33-тій… (Документальні епізоди української правди)

« …Аби не було голоду!», – кожну свою молитву моя покійна мати закінчувала цими словами.
Щовечора вона змушувала мене повторюва
ти за нею слова її молитви.
…Мати не любила заглиблюватися в деталі надто трагічних історій, особливо тих, до яких сама була причетна: «Я вже тобі розказувала…». Але я все одно знову щось нове дізнавався, поповнюючи своє уявлення про той віддалений час дивовижним фактажем, настільки страхітливим, що дитяча душа ніяк не могла той реальний трагізм охопити. 

33-тій надто довго не випускав усе наше село з своїх жорстоких обіймів. Навіть недавня війна з її численними неоплаканими жертвами, з її винятковою нелюдською жорстокістю, – німці дощенту спалили сусіднє село Соколянку майже з усіма його живими людьми, зігнаними і запротореними в сільській школі, – навіть цей історичний жах для моїх односельців не міг заслонити затяжне відлуння тридцять третього.

Чому? Згадаю тут лиш про долю однієї жінки. Вона була матір’ю двох малих дітей. Принаймні, село знало, що вона тих обох дітей народила. Але село знало й іншу правду… Десятиліттями та важка правда поширювалася поміж сільськими поколіннями, і моє село ніколи не мало одностайної думки про трагедію цієї жінки.

…Ту жінку я теж пам’ятаю… Всі обходили її десятою дорогою. Ніхто не хотів з нею стикатися навіть на вулиці. А найбільше вона сама ні з ким не бажала зустрічатися. Йшла по селу, низько нагнувши голову, щоб нікого не бачити. Ми, повоєнні сільські діти, її просто боялися… А які людські відчуття щоразу вибухали, коли вона потрапляла на очі кому-небудь з дорослих? А що було в неї на душі – ніхто до пуття не розумів.

Усі знали, що вона вижила у 33-тьому завдяки важкій тюремній спокуті. Розповідали, що з свого тривалого ув’язнення ця жінка повернулася в село по війні… А заарештували її навесні 33-тього… Казали, що її забрали з села у той же день, як виявилось, що вона, безумна від голоду, обох своїх дітей – хлопчика і дівчинку… занапастила.

У нашому селі і досі всі страхаються слова «людоїдство»… Цього слова в нас ніхто ніколи не вимовляв на означення трагедії тієї жінки, що самотньо доживала свій вік з невимовним горем. Але село завжди пам’ятало: в рідній хаті, на припіку вона виставила голови своїх дітей… Мов двоє горнят, обгорнула попелом…

Незадовго до того, як село виявило цей факт, під дуже переконливим для моєї матері приводом, ця змучена голодом жінка заманила матір у свої порожні сіни, де напоготові вже лежав великий ніж, або, як у нас його називають, кіска… Це такий чималий обрубок спрацьованої коси з припасованою до нього дерев’яною ручкою. Це знаряддя гостріше за лезо будь-якого гострого ножа. Легкого дотику досить, аби занапастити людське життя…

Мати вилізла по драбині на горище, щоб набрати там в’язку сіна. А коли почала злазити назад з того горища, то та жінка зосереджено вже чекала матір з кіскою в руці…

Іноді мою дитячу душу надовго полонила тривка ілюзія, що я навіть пережив отой весь 33-тій…

Словом, з оповідей родичів ще до закінчення школи я накопичив у своїй пам’яті достовірну інформацію майже про все, що в 33-ому коїлося в нашому селі.

А наше село Мусіївка, як і сусідні Верхівня, Трубіївка, Вербівка, Бистріївка, нічим особливим не примітне.

Хіба тим, що в тому українському закутку сходяться в один географічний вузол землі трьох областей – Вінницької, Київської та Житомирської.

Моє рідне село тепер це – Житомирщина, хоч тоді, коли я народився, напередодні голоду сорок сьомого року, належало до Київщини.

Щоправда, в історії цього типового українського краю є надто відомий факт. Колись з маєтку графині Ганської, з Верхівні, Оноре де Бальзак надсилав у Західну Європу свої ґрунтовні листи, в яких вихваляв навколишню землю та її родючу силу.

Зізнаюся, мій покійний батько теж вважав, що найхарактернішою особливістю нашого краю є родючий чорнозем…

«Ніде нема такої землі, як наша», – сказав колись батько, як ми вдвох копали новий погріб.

