Найтоповішою новиною в сусідній Білорусі є недавнє призначення уславленого Дієго Марадони Головою правління… футбольного клубу «Динамо» з Бреста.

Дехто від тієї новини в нірвані, мешканці Бреста переповнені гордістю, хоча переважна більшість обивателів, котрі знають, що м’яч круглий, а трава під голкіпером  витоптана, порівнюють Дієго не інакше, як з Жираром Депардьє, який встиг побувати у друзях Путіна і навіть з його рук отримав паспорт росіянина, але довго там не витримав і чкурнув додому так, що аж закуріло…

Кажуть, то якраз Владімир Владімирович і порадив Дієго пожити в Білорусі, як колись Жирару – в Чечні…

Хоча інші, поінформованіші, навперебій переконують, що  чинний зірковий аргентинський голова правління брестського «Динамо» – то цілковита заслуга не когось там, а самого батька Лукашенка, який досі бігає за шайбою, але марить – ще з головування у колгоспі – футбольним м’ячем…

Всі ці чутки так схожі на правду. Але тільки схожі. Бо правда, як завжди, набагато плоскіша і простіша. Вирішальними ста грамами чи дрібком білих порошків на вагах Марадониного рішення стало те, що віднедавна в брестському «Динамо» грає… Артем Мілевський.

Так-так, той самий Мілевський, що був колись гравцем київського «Динамо» і збірної України, але якого звідти (і ще багато звідки та не в одній країні) гнали мокрим віхтем.

За що? Та за те, що він плутав клуби: футбольні з алко-розважальними. Однак саме те в Артемові Марадону й підкуповує. Він давно шукав нагоди «скентуватися»…

Дієго Марадона хоч і не бачив радянської кінокласики  «Білого сонця пустелі», але відчував усім своїм аргентинським єством, що десь тут, на пострадянському просторі, знайде собі приятеля для душі. Як той Верєщагін Пєтруху.

Найбільше, хто тепер кусає лікті, – брати Суркіси.
Перше, ніж податися до Бреста, Мілевський учергове приїздив до Києва. Йому – навідріз відмовили. А виявилось, що відмовили Дієго Марадоні…