Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»

Цю зустріч хтось назве випадковою, хоча, може, нас звела сама доля. Ось ви йдете вулицею, аж раптом вас зупиняє незнайомий добродій. І питає думку про людину, котра стоїть поблизу. Бо вона, як йому видається, ідеальний типаж для картини про козацьку минувшину. Глянувши на ймовірну «натуру», погоджуюся: дядько й справді схожий на старого козака…

 Так невимушено та неочікувано зазнайомився з Анатолієм Марковським. Вільний художник, трохи філософ і романтик в душі, він не намагається виділитися. У натовпі, певне, пройдете повз і не звернете уваги. Але варто було нам навіть недовго поспілкуватися, щоб я зрозумів: чоловік справді неординарний. Навіть долею.

– Дід мій – офіцер царської армії, вимушено подався до Сибіру, бо був революціонер, брав участь у змові проти царя, – неспішно починає Анатолій Олексійович. – Його б точно схопили, судили і розстріляли, але друзі вчасно попередили. Так неподалік Омська постав хутір Марковських. Дід був добрим хазяїном, навіть розбагатів. Пишаюся ним: розумний був і чесний. Мої батько й мати зустрілися в Омську, одружилися, а 1929 року переїхали у Миколаївську область, в селище Артемівку. Там їх застала колективізація. Двічі пережили страшний голод. У 1941-му батько пішов на війну. А наше село зайняли окупанти – німці з румунами. Наступного року народився я. Мати згадувала: поки німці бродили селом, тримала мене на руках. Звісно, не пам’ятаю тих років, але точно знаю: виживали тяжко – після війни злидні були страшенні. Повернувшись із фронту, батько влаштувався в колгосп комбайнером, тому хліб, який я дуже любив, був на столі маже завжди. До школи я ходив у Миколаєві, а от на вищу освіту мені батьки так і не змогли стягтися. Шістнадцятилітком покинув рідне село, пішов світом – «навчатися жить». У Кривому Розі закінчив школу ФЗН (фабрично-заводського навчання) за спеціальністю тесляр-столяр. Розбудовував Кіровоград, той, що нині Кропивницький. З хлопцями стелили підлоги, крили дахи. А далі подався під Жовті Води, на уранову шахту. Облаштовував забої: два кілометри щодня… Через пів року з другом подалися на Крайню Північ, у селище Тіксі, що в Якутії. Набрали з собою фруктів, овочів і всякої всячини. Місцеві були ошелешені, коли побачили у нас свіжі огірки та вишні. Роботи переробив усякої: був матросом, сплавляв ліс, завантажував кораблі.

– В армії служили?

– Призвали мене аж з третього разу – серце мав слабеньке. Спершу видали військовий квиток із записом: «Годєн к нєстроєвой службє». А вже на Півночі призвали вдруге. Стали справляти проводи, і я… зламав ногу. Два місяці пролежав у гіпсі, а одужавши знову пішов на роботу. Проте наступного року таки забрали до війська. У Забайкальский військовий округ, до школи молодших авіаційних спеціалістів. Рік провчився на механіка, а потім два роки обслуговував літаки.

– Важко служилося?

– Та ні, було прекрасно! Мене ж пізно призвали, у двадцять три роки. Службу ніс із хлопцями молодшими за мене. Багато малював – випускали бойові листки. Бувало, що хлопці ображалися, бо заради цього мене іноді звільняли від служби.

Повернувся з армії сержантом. Отоді й відчув: уже не можу без мистецтва, страх як кортіло малювати. Правда, я до цього тягся ще з п’яти років. Завжди кажу: «Як алкоголік п’є, так я малюю».

Закінчив студію мистецтв при Морклубі, поступив в училище, на художньо-оформлювальне відділення. Вчили мене архітектури, декоративного мистецтва, живопису. Випустився з документом, що я художник, маленький такий… Але почав практикувати. Оформляв у Миколаєві будинки культури, житлові споруди і Бог знає що ще… Як німці кажуть, «Практика – основа теорії». У книжках можна багато про це вичитати, але цього для нашого брата ой як мало. Ти бери і працюй – отоді й художником будеш!

– А як стали киянином?