Заглибившись на два метри у сиру землю, ми так і не здолали чорний її шар. Не докопалися до жовтої глини.

Батько тоді милувався чорним кольором земляної стіни, як найбільшим дивом світу, і захоплено, як тепер кажуть, тестував мені, підлітку, структуру того родючого кольору. Розглядаючи на земляній стіні глибочезну товщу гумусу, практично невіддільну за насиченим кольором від чорної густоти решти нами прокопаного ґрунту, батько мовив мені:

– На фронті, було, колупнеш під собою кілька разів саперною лопаткою, і вже тобі – як не пісок, то глина… Я поміж окопами переповз через Європу, а такої землі ніде не бачив,.. – і по недовгій паузі сам себе запитав, – Хіба на такій землі може бути голод? А тут був…Такий був голод, якого ніде ніхто ніколи не знав. І був той страшний голод тому, що ця земля – українська…

Інших причин голодомору мій батько ніколи не визнавав.

Але логіка категоричних батькових висновків мене ніколи не дивувала. Навіть у дитинстві під впливом батькових настанов я не по-дитячому доскіпливо осмислював той досі українцями незбагненний історичний факт: з України, в 33-ому, нікого нікуди не випускали. Селяни довго поривалися вислизнути за межі української землі, аби виміняти хліба, але чекісти їх знімали з поїздів.

Батька кілька разів арештовували на найближчих до нашого села залізничних станціях аж поки він остаточно не переконався, що всі дороги з України перекриті надійними кордонами.

* * *

« Аби не було голоду!»

Хто з дорослих українців не чув цього застереження? І що стоїть за цими словами? І яка ціна цього важкого зойку?

Коли ж моє серце вперше стрепенулось од глибокого усвідомлення цієї задавненої української молитви?

Проте гостро пам’ятаю всі настанови батька про 33-ій… Він постійно, поки жив, домагався, аби я мовчав про 33-тій… Аби ніде публічно не проронив навіть слова про той час.

Він боявся, що хрущовська «відлига» спровокує мене на щиру спробу  поділитися з іншими людьми тим страхітливим набутком, який я носив у собі. Батько ніколи не мав жодного спокою щодо цього мого спадку, а особливо тоді, як я став студентом. І непокоївся він не безпідставно.

Уже на другому університетському курсі я спромігся на дві маленькі новелки, і приніс їх у видавництво «Молодь» Григору Тютюннику, де той готував збірник творів молодих письменників «Вітрила».

Наступного дня Григір повернув мені одне оповіданнячко, в якому йшлося про голод, мовивши: «Не настав той час, щоб таке друкувати».

Аби це сказати, він вивів мене з видавництва аж на бульвар Шевченка. Довго мовчки курив, а я, сполотнілий від хвилювання, не розумів, яка ж причина його нерішучості. Він надто довго силкувався знайти таку аргументовану форму відмови, щоб мене не образити. А коли нарешті вичавив з себе ті слова і, мабуть, для того, аби мене бодай якось утішити, сумно додав: «Візьмемо легшу новелку, а те щире оповіданнячко «Сусіди»… може, дасть Бог, ще колись надрукуєш».

Не надрукував… Але й не забув про головну причину, яку Григір надто стримано мені пояснив. І треба було чекати аж понад чверть віку, щоб цей незабутній факт спонукав душу на рішучий вчинок.

На початку дев’яностих років я з Володимиром Георгієнком з усіх кіно архівів ще існуючого Союзу стягнули на студію «Укртелефільм» історичний кіноматеріал для нашого документального серіалу “Українська ніч 33-тього”.

Виробництво цього фільму тривало кілька років. Одначе зібрана і систематизована нами кінохроніка не забезпечувала повного екранного уявлення про той важкий час. В Україні, як тепер знаємо, кінооператорам жорстоко заборонялося знімати трагічні події тридцять третього, і ця історична заборона хронікальною порожнечею ґрунтовно позначилася на всіх кіно архівах. Навіть фотографувати той справжній український 33-тій заборонялося. Тоді люди й самі нищили всі речові докази, аби уникнути Соловків.

Тож іншого варіанту, як авторський фільм, де голос автора – головний чинник у створенні екранного образу, в нас – не було.

