Глобальне потепління вносить певні корективи і в усну народну творчість. У часи кліматичних змін календар весняно-польових робіт змістився майже на місяць. І черкаська приказка про те, що «два дощики в маю, певно, бути врожаю», вже не актуальна. Спраглим після сухої осені і малосніжної зими українським ланам конче потрібні квітневі проливні.

Під тихе, навіть лагідне хурчання потужного «Джон Діра», який, наче граючись, обробляв доглянуте поле, спілкуємося з Миколою Васильченком про перспективи цьогорічного врожаю.

З досьє «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
ВАСИЛЬЧЕНКО Микола Семенович – директор СТОВ «Агрофірма «Маяк», Герой України, почесний член Національної академії аграрних наук України, заслужений працівник сільського господарства.
Народився 1 січня 1946 р. у с. Франківка Чорнобаївського району Черкаської області. З жовтня 1979 року очолює сільгосппідприємство «Маяк», що у селі Піщане Золотоніського району Черкащини. Нині це славетна агрофірма, одна з кращих в Україні. І село – знамените: з упорядкованими дорогами, фізкультурно-оздоровчим комплексом та іншими сучасними об’єктами соціальної інфраструктури, з вулицями житлових новобудов. Багато з того споруджено коштом «Маяка».

– Ви ж мої прогнози знаєте: зберемо, зважимо, а тоді скажемо, – починає розмову Васильченко. – Хто сьогодні може передбачити яким насправді буде врожай: з кожним роком все сухіше і сухіше. Тому, аби не бути заручником погодних умов, треба збільшувати масиви зрошувальних земель. Особливо у тих господарствах, де є тваринництво. Бо зелені корми завжди повинні бути, якщо хочете мати високопродуктивне тваринництво. Інакше, якщо надої на рівні тисячі, навіть семи тисяч літрів молока на одну корову в рік, – худобу вирізатимуть через нерентабельність виробництва. Минулого року ми вже вийшли на надої у майже 10 тисяч літрів. Це середній показник на 1 тисячу корів, які маємо. Є й такі корови, порід вітчизняної селекції (червоно-рябої, чорно-рябої), які дають і по 15 тонн. Такі надої рекордні навіть для Франції чи Німеччини. А загалом маємо 3500 голів великої рогатої худоби. І 20 тисяч свиней, учетверо більше, ніж було 2000 року. В мене на полях вже вивезено по 12 тонн органіки на гектар при нинішніх загальноукраїнських середніх пісних показниках у 0,3 тонни. А ще є пасіка на 100 вуликів, вона теж допомагає підвищувати врожайність. Якщо 2000 року валовий збір зерна був 12 тисяч тонн, то минулого року зібрали 30 тисяч тонн.

– Чи вигідно Україні бути потужним експортером збіжжя?

– Я б запитання поставив таким чином: чи потрібно нашій державі в агросекторі бути сировинним придатком? Ось дехто хвалиться, що Україна може щороку вирощувати 80 млн. тонн зерна. Переконаний: без великої потуги може й стомільйонний рубіж взяти. Головне, за скільки продати. А без елеваторів хлібороб потужним не буде. Бо якщо трейдер одразу після жнив задешево скуповує врожай, то аграрію не вистачить обігових коштів до нового сезону. Від діда-прадіда українці знали: аби бути заможним, потрібно не лише виростити врожай, а й зберегти його. А коли маєш фураж, то як не розвивати тваринництво? Таким чином, виробляти конкурентоздатну продукцію і торгувати не сировиною, як досі роблять, а вирощені на цій землі кукурудзу, пшеницю, сою, люцерну «пропускати» через тваринництво. А це, окрім прибутку, й додаткові робочі місця. Он їздять державні очільники за кредитами по закордонах. А наш «Маяк» доводить: без отих кредитів і дотацій можна розвивати агровиробництво. Звісно, якщо не красти, а ті кошти, які ми заробляємо на землі, вкладати у розвиток господарства. Працювати і виробляти продукцію найвищої якості, а не якісь там сурогати. І людям нема потреби їхати світ за очі, а тут на місці застосовувати свої знання, вміння, якщо хочете, талант. Бо нікому, крім нас, сильна конкурентоздатна Україна не потрібна. Їм потрібен сировинний придаток. Така собі бананова республіка – тут посіяти, зібрати і звідси забрати. А ви, шановні, замість того, щоб отут працювати, їдьте заробітчанами до Італії, Португалії…

– Як Вам удалося без потрясінь і втрат перетворити «Маяк» з радянського господарства в високотехнологічну агрофірму, що активно просувається вперед бурхливим ринковим морем?

– У 1988 році довелося побувати у США. На власні очі побачив, як організоване потужне і ефективне сільгосппідприємство. Яка техніка і технології використовуються, щоб виробляти конкурентоздатну продукцію. Отож почав із заміни машинно-тракторного парку. Потому прийшла черга модернізації тваринницького комплексу. І тепер на 100 гектарів угідь виробляємо майже 500 центнерів м’яса, 1300 центнерів молока. Звісно, сплачуємо до казни всі належні податки, людям – зарплату, офіційну, а не в конвертах.

– А соціальна сфера?

