«А пісня — це душа. З усіх потреб потреба»  

Олесь ДОРІЧЕКО , «Сад божественних пісень» (триптих, полотно, олія).

Як і навіщо вчитися співати?

Справді, а навіщо?

Ці «природні» запитання сто років тому видалися б так само безглуздими, як, скажімо, навіщо вчитися ходити або розмовляти. Але сьогоднішньому Українцю співати не потрібно. Так він собі думає. Тобто він не думає, за нього вже давно подумали; він просто не довго думавши погодився, та й на тому кінець. Коли, бува, й засмокче душу якась незрозуміла порожнеча, то до його послуг десятки різноманітних кнопок: тицьнув пальцем – і гримить електронна звукова розкіш так, що вгинаються ребра й тремтять стіни навколишніх споруд. Ну, можна пожаліти сусідські вуха й тяжку працю будівельників – встромити собі у вуха пару дундуляторів:  насолода неземна, і нікому до тебе немає діла.  

Убивче споживацтво

Сучасне цивілізоване суспільство створило потужну індустрію музичних забав, орієнтовану на якнайширший ринок споживачів – безпритульних дітей. Покинуті батьками в трьох-п’ятирічному віці, тобто віддані в спеціалізовану Систему нагляду й зайнятості (дитсадки, школи, ліцеї, гімназії, студії тощо), де мало кого цікавить виховання цих дітей, їх навчання, зате всіх цікавить школярська дисципліна й своєчасна й гарна оплата нелегкої педагогічної роботи, – ці діти активно й довго (років до тридцяти) шукають бодай якого порятунку від очевидної й невблаганної тюрми. І знаходять ілюзію того порятунку в доступних їм наркотичних забавах (комп’ютерні ігри, блок-бастери, тютюн, пиво, секс…)

Серед найдоступніших – і музичні записи. Бо живої музики, живого співу тепер майже не буває. Всі потреби задовольняє музична продукція – виготовлені в професійних майстернях («студіях») і доведені до абсолютної технічної досконалості вокально-інструментальні твори, наспівані й награні професійними ж музикантами. Цікаво: що вищий професійний рівень такої продукції, то бідніший її зміст. Це не випадково. Професіонали краще ніж хто знають потреби своєї грандіозної аудиторії – неосвічених, невихованих, нездорових, нещасних, ледачих дітей віком від 7 до 27 років. Цьому контингентові нічим так не догодиш, як примітивними ритмізованими акордами з домішкою не менш примітивного тексту, який слугує лише тупою настирливою мантрою або просто додає фізіологічного відчуття людського голосу, живого тіла серед інструментального ревища.

На різноманітних майданних та палацових «шоу» музична продукція супроводжується ще й відеорядом – ритмічними кривляннями самих виконавців, клубами диму, блискотінням різних предметів в неспокійних кольорових променях світлотехніки. Відеокліпи – найвища форма цього неонеандертальського мистецтва, де вже й відеоряд вибудовано професіоналами й зафіксовано в студії.

Якась реальна участь споживача в таких дійствах не передбачається. Споживач просто споживає те, що йому дають, ото хіба час від часу виттям, свистом і ритмізованими ж таки рухами подає знак схвалення. Несхвалення коли й буває, то мовчазне – ногами. Споживач узагалі не любить не те що співати, а й розмовляти. Справді, навіщо?

Вказана вікова ніша нині заповнена майже виключно споживачами. Рідкісне явище – юнак чи дівчина, захоплені співом або інструментальною грою як внутрішньою потребою. А може такої потреби й немає? Навіщо вона?

Ні, така потреба є! Є природна потреба, природний потяг людини як соціального біологічного виду до гурту, до спілкування, до спільної діяльності. Саме ця потреба зумовила зародження й розвиток художнього мистецтва як засобу спілкування. І саме пісня завжди давала Українцям незрівнянне й незабутнє переживання душевного контакту, близькості, єдності з собі подібними, з усім сущим. Важко пояснити неспівучій людині, яку то радість, чистоту й силу дає гуртовий спів. Але треба пояснювати, бо, втративши свою співучість, Українці втрачають і здоров’я, і природну віру, і навіть людську гідність. Звичайно, втрата пісенної культури – не єдина причина загального занепаду цілого народу; це тільки ланка в тяжкому й довгому ланцюзі наших невдач і поразок. Але систематичне свідоме повернення собі цієї ланки звичаєвої культури теж діє за ланцюговим принципом – за одною ланкою тягнеться інша, вивільняється шлях до оздоровлення й очищення всього Українського духовного простору.