Тому, коли завершився неймовірно виснажливий для творчої групи монтаж перших трьох серій, об’єднаних в окремий півторагодинний фільм під загрозливою для самих авторів назвою «Страх», і коли справа нарешті дійшла аж до обов’язкового виконання фільмових титрів, я зважився на рішучий виклик – ми оформили окремим титром таке зізнання:

«Наш фільм – запізніле покаяння тих, хто дозволив більшовицькій владі тривалий час замовчувати організований нею геноцид українського народу».

І впродовж усіх років довгого ефірного життя нашого кіно серіалу, – а його щороку по багато разів демонструють державні телеканали, – вісімнадцятим кадром із густого затемнення випливає на екран цей напис.

Без такого надто конкретного для мене тексту я навряд чи змусив би себе своїм голосом озвучити те, що ми тоді для національного екрану змонтували.

…З якої причини не заперечували б геноцид: чи ошукані не знають історичної правди, чи добре її знають, але свідомо спростовують, аби не визнавати історичної вини своїх політичних попередників, у суспільстві, де з цього приводу точиться полеміка, нема моралі, й тому поки нема на те жодної ради…

Тож мусимо знову витягувати на екран важку Українську правду. І згадувати те, чого ніколи не хочемо згадувати…

* * *

Правду про 33-тій знали тільки ті радянські українці, які вижили в той, мабуть, найважчий в українській історії рік… Тобто всі ті, хто сам бачив той реальний український жах…

Мало хто з них переступив рубіж тисячоліть…

Моя мати народилася на початку минулого віку, тож окрім дитинства та дореволюційних років ранньої юності , іншого часу, ніж радянський, з пережитими нею голодними повоєнними роками як після громадянської, так і після другої світової, – вона не знала. Але вершиною радянського часу в її свідомості завжди був 33-тій…

«Війна – то таке страхіття, що не доведи Господи.. Але голод… Не дай Боже, нікому зазнати…», – цю материну фразу я сам зняв на плівку. Тоді ж я повністю відзняв материну розповідь і про ту жінку, яка занапастила своїх дітей.

Мати призвичаїлася до моєї відеокамери, бо я майже годину мучив її «кінорозмовою».

Тепер, коли переглядаю той збережений кіно матеріал, відчуваю, як насправді було важко матері з її реальними спогадами.

Нема ліку вкотре вона ділилася зі мною тим, нібито призабутим болем, але цього разу долучилася відеокамера, і мати розуміла ймовірність участі сторонніх людей. Розуміла, що через екран її розповідь виходила за межі нашого села, де правда завжди була правдою, якби її лукаві люди не спотворювали.

Мати знала: хто свідомо чинив голодомор, той свідомо уникав правди.

У нашому селі всі знали всіх виконавців голодомору. Активних і пасивних. Головною рушійною силою, яка виморила наше село, все-таки були чужі, приїжджі, але тодішня місцева влада змушена була їм активно допомагати . Сільських ( місцевих) виконавців було не так то й багато порівняно з їх численними сільськими жертвами.

Нікому в нашому селі, – ні нащадку жертви, ні нащадку ката, – не спадало на думку сумніватися у жахливих цвинтарних реаліях, де на сотні безіменних могил – один великий хрест. На той дубовий хрест, село спромоглося аж при німцях. Два роки він стояв спокійно.

У сорок третьому, коли повернулися визволителі, райком зобов’язав сільраду, щоб хреста спиляла негайно. І хресту безбожно втяли основу, під сам окоренок. Проте витягти з цвинтаря скалічене дубове тіло хреста ніхто не наважився. Я того хреста пам’ятаю у вкороченому варіанті. Непропорційному. Гігантський розмах важкої хрестової поперечки на вкороченому тесаному стовпі дуже нагадував фігуру скаліченого фронтовика – безногі доживали віка і в нашому селі.

Мати мені якось видала секрет: по війні кілька чоловіків, що повернулися з фронту, серед яких був і мій батько, насмілилися вночі того хреста підняти. І потайки знову вкопали його там, де він стояв. На той час уже там, над безіменними могилами, дуже вгору піднявся густий дикий бузок, тому районне начальство, що вряди-годи навідувалося в село, з дороги не могло побачити вкорочену фігуру великого хреста .

Нащадки місцевих виконавців Голодомору завжди терпеливо мовчали, бо не могли всю цю жахливу правду, як у нас кажуть, нічим об’їхати. Вони теж бодай раз на рік сходилися чи з’їжджалися до покійної рідні на наш сільський цвинтар, де один великий, хоч і понівечений хрест, може, й муляв їм очі, але все ж таки стояв над сотнями безіменних могил і символізував усім нам один і той же моральний вимір: сусіди були приречені жити так, як їх розмежувало радянське життя.

