«З породи вождів»

Що знаємо ми про Симона Петлюру? Та й чи була у нас можливість для об’єктивної оцінки його діяльності?

Цей образ обростав легендами: з одного боку поставав він правдивим лицарем, а з іншого – якимось живодером, що нібито організовував нищення власного народу, єврейські погроми. Останнє спеціально нав’язували  більшовицькі владці, щоб виправдати своє розбійне вбивство Симона Петлюри. Та й криваве загарбання влади, знущання над українським народом.

Відтоді минуло століття. Знову держава Україна відстоює свою незалежність, знову борониться від одвічного «брата»-ворога, імперсько-збоченої  Росії. Вкотре, як і за часів Симона Петлюри чи й гетьмана Івана Мазепи, йде лицарство «у кривавий тан» – захищати «край рідний і волю». У час, коли на Півдні і Сході України ще тільки-но збиралися тяжкі хмари нинішнього свинцевого смерчу, український письменник Василь Фольварочний взявся за написання роману-епопеї про героя української революції Симона Петлюру, про його звитяжний шлях через катарсис болючих випробувань, трагічної загибелі і воскресіння у вдячній пам’яті свого народу.

Максим Славинський, співавтор і товариш Лесі Українки, у спогадах про Петлюру наводить слова щирого симпатика українського поступу, академіка Федора Корша: «Українці самі не знають, кого вони мають серед себе. Вони гадають, що Петлюра видатний редактор, патріот, громадський діяч тощо. Це все правда, але не ціла правда. Петлюра – наконечно вищий за те, що про нього думають. Він – з породи вождів, людина з того тіста, що колись у старовину закладали династії, а в наш демократичний час стають національними героями».

Змальовуючи особистості й події, Василь Фольварочний дає нам зрозуміти, що вдалося і не вдалося нашим попередникам, де у них були яскраві й незаперечні перемоги, а де прорахунки, помилки і зради. Показово, що багато моментів, які увиразнилися тоді, знову й знову виринають сьогодні, творячи певну алюзію горезвісних «граблів». Автор наголошує на цьому, попереджає, іноді вражаючи фактами, немов мечем, у саму душу читача.

Його героями стали десятки й сотні людей, часто овіяні легендами, обплутані брехнями й нерозумінням. Зі столітньої віддалі автор показує, якими ж насправді були, наприклад, Євген Чикаленко і Володимир Леонтович (за більшовицькою версією «зрадники», бо «пани», ще й «емігранти» . Але ж якби лишилися тут, напевне розділили б гірку долю знищеного цвіту нації). Автор докладно розповідає про те, яким непростим був шлях до українського патріотизму гетьмана Павла Скоропадського. І якими трагічними дорогами в політиці ходили тоді Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Бо їхні надії на шляхетність росіян, («брати ж»; ба більше: у Винниченка такі ж сентименти були і до більшовиків!), а ще свідоме нищення армії-захисниці фактично привели до прірви очолювану ними Українську Центральну Раду, та й незалежну Українську державу. Не прислухались ні до Петлюри, ні до Чикаленка з Леонтовичем (останніх двох виклично зневажали: мовляв, нехай і патріотичне, українське, але ж поміщицтво). Вкотре власна «геніальність», непомірні амбіції побороли багатовікову українську мрію. І їх самих, як державників.

За важливим визначенням Славинського, Симон Петлюра представив світові типову кар’єру гетьмана XVII століття, перенесену до складних обставин української революції початку XX століття. Саме таким зобразив Петлюру і Василь Фольварочний. І ще одна надзвичайно важлива теза,  потверджена на багатьох сторінках роману: «Симону Петлюрі належить честь організації Української республіканської армії, – відтворення занедбаної традиції збройної боротьби за батьківщину».

За своєю вдачею Петлюра був людиною незлостивою, без якихось хворобливих амбіцій. Не торував собі шлях нашіптуваннями, наклепами. На противагу, наприклад, своєму однокурснику з Полтавської семінарії горезвісному попу Гапону, який «кривавої неділі» 9 січня 1905 року повів на вірну смерть беззбройних  людей з чолобитною до царя.

