Передсвяткове воєнне 7 березня. Повітря не пахне весною, замість дзвінких пташечок чутно роботу наших крутезних Протиповітряних сил та страшну канонаду десь у напрямку Бучі.

10 година ранку. Все ж вирішили сім’єю виїжджати з Києва. Відчуття небезпеки поряд сильно напружує, не дає вільно дихати. Нарешті. Наче зібрали все необхідне. Можна рушати. Початкова компанія – мама Світлана, кішка Еммі та майбутня журналістка Настя, котра, не усвідомлюючи до кінця ситуацію, хотіла сфотографувати блокпост. Певно, через нерви.

Поки з мамою довтрамбовували в багажник теплі речі та пледи, отримали повідомлення від колишніх подруг, з якими давно вже не тримаємо зв’язок та й розійшлись не дуже мирно. У повідомленні було прохання взяти з собою та підвезти до знайомих у безпеку.

– Звісно ж, не покинемо людей, допоможемо,– відповіла мама.

У голові купа думок: як же все міняється, коли війна – люди готові допомагати одне одному попри все старе. Усе забуваєш, пробачаєш та допомагаєш. Невже треба саме такого лиха, щоб люди стали уважнішими одне до одного?

Вже за пів години наша компанія складалась з чотирьох прекрасних жінок, четверо колишніх подруг: дві мами і дві доньки. Та ще трійко слухняних кішок, яких, звісно ж, забрали з собою справжні віддані власниці.

Повна машина краси, або, ж як сказали на одному з блокпостів: «Нічого собі, у вас тут справжній жіночий батальйон, ще й з котами!»

Тримали шлях на Білу Церкву. Не так далеко від Києва, але в рази тихіше. «Подорож» видалася напруженою: ризикували просто стати посеред шляху – стрілка датчика рівня пального тулилася до нуля. Їхали з вірою, що десь от-от заправимося, хоч трохи, та доїдемо!

Чесно, боялась писати подругам чи рідним, що ми в вже у дорозі, аби не наврочити та все ж добратися. Такий досвід «незвітування» мала вперше: у війну віриш всьому і всім, тільки не фейкам!

На годиннику вже 13-та. Другу годину стовбичимо на виїзді з Києва. Ніколи не була в таких заторах, машин надто багато навіть для столиці. Водії одверто порушують правила, але це точно не про мою маму: вона геть нещодавно отримала водійське посвідчення та має обмеження швидкості їзди – 70 км. Та якби ж у тому заторі можна було рухатися так швидко… У цій безконечній автомобільній черзі, на лихо, інший темп: кілометр на годину. А бензину в нашій автівці все менше…

Нарешті! Вирвалися! А от і заправка. Стаємо в нову чергу. Провели там майже годину. Але стояли збадьорені: було за чим.

Випита на заправці кава не гріла душу, як раніше, не дарувала приємних емоцій подорожі. В серці застоявся страх не доїхати. Ніколи не була знайома з ним так близько, як  того дня. Не впізнавала себе, але зайвих емоцій не проявляла. Аби відволіктися, ввімкнула в машині музику. Звісно ж, українську. Сумна сльоза потекла по щоці, під пісню «Бумбоксу», від рядків:

І раптом все змінилось навколо:
Проблеми, ціни, сни, сподівання…
Роз’їхалися, як діти в школу,
Що першим було, стало останнім..

Пісня набула для мене нового сенсу, на якісь хвилини я занурилась у світ роздумів. Заплющила очі, а коли ж розплющила, побачила нахилений білоцерківцями від біди в’їзний знак у місто добра. Зраділа: доїхали!

Добиралися сюди у 6 разів довше, ніж у мирний час. Але хіба це має значення, коли нарешті обійняв рідних та не чуєш, як над головою вибухає?