажу, –прийміть співчуття… А де він?», –  «Оно, у спальні», – «А можна, – питаю, – попрощаться з ним?». – «Ідіть», – кажуть. Заходжу в кімнату. Він лежить, схрестивши руки, як оце ви. «Прости, брате, прощавай». Та й кладу поміж ноги кобзу, та й торкаюся струн. Раптом бачу: одна його рука сіпнулась і сповзла поволеньки, очі привідкрились: «Це ти, Васю?», – шепоче «покійник». Гукаю рідних: «Чого ж це ви живого чоловіка ховаєте?»… Дід Литвиненко після того ще 8 місяців жив!

*   *   *

З солом’яним павуком, що завис на люстрі, у кімнаті аж ніби посвітліло. А Нечепа вже дістає з футляра кобзу:

– Юрію Михайловичу, у нас сьогодні програма з трьох відділень. Зараз для вас від народного артиста буде невеликий концерт, потім – фуршет з цілющого вина та фруктів, а вже потім, коли ваша ласка, то дасте Леоніду інтерв’ю. Так що, настройтеся…

І отут починається найдивовижніше. Чи то павук, що над Мушкетиком почав гойдатися, чи то звуки кобзи враз наповнили кімнату– ніби свіжим вітром, ніби запахом фіалок та сон-трави.

… Взяв би я бандуру
Та й заграв, що знав.
Через ту дівчину
Бандуристом став…

Нечепа виспівував з таким натхненням і завзяттям, ніби був не на дачі у письменника, а на сцені у палаці «Україна», перед багатотисячною аудиторією. Він співав, а господар заливався слізьми. І чим більше утирав сльози, тим більше його очі ясніли, а голос твердішав.

– Глібе! – знов гукає онука, що порався у сусідній кімнаті, –ти чуєш кобзу? Це співає для мене найкращий кобзар України. Ти колись розповідатимеш, що сам Нечепа співав твоєму дідові прощальну…

Вернись, синку, вернись додомоньку,
Змию тобі головоньку.
Мені головоньку дощі
змиють,
А висушать
буйні вітри...

– виводив нову пісню Нечепа, а Мушкетик все утирав сльози з віч…

А вже як заспівав кобзар його улюблену «Зелену діброву», то Юрій Михайлович геть передумав «відходити»: пожвавився і згадав, який фурор ця пісня здійняла, коли її співав Нечепа, як святкували колись його, Мшкетикове, 70-річчя,.. і скільки тоді було гостей та шанувальників,.. і де вони всі тепер,.. хто ще живий та в здравії…

– Хлопці, аби ж ви знали, яке мені щастя зробили вкінці, що оце прийшли, і тут зі мною…
— В якому кінці? Шо ви? Лише там, «на горі» відомо, кому, коли і скільки, – зупиняв мінорії Нечепа і так, ніби між іншим, питався: – То, може, будемо вставати до фуршету?
– Да, хлопці, – каже Мушкетик, – я буду вставати…

 *   *   *

Вже за хвилю Юрій Михайлович сидів у нашому гурті, тримав у руках чарчину із запахущим вином, і поки ми переповідали йому байку про пиття ковточками, він її перехилив одним махом і дав зрозуміти, що цю тему вичерпано. Натомість бесіда плавно перейшла до тем літературних.

– Юрію Михайловичу, нещодавно Михайло Сидоржевський у своїй «Українській літературній газеті» опублікував частину ваших спогадів. Яке цікаве, потрібне, пізнавальне чтиво!..

— Да. У мене вже написані, лежать і чекають свого часу об’ємні спогади. Як тільки помру – їх надрукують. Я так розпорядився. Я їх чому зараз не друкую? Бо там згадуються люди, котрі і в КГБ служили, і творили всілякі підлоти. Я ж багато років був редактором журналу «Дніпро». Ми друкували тоді дисидентів, яких ніхто ніде не друкував. А потім і нас притисли, то ми їх друкували під псевдонімами. Це в ті страшні 60-70-ті роки. Я сам не знаю, як я все те витримав? А скільки мав доган! Хоча потім все ж і мене звільнили, постановою ЦК. А коли з таким тріском звільняють, то вчорашні друзі масово одбруньковуються. В хату до тебе вже ніхто не заходить, а як зустрічають на вулиці, то переходять на інший бік, аби не вітатися. Але якось я все те пережив. Бо були і добрі люди, і справжні друзі. Мало їх було, але були.

– А що скажете про час керування СПУ?

– 15 років керував Спілкою. Що я вам скажу…Оце зараз там гризня. Був у мене тут Михайло Сидоржевський. Просив, щоб я поїхав, допоміг розібратися. Кажу, я старий розбиратися, знаю лише, що Спілку зберегти треба. Вона у всі важкі часи була останнім, що тримало Україну. Вже коли здавалось, що гряде руїна, саме поети били у дзвони своїм пристрасним словом. Письменники – це остання барикада в державі. Зникне національне художнє слово – і не буде держави, не буде нації. А ви, кажу Сидоржевському, чвари розвели. У нас, у ті радянські страшні часи, була спілка – як вулик. А зараз ви зайдіть на Банкову – там мертвеччина. Це дуже поганий символ, дуже поганий знак…

Юрію Михайловичу, дуже хотілося б почути вашу думку про творчість Ліни Костенко?