– З Миколаєва подався до Баку – запросив знайомий. Там зійшовся з жінкою, деякий час прожили разом, але не склалося… З Азербайджану прилетів до Києва, це був тисяча дев‘ятсот сімдесят восьмий рік. Влаштувався у рекламному агентстві, оформлювачем. Відразу ж після аварії на Чорнобильській АЕС начальство наше дременуло, а ми залишилися, як кажуть, «при розбитому кориті». Отак став вільним художником.

У вісімдесят дев‘ятому році виставив свої перші невеличкі картини для продажу в переході на площі Льва Толстого. І на диво діло пішло. Пам‘ятаю, підійшов один чоловік, зацікавився моїми «Чорнобривцями». Сказав, що він з Нью-Йорка, українець. Сумував за батьківщиною і таки купив картину. Навіть дав презент – американську авторучку. Тоді я відчув: треба продовжувати.

Але через кілька років столична влада заборонила художникам виставлятися у переходах. Ми перемістилися на Хрещатик, торгували там до 1991 року, поки й це місце у нас не відібрали. Відтоді виставляємося неподалік Андріївського узвозу, найбільше – на Алеї художників. Тридцять років отак продавав свої твори. На жаль, уже не можу – місце коштує дорого, а я не член Спілки художників.

– Але ж картини Ваші мали покупця.

– Так, свого часу чудово продавалися! Грошей вистачало. Навіть на те, щоб накривати стіл для друзів-художників: люблю пригощати людей. А останні років п’ять діло пішло гірше.

– Що змінилося? Людей менше цікавить мистецтво?

– Ти ж бачиш, що стало з народом: майже немає «середніх» людей, які мали б жити нормально. А картина – річ духовна, про неї замислюєшся, коли вже не думаєш як дістати шмат хліба. Люди зараз не знають, що буде завтра,то де вже тут дбати про картини?

– Звідки черпаєте натхнення?

– Надихає природа, природність у широкому розумінні. Веду здоровий спосіб життя, іноді голодую. Коли не поїси певний час, очищаєшся, відчуваєш підйом у душі. І хочеться робити щось хороше. Як казав Джек Лондон, «за натхненням треба бігати з кийком». А я додам: не треба його чекати – треба працювати. Бо коли зробив добре – і тобі приємно: відчуваєш, що потрібен. Чому пенсіонери рано помирають? Бо вони все життя працювали, а потім не знають що робити… І чахнуть від цього, спадають психічно. Треба собою займатися постійно. Мені додає енергії кава або ж трохи червоного вина. Як писав Карамзін, «вино на щастя нам дано», воно теж від Бога… Вино і є Бог. Споживати його можна всім, але конче треба знати міру. А ще наснажуюся відпочинком з друзями. Добрі люди надихають одне одного.

– Які сюжети Вам найбільш до вподоби, що любите малювати?

– Іноді пишу етюди. Оце загорівся каштановий цвіт намалювати, вже й натуру підготував – поставив у вазу розкішну гілочку…  А ще працюю над великою картиною для одного сільського музею Шевченка. Надихаюся чумацькими сюжетами самого Тараса Григоровича. Зображую на ній українську ніч і хлопчика з волами… Іноді потрібні роки щоб закінчити картину, постійно щось допрацьовуєш.

– А є митці, якими захоплюєтеся? Художники чи, може, письменники?

– Художників усіх люблю, найбільше – імпресіоністів: Клода Моне, Едуарда Мане, Ренуара. Ван Гога поважаю, він, мабуть, був шизофреніком, але яке ж надчутливе сприйняття реальності мав! Емоційно височів над усіма!

А письменників? Особисто знайомий з кількома. З Володимиром Капустіним,  поетом та публіцистом, колишнім редактором газети «Народна армія», з Володимиром Голобородьком, поетом, автором книжок афоризмів. Вони обидва скоро стануть історією…

*   *   *

Живуть поміж нас Люди-явища. Їх не величає всенародне визнання, але на їхніх плечах тримається світ.

Loading...

Коментарі до Анатолій МАРКОВСЬКИЙ: «Добрі люди надихають одне одного»

  1. Stanislav Tsykalovskyi сказав:

    Пишаюсь першою роботою, синку!

  2. ОЛЕНА сказав:

    Цікава людина, чудова розповідь!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company