Але всі достеменно знали, що те розмежування відбулося по чужій волі. Батьки розповідали дітям, а ті – своїм дітям про те, як район несамовито витрушував з кожної хати останній хліб. А на район так само чинився диктат області. І весь той смертельний терор наполегливо організовувався в тодішній столиці. У далекому від нас Харкові. Звідти ланцюг геноциду окутав всю Україну. І всі розуміли, що ланцюг той – історичне творіння Кремля. Ніхто в тому не сумнівався, хоч усі боялися про це не тільки говорити, а й думати.

У цій ланцюговій історії для матері видимою була лише та частина, що конкретно стосувалася нашого села. Тож, що вона сама тоді бачила, те пам’ятала… Доки жила – не забувала і про всіх конкретних виконавців. Сільських. Разом з чужими чекістами, вони ретельно витрушували хліб з кожної хати. З кожної, окрім своєї. Мали право свою хату обминути. Це була їхня плата за чорну роботу. Їхніми руками здійснювався геноцид. Під дулом чекістського карабіну вони не відмовилися виконати історичну місію – виморили селянську Україну. Нелюдська екзекуція як технологія московського геноциду – занапастила всю Україну. Спустошила чутливу душу нації, бо розтоптала віковічну українську мораль: щоб вижити, сусід ставав смертельним ворогом найближчому сусіду. Трагедія 33-тього як масштабна насильницька операція, – а по суті це була війна, – спричинила довготривалу ланцюгову реакцію морального розпаду суспільства. І уникнути моральної деградації вже не могли навіть віддалені від 33-тього всі наступні радянські покоління. Ця важка правда практично зачепила кожного українця, знає він те чи ні.

Історія нашого села – типова. Але для матері ця історія надто конкретна: наша… І для мене теж.

Тоді у фільм «Українська ніч 33-тього» жодної синхронної розповіді матері я не взяв. Жоден кадр нікуди не пішов…

Моя душа не спроможна була так легко переступити той уявний моральний поріг, який у нашому селі завжди всі намагалися делікатно оминути.

Мати померла в 95-тому… Я почасти переглядав відзнятий з її участю кіно матеріал. І журив сам себе за кінематографічну необачність: у материній душі про 33-тій жили такі факти, що в жодних інших джерелах я не знаходив. І одночасно – картав себе жорстоко. За синівську зухвалість. Прагнув витягти на екран материні спогади як узагальнений досвід покоління, яке настраждалось так, що ніякими фільмами про це не розкажеш, ніякими книгами не опишеш…

Більшовики (їх московські та місцеві спадкоємці) й досі впевнено вірять, що світ їм простить історичний злочин… І нікому з усіх тих численних спадкоємців ніколи не доведеться навіть каятися. А на запізніле каяття і далі, як і раніше, знову й знову будуть приречені лише численні спадкоємці жертв… І мучитимуться своїми виснажливими знаннями про 33–ій лише ті з них, хто глибоко усвідомив Українську правду, але так і не переконав світ, що для міжнародного трибуналу давно настав час на справедливий вирок.

Яка формула Української правди?

Понад двадцять п’ять років живе екранним життям «Українська ніч 33-тього» – «наше запізніле покаяння». У цьому фільмі я свідомо наголошував:

«Невже ми, кожен окремо і всі разом, як єдиний народ, безжалісно понівечений, як жоден народ у світі, все це забули і простили?

Невже ніколи і ніхто так і не спитає: чому над цим народом чужинці так довго і так жорстоко глумилися?

Український геноцид – найбільший злочин віку. Нема в історії людства подібного факту, щоб так довго замовчувався. Що ж то був за режим і яку він мав незбагненну силу, щоб так скувати страхом народ! Може дасть відповідь міжнародний трибунал?».

Поки нема остаточної відповіді… А мусить колись таки бути.

Мусить. Для міжнародного трибуналу я додам і свій останній доказ – спогад моєї покійної матері як мою післямову до «Української ночі 33-тього». Слава Богу, я зберіг на плівці материну розповідь. Подам її у контексті історичного часу як головну для мене сюжетну лінію. Аби вивільнити нарешті мою пам’ять …

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company