– У такому віці вже дуже небезпечно щось про когось говорити, давати характеристики, але я скажу. Ліна Костенко – геніальна поетеса, але вредна жінка… Вона завжди була геніальна і незрушна, ніколи не вклонялася нікому і не схитнулася ні перед жодними спокусами. Ми з нею були завжди в дружніх взаєминах. Вона ж була і членом редколегії журналу «Дніпро», коли я там редакторував…

В кінці життя багато чого передумуєш, згадуєш – і доброго й лихого. Адже стільки було всякого за довге життя! Я тепер переосмислюю людей, події. Нині відкривається те, що було приховано раніше, про що ми лише здогадувались. Може, це не треба зараз казати. От мій друг Борис Олійник. Весь час прикривався патріотизмом, Божим талантом, але яке мав нутро антиукраїнське, і що ще гірше – споживацьке. От розповім вам таке. Заходжу якось у ЦК, до заввідділом культури Бориса Іваненка, нашого земляка. І Борис мені каже: поясни мені, що він, цей Олійник, хоче? Він нам жити не дає, все просить, щоб ми його призначили головою Українського фонду культури. Ми йому пропонуємо портфель міністра, це набагато поважніше й престижніше, а він затявся: тільки на Фонд культури піду. Дак що він хоче? Кажу: не знаю, для мене цей ребус також незбагненний. Через два дні заходжу – Борис Іваненко чухає свою лисину і каже: от дурак я дурак, де я міг зорієнтуватися, що Раїса Горбачова буде головою Всесоюзного фонду культури… Отакий Олійник, той, що «чистий перед совістю, нащадками й планетою».

— Юрію Михайловичу, ви завжди горнулися і признавалися до земляків. Як вам загалом чернігівські письменники? Кажуть, є «житомирська письменницька школа», «львівська школа»… А чи є «чернігівська»? Бо письменників багато, і чернігівських зокрема, але з вартісними романами і повістями сутужно…

– Справа не в «школі», справа лише в тому, чи присутній талант чи його нема. Всю українську художню літературу дуже сильно підкосила тоталітарна цензура, адже ж усе, що писалося, мало було бути ідеологічно виваженим. А що це значить? А це значить – кастроване. Я вже не кажу, скільки літературного українського цвіту було знищено, скільки творів заборонили. Що ж до чернігівської письменницької гілки, то вона також усяка – і талановита і ніяка. Я б міг назвати прізвища, але не хотів би когось образити.

А можна я назву? Наприклад, Володимир Дрозд. Зачитуюсь його «Листям землі»…

– Ну!.. Звичайно, Дрозд дуже гарний письменник. Трошки із «бзиком» був. Такий, знаєш, своєрідний, любив славу, сам себе хвалив, але чесний був, ловкий чоловік і письменник, звісно, майстровитий. Ти назвав «Листя землі», а мені подобається його «Білий кінь Шептало»

– А з молодих чернігівських письменників?

– Валентина Мастєрова мені дуже сподобалась, яка у Мені живе. Забув як називається її роман, але житейський такий.

– Мастєрова вже живе в селі Красилівка…

– Ну, все одно, перекажіть їй від мене вітання, як побачите…

– Колись Павло Загребельний казав, що не знає ледачіших письменників, аніж українські. Але це не стосується вас, Юрію Михайловичу:ви написали понад 50 повістей і романів. Мені особливо до душі ваші історичні книжки. А яка для вас найцінніша книжка?

– Найкраща моя книжка – «На брата брат». Я завжди писав те, що на душу лягало. Правда єсть з молодості твори, за які мені трохи соромно і від чого я може б відмовився, але що було, того не позбудешся. Радянська влада по суті винищила нашу якісну національну літературу. Наші письменники не мали свободи, а підневільне слово – мертве. Ось вам епічний наш письменник Михайло Стельмах. Але про що він писав? Про куркулів… Або Олесь Гончар. Його «Прапороносці» гарні, але цілковито зіпсовані ідеологічним клеймом, я б це назвав більмом. Принаймні Гончар залишить слід у нашій культурі своїм яскравим українством, він був борцем за Україну. Він тут жив неподалік. Я часто з ним ходив на прогулянки. Багато говорили з ним про всяке. Ми дружили. Правда, вкінці нас трошки посварили, але, слава Богу, ми порозумілися, і я був головою комісії, коли ми його ховали…

– Юрію Михайловичу, а як у вас складалися стосунки з Григором Тютюнником?

– Все, що писав Григір, ми першими друкували в «Дніпрі». І саме я, попри спротив декотрих авторитетів і класиків, робив можливе й неможливе, щоб Україна читала, а не замовчувала цього унікального письменника. Ми багато разів удвох з ним їздили на риболовлю. Пам’ятаю, якось заїхали за Любечем у такі хащі, що три дні звідтіля не могли вибратися. Він часто бував у мене вдома. Признаюся чесно, коли Григорові хотілося похмелиться, але не було за що, він сміливо приходив до мене: знав, що знайде розуміння…

*  *   *

Прощаючись, сказав Юрію Михайловичу, що цю розмову переповім студентам-журналістам Київського університету імені Бориса Грінченка. Що він, великий український письменник, сказав би  у напутньому слові нашій творчій молоді?

– Передай від мене діткам, щоб жили чесно і обов’язково з Україною в серці. Тільки наприкінці розумієш, як важливо прожити чесно…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company