…Почала читати перший том роману-епопеї «Симон Петлюра» – й одразу ж спіткнулась об розлогі описи, внутрішні монологи, діалоги, дискусії, наповнені безліччю фактів, деталей. Автор цитує об’ємні листи, статті Петлюри, спогади сучасників. Здавалося, що вони спадають на тебе невпинним водоспадом а чи справжнісіньким шквалом. Згодом вдалося призвичаїтися, призупинити цей біг сторінками. Вже уважніше вчитувалася у кожну фразу, кожен епізод. І зрештою зрозуміла авторський задум: епічний портрет Симона Петлюри на тлі епохи, у велелюдному гурті сучасників, у багатоголоссі подій. Дякуючи зусиллям автора, книжка стала своєрідною белетристичною енциклопедією епохи. Долучено немало всіляких «дрібниць», деталей, які ніколи й ніде не лежать на поверхні, але викликають особливий інтерес у читачів. Були у Петлюри роки невтомної роботи над впорядкуванням, описом та оприлюдненням козацьких архівних матеріалів, зокрема на Кубані (чим не справжня школа вченого та дослідника-краєзнавця?), і нелегальний Український університет у Львові. Максим Славинський писав про свого побратима в українських  визвольних змаганнях: «Життя його – як великодня казка. Прийшов із безвістя народних буднів, веселкою на обрію з’явився, загинув, та – не вмер…»

Петлюру, повторимося, безпідставно звинувачували, що нібито саме він був організатором єврейських погромів в Україні. Насправді ж він був запеклим противником будь-яких національних «чисток». Довший час приятелював з видатним діячем єврейського національно-визвольного руху Володимиром-Зеєвом Жаботинським, разом з ним обговорювали створення незалежної України, де б комфортно жилося представникам усіх націй і народів. Про такі зустрічі добре пам’ятають у родині Мазурів, адже їхній батько Мойсей Мазур, пізніше розстріляний у нацистському таборі, тоді теж приятелював із Жаботинським і був свідком тих розмов.

На сторінках епопеї «Симон Петлюра» ми прослідковуємо трагічні витоки майбутньої операції «Вісла», алюзії від розвалу РУПу до розвалу Руху, від перемовин у Бресті початку XX століття до сучасних Мінських угод. Написана жваво, часом дотепно, добірною літературною мовою, ця історична, просвітницька книжка – надзвичайно актуальна, надзвичайно потрібна сьогодні для переосмислення наших втрат, помилок та правдивих перемог.

Закинути авторові можна хіба що декілька незначних дрібниць чи неточностей. Наприклад, «Не змовляючись, обидва підійшли до могили Лесі Українки, відтак Миколи Лисенка. Вклонилися їм…» Автор, безперечно, знає про те, що ці могили українських геніїв на добрій відстані одна від одної, але за помахом письменницького пера силувано «зблизилися»…

Неодноразово у книзі згадується зять Михайла Коцюбинського, знаний більшовицький воєначальник Віталій Примаков, який у книзі  чомусь названий Євгеном, Євгенієм. Думаю, подібних похибок можна було б уникнути, якби не наша теперішня загальноукраїнська біда: у видавництвах катастрофічно не вистачає професіоналів-редакторів, практично відсутні коректори – ті, хто свіжим оком вичитує текст.

Симон Петлюра поступово таки повертається в Україну. Повертається перевиданням своїх талановитих і мудрих статей, збірками документів, спогадами про нього. Останньою, підсумовуючою працею самого Петлюри стала його книжка «Московська воша: Оповідання дядька Семена про те, як московські воші їдять Україну та що з ними треба робити» (датована 1 січня 1925 року, видана Бібліотекою Симона Петлюри і Націоналістичним видавництвом в Європі 1966 року в Парижі).  Автор у формі діалогу двох простих дядьків Семена та Лавріна  розтлумачує рідному народові, чому потерпіла поразку українська революція. Але, очевидно, нам потрібно було прожити під московським ярмом ще сторіччя, щоб нарешті зрозуміти, що московські воші і власні гниди треба бити,  як вчив дядько Семен (Петлюра), бо інакше не вдасться очиститись і простувати дорогою прогресу.

Мабуть, тільки сьогодні починаємо розуміти, хто такий Симон Петлюра для України. Він – як Юзеф Пілсудський для поляків, Зеєв Жаботинський для євреїв, Томаш Масарик  для чехів. Але Пілсудського, Жаботинського, Масарика власні нації самовіддано підтримали, тимчасові перемоги ворогів їм вдалося подолати набагато скоріше, ніж нам. Українці ще й досі дозрівають до свого справжнього змужніння, дорослішають на руїнах Донецького аеропорту та Авдіївської промзони. Але у тому нам сьогодні допомагають Станіслав-Нестор Морозенко і Сергій Нігоян, герої Крутів і Небесної сотні. Цього нас вчить герой роману Василя Фольварочного, земляк Івана Котляревського та Івана Стешенка, наш славний воїн-державотворець Симон-Семен Петлюра.

Loading...

Коментар до «З породи вождів»

  1. Fkkf Lb,f сказав:

    Дякую, що опублікували. Думаю, у книги, завдяки цьому, з’являться нові читачі, а у Петлюри друзі-продовжувачі його звитяг. Алла Диба

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company