Едгар Вінницький із білими віршами на чорному тлі

Йому лише 25, але він уже доволі відомий в Україні митець, значною мірою через те, що «засвітився» в телешоу «Голос країни». Едгар Вінницький не із тих, хто засиджується. Переконує: живе «одним днем». Вважає себе щасливою людиною і воліє змінити на краще увесь світ. У творчих шуканнях подорожує Україною та зарубіжжям. І зазвичай дарує перехожим пісні та поезії просто так – як  звичайнісінький вуличний музика.

Ми домовились про зустріч і спілкувалися з ним під супровід легкої музики та п’янкого запаху ароматичних паличок…

Едгар розповідає, що навчався в Київському коледжі театру і кіно. Працював в одному зі столичних театрів, але недовго. Пішов, бо усвідомив, що «театр – то звичайний завод з виробництва спектаклів».

Час від часу він входить на знімальний майданчик, грає у дрібних українських телесеріалах. Але наразі охочіше знімається в закордонній рекламі. Нещодавно, наприклад, рекламував французького мобільного оператора, і переконує, що «було цікаво»…

А як поставилися до твого творчого вибору батьки?

— Загалом я їм дуже вдячний. Вони з дитинства привчали мене до того, що я є особливий, що маю своє місце і призначення у цьому світі. Мама постійно повторювала мені: «У тебе завжди має бути своя думка, ти сам маєш будувати своє життя». Вони дуже переживали за мене, адже думали, що люди мистецтвом не заробляють, а страждають.

Знаю, що ти навіть устиг попрацювати в Росії.

— Так. Ця історія більше скидається на казку або вигадку. Я сидів в одному з київських парків під деревом і грав на гітарі. До мене підійшов хлопець, довго слухав мій спів. Ми познайомилися і виявилося, що це син мільйонера, який мав «пунктик»: меценатство та продюсерство. І новий знайомець запропонував мені записати альбом. Я погодився. Він власним коштом перевіз мене до Москви, і там я справді записав свій перший альбом «Едвін з іншої планети». Це був дуже крутий період у моєму житті: я жив за рахунок мого продюсера і грав на вулицях Білокам’яної з пачкою грошей у кишені. Цей казковий творчий етап  тривав 3 місяці і завершився неочікуваним для мене філософським висновком: від грошей людина не стає щасливою. Ти можеш купити собі дорогий костюм, можеш вечеряти у найкращих ресторанах, але це не є істинним щастям.

— А що насправді ним є?

—  Тільки творчість. Та, яка окрилює. Творчість вільного мистецтва.

Невже можна щасливо прожити з вуличних концертів?

— Я живу не лише з них. Наприклад, я можу грати на гітарі, а до мене підходить людина і пропонує зіграти у нього на корпоративі… Хоча нині я зосереджений більше на поезії, ніж на музиці.

Давай згадаємо шоу «Голос країни». Які твої враження від участі у цьому проекті? Що ти відчував, працюючи з Сергієм Бабкіним, чиї кавери стали першими піснями у твоєму репертуарі?

— Розумієш, я не співав кавери на пісні Сергія Бабкіна – я співав пісні, які мені подобалися. Розумієш, коли митець написав справді вартісну річ, шлягер, то така пісня вже фактично перестає бути його власністю – її підхоплюють і привласнюють люди. Зокрема й співаки. Творець умирає, а його творчість, якщо вона вартісна, живе. Свої вірші я дарую світові. Так, вони створені мною, але якщо якийсь вірш сподобався людям, то він уже й не мій… Саме тому я не сприймав Сергія Бабкіна  як кумира. Ми з ним багато спілкувалися, і досі спілкуємося, він дуже добра людина, але чогось аж такого, неймовірного я в тому шоу не отримав. Так, одна зі сторінок мого життя – не яскравіша і не тьмяніша від інших сторінок.

 Я десь читав, що ти вже співаєш на вулицях Західної Європи?

— У якийсь момент я відчув, що перестав бути простим хлопцем з вулиці — став хлопцем з «Голосу». Мене впізнавали у будь-якому місті України. І тоді, напевно, мені стало «тіснувато». Та й до того ж я давно мріяв подорожувати. Ці мої бажання зійшлися з можливостями: з ухвалою «безвізу» для України. Я сприйняв це як певний знак. Побував у Вроцлаві, Празі, Берліні, Варшаві, Барселоні, Валенсії… У кожному місті є свої правила, норми поведінки перед публікою. Там надто суворі вимоги до вуличних музик…

— У твоїй творчості переважають такі посили: ні про що не шкодуй, живи щасливо, насолоджуйся моментом, всі наші думки та ідеї матеріальні. І головна мета — прищепити людям свою філософію: створити суспільство відкритих людей. Поясни в чому її суть.