Потреба співати не знищена, бо вона незнищенна. Вона гніздиться в найглибшому корінні нашої свідомості, нашої душі. Вона лише немилосердно пригнічена звалищем вторинних продуктів життєдіяльності паразитичної цивілізації. Ми не маємо можливості ні задовольнити, ні навіть усвідомити цю потребу, поки сидимо на «кнопці насолоди» в технологічному раю. Так само тішився той сумнозвісний пацюк, якому біологи вживили електроди в мозок, у самісінький центр насолоди – і несила було пацюкові відійти від кнопки, якою він навчився вмикати собі кайф, і здох він від банального голоду, але в стані потужного задоволення. Отже навіщо ті співи? Якщо людство вже витворило споживацьку цивілізацію, то давайте споживати, поки це приємно!

Тих, хто вибрав шлях наркотичного задоволення своїх природних потреб, марна справа переконувати. Але більшість людей взагалі нічого не вибирають. Це раби. За них роблять вибір їхні хазяї. Оце до них, рабів, я й звертаюсь: шановні раби, не думайте, що ми з вами вільні; не сподівайтеся, що юшка в кориті буде завжди. Ми насправді нікому не потрібні, навіть як робоча сила, бо тепер більшу частину всякої роботи виконують машини. Просто хазяїн ще не придумав, що з нами робити. Поки хазяїн думатиме та будуватиме газові печі, у нас залишається невеликий, але шанс – стати вільними. Для цього не треба нікого вбивати, нічого руйнувати, не треба навіть ходити на мітинги. Бути вільним – бути собою – це суто внутрішній стан. Це відчуття й розуміння своєї власної душі, своїх потреб (тобто своєї природи), своєї сили. Вільне внутрішнє саморозуміння відкриває нам можливість розуміти інших. А це вже перший і найважливіший крок до відновлення своєї людської (повторюю: соціальної!) природи – до вільного спілкування, вільного вибору, вільної гуртової діяльності.

До чого тут спів? Спів – це ніби гра. Зверніть увагу, як охоче, як радісно приймають цю гру малі діти. Але ж кожна гра – це не пусте: це крок до чогось важливого, це своєрідна школа, яку Природа розробляла мільйони й мільйони років і дала всім людям і тваринам як необхідний етап розвитку.

Спів – це дуже важлива гра для дітей і дорослих. Ця гра зближує їх, навчає приглядатись і прислухатись не тільки до себе, а й одне до одного, разом творити красу. Досвід спільного творення краси (пісні) обов’язково поширюється й на інші сфери діяльності, і всюди привносить прості й прекрасні принципи взаємності – уваги, оцінки, розуміння, поваги, допомоги; найвищу цінність становить гармонія – диво колективного творення складних речей, для окремого індивіда непосильних. Задовольняючи цей соціальний інстинкт і отримуючи спільний духовний продукт (який від ділення не зменшується), людина відчуває так звану повноту життя: вона оздоровлюється й зміцнюється в своїй вірі. Для цього й співали всі Українці в усі віки.

Ми сьогодні ще маємо всі можливості повернутися до своєї пісенної культури. Якщо не відчуваємо інстинктивної потреби, то нехай це буде через умовляння розуму.

Учімося співати

Спершу до співу треба поставитися саме як до гри. До речі, колись так і казали – «грати пісні», але слово «грати» тепер вживається тільки стосовно інструментальної музики. Або казино.

Спробуймо погратися з піснею. Візьмімо найпростішу – знаменитий «Щедрик». Це всього три ноти: довга фа, вдвічі коротші мі, фа, і знову довга ре. І далі те саме, доки всі слова не виспіваєте. Що може бути простіше?

Щедрик, щедрик,
Щедрівочка,
Прилетіла,
Ластівочка,

Стала вона
Щебетати,
Господара
Викликати:

– Вийди, вийди,
Господару,
Подивися
На кошару:

Там овечки
Покотились,
Там ягнички
Народились.