– Якщо взяти такий показник, як сума коштів, вкладених у розвиток соціальної сфери з розрахунку на 1 га орендованої землі, то в нашому Піщаному він дорівнює 172 гривні. Сьогодні склалася ситуація, коли в агросекторі домінують великі, аж занадто великі господарства, які не бачать (це я твердо переконаний), що робиться в тих селах. Бо понабирали землі стільки, що їм не видно, де її початок, а де кінець. В моєму розумінні така тенденція розвитку по Україні, як їх називають, латифундій – погибельна для сіл. Село може жити і розвиватися тільки тоді, коли стабільно працюватиме господарство, яке приділятиме велику увагу ремонту доріг, будівництву, освітнім закладам, будинкам культури. Це все те, необхідне, щоб жив українець. Тільки тоді розвиватиметься нація. Я твердо переконаний: земля повинна належати тому, хто хоче і вміє на ній господарювати, – українському хліборобові. Передаватися від покоління до покоління. А важелі мають бути в руках держави. Саме держава повинна контролювати використання земель. Давати в оренду сільгоспугіддя тому, хто не плюндруватиме, а плекатиме їх, дбаючи про родючість ланів. Про це я постійно кажу з усіх трибун, відколи розвалився Союз.

– І що, не дослухаються? Та до вас же весь час їдуть міністерські чиновники, депутати?

– Про земельну реформу зараз хто тільки у Верховній Раді не балакає. А насправді що? Згадайте, як після ліквідації колгоспів замість проголошеного розвитку на селі малого і середнього бізнесу, як бур’ян, розквітли оті, як я їх називаю, латифундисти, які думають як побільше здерти баришів з цієї землі. Посіяв соняшник, зібрав, продав. А люди – без роботи. Бо там ані худоби, ані птиці. Я вже не кажу про соціальну сферу. От у «Маяку» – не на Херсонщині чи Криму, а на Черкащині – поставили сучасні американські поливні установки, що дистанційно керуються із смартфона. Загалом у господарстві з 8000 га ріллі вже 600 гектарів поливаються. Цього року «підключимо» до води ще 300 га. А всі наші поливні землі – державні. От сьогодні ставиться питання про продаж, в першу чергу, державної землі. Кажуть про 1 мільйон гектарів. Однак в мене ж немає за що її купувати, хоча законно нібито матиму першочергове право на її придбання. Всі кошти вкладені в господарство! В оту Америку і Європу, як я кажу, що ми за рівнем запровадження технологій побудували в нас у «Маяку»! В зерносушильний комплекс, американський доїльний зал, де 1000 корів обслуговують 2 оператори, у свинокомплекс з усіма тими німецькими і данськими «кнопками», сучасний машинний двір, комбікормовий завод голландського виробництва. І виходить, що землю скуплять ті, в кого грошви до біса. Понагрібають, понакуповують землі, яка нині ціни не має, щоб завтра її перепродати. Бо, кажуть, це бізнес. Оце біда України…

 – Але ж реформи необхідні.

– Щоб жити по-новому, слід наполегливо працювати, а не гендлювати землею. Мене поки ніхто ще не переконав, що землю в Україні треба продавати. Агрофірма «Маяк» на всіх рівнях сьогодні доводить, що можна розвиватися, перебудовуватися, вдосконалюватися, застосовувати як в рослинництві, так і в тваринництві передові технології світового рівня, новітню техніку (шкода, що не вітчизняну). І все це робити на орендованій землі. Земля – це останнє, що залишилось у людей на селі. Щоб наші правнуки потім не дорікали: «А прадіди таки справжні хохли. Як можна було розтринькати такі чорноземи?!» Не лише селянам, усім треба замислитися: чому стільки зайд приміряється загарбати без всякої війни, а просто за зелені папірці наші фантастично родючі угіддя? Бо українець або бідний, або в таких господарствах, як у мене, всі кошти вкладені у техніку, виробництво, «соціалку». І рішення про торгівлю землею просто розорить тих, хто сьогодні ще тягне українського аграрного воза. Продавати землю – це остання справа, гідна тих, хто неспроможний на ній хазяйнувати. Я цього не розумію і не сприймаю. Відродження України повинно йти від розбудови вітчизняного агросектора. Але за умови – якщо не красти. Бо без подолання корупції – це буде продовження того, що ми вже проходили: хабарі, «чикриження» землі, пошуки якогось «ефективного господаря». Не виключено, що він тут з’явиться. Тільки не називатиметься українцем.

– Тож землю не можна надавати іноземцям, навіть в оренду?

– Ми, українці, самі розберемося. Але, якщо нагрібатимемо кредити такими темпами, як зараз, то згодом за них доведеться чимось розраховуватися. А розраховуватися в нас вже практично нема чим. Виходить, доведеться продавати землю. І тоді, як я кажу, не буде на кого вишиванку надягнути. Бо українця тут не буде. А ми мусимо землю цю зберегти і передати нашим наступникам! Як ми свого часу дістали її у спадок від наших попередників. Не просто, а у кращому стані, ніж отримали. Ми буквально ходимо по тих грошах, які потрібно брати і вкладати сюди ж, в агросектор, в тих людей, які ходять по цій українській землі. Всі фабрики, заводи продані, роздані. А який ефект від того для держави? Ось виходить, що лишилася у нас нерозбазареною лише земля. Якщо ми її «профукаємо» – це буде похорон не лише українському селу, а усій державі Україна.