— Кожна людина найперше має зрозуміти, що у світі не існує ніяких назв, якими маємо позначати людські відносити. У тебе немає братів, сестер, друзів і ворогів – є лише кожна окремо взята людина, з якою ти чимось пов’язаний. Я сподіваюся, що у майбутньому  кожен матиме своє унікальне ім’я. І вважаю, що ми мусимо відкриватися людям, а при цьому відкривати для себе щось корисне в кожній особистості, яка поруч. Ми не маємо вважати себе розумнішими або дурнішими за інших, порівнювати одне з одним — усі ми унікальні. Маю уявлення, як це виглядатиме через декілька тисяч років. Умовно кажучи, наразі, коли ти народжуєшся, тобі кажуть: «Хлопче, у цьому світі дуже страшно, ми всі одне одного боїмося. Саме тому ти повинен бути найстрашнішим або взагалі не висовуватися. Зрозумів правила? Тоді вперед, грати!» А я вважаю, що у майбутньому буде так: «Хлопче, ми тебе народили, але ти нам абсолютно не належиш. Ми не розібралися, як працює цей світ, але ми намагаємося. Тому, будь ласка, живи своїм розумом і так, щоб ти мав унікальний життєвий досвід. Не обирай професію — винаходь професію. Не йди протоптаними стежками — прорубай нові».

І найголовніше у цій теорії: дітей мають виховувати не батьки, а дідусі та бабусі, які мають більший досвід і дивляться на життя не крізь призму життєвих проблем, постійного пошуку шляхів виживання та сумнівних сенсів. Такими вихователями мають бути люди, у яких обличчя вкрите щасливими зморшками, які посміхаються, згадуючи свій життєвий шлях. Таким чином відбуватиметься селекція щасливих людей. Та й дитина не намагається стати поганою чи хорошою — вона просто копіює усе, що бачить навколо. І дітей не
треба у прямому сенсі вчити життю, їм просто потрібно не заважати розбиратися у всьому, що їх оточує. Потрібно щиро відповідати на всі їхні питання, але нічого від них не вимагати.

У суспільстві відкритих людей кожен має будувати власні зв’язки із Всесвітом, відчуваючи себе при цьому частиною спільного. Насправді, все дуже просто, але ми часто витрачаємо значну частину наших ресурсів на всілякі непотрібні речі: ненавидимо когось, намагаємося заробити авторитет, справити позитивне враження – це все від невпевненості у власних силах. Треба просто любити себе й усіх, хто тебе оточує, без зайвих слів і пафосу.Ти або відчуваєш любов, або говориш про неї. Мені здається, що у цьому процесі побудови свою роль я визначив, вийшовши на вулицю і почавши читати вірші. Так я дарую людям емоції, даю можливість  подивитися на життя з моєї точки зору і замислитися над цим. То чому ж усі ми не можемо чинити так само? Адже у кожного з нас є унікальні думки, творчі здобутки, якими можна і треба ділитися.

Коли ми з тобою домовлялися про зустріч, ти попросив мене звертатися до тебе на «ти». У тебе є вірш, де ти стверджуєш, що звернення на «ви» збільшує відстань між людьми. Чому так гадаєш?

— Щаслива людина не вимагає, щоб до неї звертались на «ви», їй це зайве. Це дурниця, це лише конструкція нашої мови. «ВИкання» — це, як на мене, спосіб нещасної людини відчути себе значущою.

— Кілька місяців тому побачила світ збірка твоїх віршів  «Покоління відкритих людей». Книжка цікава тим, що перед кожною поезією є QR-код, відсканувавши який, можна послухати вірш у твоєму виконанні…

— Так. Це нові технології, які урізноманітнюють сприйняття поезії. Але в мої книжечці не це головне. Я писав вірші, поширював у соціальних мережах. І коли їх стало досить багато, вирішив усе впорядкувати. Вже багато років пишу… білим маркером на чорному папері. Мені це дуже подобається на вигляд. І я твердо вирішив:  моя збірка буде саме такою. Почав телефонувати до друкарень, аби власним коштом видрукувати невеликий наклад книжки. Але проблема в тому, що така поліграфія — супертяжке і дороге задоволення. Втім в одному з видавництв мені запропонувавши цікаву ідею: друкувати не білим по чорному, а залити білий трафарет чорною фарбою… Все геніальне — просте. І тепер маю збірку білих віршів на чорному тлі…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company