Місяць тому їздили на Житомирщину, батьківщину моєї мами. Заїхали на цвинтар, де поховано бабусю з дідусем. Провідали могили рідних, родичів і просто знайомих. Життя швидкоплинне і коротке. Це усвідомлюєш, коли бачиш оті межові дати на надгробках: народження і смерті.

Але вразило інше. На нашому цвинтарі, на могилах етнічних, з діда-прадіда українців, які все життя спілкувалися своєю рідною мовою, написи та епітафії дуже часто російськомовні… Ці пам’ятники, очевидно, постали стараннями дітей чи онуків. Вони у переважній більшості виїхали з цього села, подалися у міста, до столиці. Осіли, завели сім’ї, народили дітей, уже й самі онучатами приросли. Але приручилися, призвичаїлися розмовляти російською. Хтось одружився з російськомовними. Хтось заховав за російську своє сільське походження, а насправді – вивершив нею свої тяжкі комплекси, із глупством включно.

А найстрашніше: їхні діти й онуки у переважній більшості, схоже, перестали бути українцями. Бо там, де не лунає, не живе українська мова, – там нема України! Отак, зраджуючи своїх померлих пращурів, отче слово, увічнюють на надгробках рідних чуже, чужинецьке, наслане. З тупою самовпевненістю бувалих: «Да какая разніца на каком язикє!»… А російськомовний «надгробних справ майстер» ще й заохотить: «Дєйствітєльно, какая разніца на каком язикє? Главноє, что слова душевниє!»

І нидіють наші предки, «славні прадіди великі» у своїй українській землі під чужими іменами, як пришельці у резервації.

А їхні «правнуки погані» язики викручують на «язикє». На «шансонє», «сватах», «кварталах». Українці, браття і сестри, якщо не зупинимо «рашизацію»  Вітчизни нашої, якщо не обмежимо чи й повністю не заборонимо діяльність російськомовних артистів і «поп-звьозд», політиканів і «крєпкіх хазяйствєнніков», повторимо долю динозаврів. І завтра не лише імена на рідних могилах виведуть чужими титлами, а й Україну змалоросять до погибелі.