«Бо до тебе навесні я повернусь, мила…»

4 березня Володимирові Івасюку виповнилося 70. А сорок років тому, у квітні 1979-го, яскраву життєву зірку славетного піснетворця підло загасили у Брюховицькому лісі коло Львова…

«Зимна осінь ще той слід листям не накрила…».

Журналіст Андрій Окара якось зауважив: «В поліетнічних імперських державах абсолютним інноватором може бути лише представник «титульної» імперської культури. Представнику «не титульної» культури доводиться лише «танцювати гопака», себто займатися розвитком рідної етнічної культури, не виводячи її на універсальний рівень. Володимир Івасюк перевищив цей рівень…».

Батько Володимира письменник Михайло Івасюк згадує: «У житті Володя мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не вчинив, нікому не заздрив… Ще за життя він отримав світову славу і разом з нею майже вселенську за розміром чорну заздрість…».

Заздрість…
Після смерті Володимира народна артистка України Леся Дичко, виступаючи на пленумі Спілки композиторів України, запропонувала вшанувати пам’ять про «нашу зіроньку – Володю Івасюка». Але уславлений Платон Майборода кинув з президії: «Яка це зіронька? Це ганьба наша…».

Не визнавав та навіть засуджував творчість самобутнього композитора і один з його педагогів професор Львівської консерваторії славетний Анатолій Кос-Анатольський: демонстративно відмовився  відвідати концерт ансамблю «Смерічка», який виконував Івасюкові пісні.

Він дратував і лютив імперських можновладців та й багатьох «пригодованих» композиторів радянської України, але натомість мав величезну любов мільйонів шанувальників української пісні. І багато щирих друзів, які підтримували його творчість, поділяли його погляди на сучасну музику. Були серед них і мої земляки-полтавці: літературознавець Віталій Дончик, який товаришував з Михайлом Григоровичем Івасюком, та поет-пісняр Дмитро Луценко, з яким Володимир створив пісню «Чебреці».

Його пісню на сліпучому злеті обірвала каїнова рука тодішнього режиму. Звіряче вбивство в Брюховицькому лісі доволі грубо інсценували «самоповішанням», оформивши це нашвидкуруч склемезеними висновками медиків про «неврастенію» та «астено-депресивний синдром».  Ховали Володимира Івасюка 22 травня 1979 року. Похорон, який зібрав понад 50 тисяч  народу, за словами батька Михайла Григоровича «перетворився у всенародну маніфестацію любові і болю».  А фактично – на масовий німий протест проти вбивці-влади. У ці дні вражений трагедією Олесь Гончар довіриться щоденнику: «Не стало двох композиторів – найстаршого Людкевича й наймолодшого Івасюка. Велика Україна, а замінити їх нема ким».

Той-таки Андрій Окара розмірковує: «Чи можна виявити якусь закономірність у тому, як «зачистили» свого часу, скажімо, Леся Курбаса або «злили» Довженка і багатьох інших? І чи можна саме в цій логіці шукати відповіді на загадкову загибель Володимира Івасюка? Якби Івасюк наслідував совєтський ВІА «Самоцвєти» або «Поющие гітари» –  тоді одна справа. А так – якийсь «бандерівець» раптом став мегазіркою – і не лише у себе на «бандерівщині», а й в усьому Радянському Союзі…».

Думку колеги розвиває журналіст С. Змієвський: «Він не писав пісні на кшталт «Партія – наш рулєвой», не оспівував «братню дружбу народів», не складав оди на честь «матушки»-Росії. Івасюк не брав участі у пісенних конкурсах, які влаштовувала Москва, категорично відмовлявся писати музику на російські тексти. І як же влада сполошилася, довідавшись, що Володимир почав працювати над створенням опери на козацьку тематику: «А раптом твір стане таким же популярним, як його пісні!».  (Газета «Культура і життя»)

Замордувавши славетного українського Піснетворця фізично, зрусифікований кадебістсько-комуністичний режим робив усе, щоб убити в людях і пам’ять про нього. Майже десятиліття Володимира Івасюка намагалися не згадувати в радянській пресі, на пісенних фестивалях й офіційних концертах. Лише через одинадцять літ після трагедії, навесні 1990-го, вже під завісу докраю прогнилої «совєтської тюрми народів», на Личаківському цвинтарі, де могила композитора, постав пам’ятник Володимирові Івасюку. Відтоді він уже кілька разів терпів наругу вандалів. Хтось і нині люто ненавидить і панічно боїться нашого Співця. Навіть мертвого. І сущу правду римує Вікторія Рутковська:

… Міняються стилі музичні і мода,
На сцені панує убога попса.
А в творах твоїх – таїна генокоду,
Землі української вічна краса!

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company