В тебе товар
Весь хороший,
Будеш мати
Мірку гроший.

Хоч не гроший –
То полова, –
В тебе жінка
Чорноброва.

Щедрик, щедрик,
Щедрівочка…

Що може бути краще? Що може бути лагідніше, добріше й правдивіше? Це ж той давній Новий Рік, що світкували в березні, коли починалася весна, і прилітала ластівка, й мостила гніздо під стріхою над вікном, не перестаючи щебетати, і приходили під вікно щедрівники та перекладали те щебетання зрозумілою людською мовою, – виходила чиста й ясна, як Сонце, співана поезія, і виходив до щедрівників сам пан-господар, і щедро обдаровував їх, бо так гарно хвалили і його дружину, і його кошару, зичили їм добра і в коморі, і надворі… Слухайте, а колись же хтось заспівав цю щедрівку ВПЕРШЕ! Вперше люди словами сказали те, що творилося й діялося навколо них і в них самих, і забриніли ті слова на трьох нотах, ніби ластівочки розсілися на трьох небесних струнах та й давай вигравати! А потім почув тих ластівочок і тих щедрівників наш чарівник Микола Леонтович. І не змінив він жодного слова, жодної букви, жодної ноти в щедрівці, а тільки додав до них своїх музичних візерунків – от тоді й полетіла наша ластівочка по всіх країнах, і сьогодні геніального «Щедрика» знає, грає й співає весь світ.

Що може бути краще й природніше, ніж заспівати й нам з вами цієї щедрівки?

Може й заспіваємо, але навряд чи це буде гарно й природно. І справа тут зовсім не в вокальних чи хорових труднощах. Простішого й легшого співу – три ноти! – просто не існує ніде в світі. Отже, проблема в нас самих. Якийсь блок стоїть отут, у горлі, не дає пісні-ластівці злетіти вгору.

Блок треба усунути. Для цього треба його зрозуміти. Атрофія співучого нерва – так він називається, але лікарі такої хвороби не знають. Та навіть і нерва такого немає, кажуть вони. А я вам кажу, що є. Це захворювання нервове, принаймні психічне – невроз. Одна з фобій. Кожен по-своєму з глузду їде. Хтось боїться тісних приміщень, хтось, навпаки, відкритого простору. А ми боїмося співати. Кантофобія, по-вченому. Чим викликана ця масова хвороба, я зараз нагадувати не буду, краще зосередимося на її лікуванні.

Боремо «кантофобію»

Як лікуються неврози? Усвідомленням хвороби й наполегливою практикою. Нам буде просто й легко: хворобу ми швидко усвідомимо, а наполегливу практику можна замінити приємною грою.

Найперший і найочевидніший симптом «кантофобії» – нездатність повторити голосом музичний тон. Спробуйте: фа… низько? Візьмемо вище: соль… Перепробуємо різні ноти… не виходить? Ви не просто не можете повторити ноту – ви тікаєте від неї! Ми перебрали всі музичні ноти, і жодна з вашим голосом не співпала, а це означає, що ваш голос не стоїть на місці, ухиляється від точного повторення.

Зайдемо з іншого боку. Є така гра – ловити втікача. Є вона і в музиці: коли співають якусь мелодію в певній тональності, то дуже важко одночасно співати її в іншій тональності, і якщо людина не зовсім безнадійна, її голос неминуче піддається заданій тональності, бо від кількох нот утекти важче, ніж від одної. Спробуємо: соль – фа дієз – соль – мі, соль – фа дієз – соль – мі, … ще, ще, ще… це ж наш «Щедрик»!

Отак люди й учаться. Спершу уважно слухають («співати починають вухами»), потім пробують повторити хоча б окремі ноти, потім простенькі музичні фрази… Слухайте й підспівуйте!

Від цієї гри до справжнього бажання співати, а далі – до справжнього вміння співати – ще далеко. Тому наполеглива практика все ж таки необхідна. Немає іншого шляху до майстерності.

На фото: Олесь ДОРІЧЕКО, «Сад божественних пісень» (триптих, полотно, олія)

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company