Фотограф із Шевченкового роду

Григорій Шевченко з донькою Євгенією.

Це так здається, що поняття «українська фотографія» з’явилося недавно. А насправді їй літ і літ: одразу з появою модного на той час первісного світлопису – дагеротипії або ж сріблення на металевій пластині – одне з перших в царській Росії фотоательє з’явилося саме у Києві. Відкрив його далекого 1849 року товариш Тараса Шевченка по художній академії живописець Іван Гудовський. Майстерня у кам’яниці на Великій Васильківській вулиці швидко набула популярності серед киян. Сам Тарас Шевченко спершу ставився до фотографії лише як до нового способу копіювання картин. Коли ж його заслали до Оренбурга, то місцевий аматор нової справи аптекар Михайло Цезік робив копії Шевченкових малюнків. А сам Кобзар допоміг зібрати кошти і придбати фотокамеру комендантові фортеці Іраклію Ускову, нащадку запорозьких козаків. Нині його оренбурзькі фотокраєвиди зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. Нарешті, відомо кілька світлин Тараса Шевченка, зокрема, у колоритному кожусі і смушковій шапці…

Те, що один із нащадків Великого Кобзаря був талановитим майстром фотографії, для мене особисто не стало несподіванкою, а скоріше доброю новиною-відкриттям. Про Григорія Петровича Шевченка, внучатого небожа Тараса Григоровича,  розповідає докторка філологічних наук, старша наукова співробітниця відділу слов’янських літератур Інсти­туту літератури імені Тараса Шевченка Леся Генералюк.

Лесю Станіславівно, в сучасному світі комп’ютерних технологій ми знову говоримо про фотографію. Останнім ча­сом почастішали експерименти на полі чорно-білої фотозйомки, з’явився помітний інтерес до майстрів ми­нулого. А що  знаємо про зародження української фотографії, її  перші успіхи?

– Попри широкі дослідження, маємо бага­то «білих плям». Поговорімо про початок XX століт­тя, коли хвиля національного відродження дала потужний поштовх українській фотографії. Цікаво, що  перші кінозйомки Йосипа Тимченка у 1893 році, хроніки Федецького, показані за три роки потому у Харківській опері, перший український фільм «Запорізь­ка Січ» Данила Сахненка 1911 року  сприяли популярності фотосправи. В українських міс­тах і містечках швидко множилися ательє. Початок століття невипад­ково називають «золотим ві­ком» української світлини. Згадаю Рауля,  Гуковського, Франца де Мезера,  Хмелевського,  Кордина,  Лазовського,  Петрова. Скільки нагород вони завоювали на європейських виставках!  Київське то­вариство фотографів-аматорів «Дагер», створене 1901 року, стало визнаним центром «худож­нього світлопису» в Україні і Європі. Українські фотомитці вигідно відрізнялися від, скажімо, російських. Петербурзький журнал «Фотографический лис­ток», наприклад, у 1911 році визнав, що «ні в одному з російських фотографічних то­вариств культивування інте­ресу до художньої фотографії не проступає так рельєфно, як у київському». А все тому, що фотографією захопилося чимало художників. Таким був і родич Тараса Шевченка Григорій Шевченко, постать на­прочуд оригінальна і талановита.

Григорій Шевченко незаслуженно забутий?

– Не стіль­ки забутий, як належно не оцінений. Не лише його, а й велику когорту творців вітчизняної культури, треба вивести з тіні,  їхні твори варті широкої по­пулярності. Коли я «увійшла у май­стерню» Григорія Шевченка, то була вражена неординарністю його як людини і як митця. Він ство­рив образи, котрі концен­тровано відкрили світові нашу ет­нічну особливість. Його бачення ландшафту, типажів, сільської хати, сезонних робіт і побуту передає ціннісну систе­му українства. І явлена вона в найдокументальнішому з мис­тецтв – фотографії.

Таке унаочнення сприяло національній самоідентифікації українців. Григорій Шевченко, можна сказати, пересадив на український ґрунт документальну стилістику популярного наприкінці XIX сто­ліття Вільяма Карріка, російського і шотландського фотохудожника. Назви його фотогалерей промовисті:  «Петербурзькі ти­пи», «Російські типи», «Картини росій­ського життя». Відмінність лише у «незначному»: Карріку спри­яли представники царської родини й двору: тисячі його  збережених зображень і донині експонуються в Росії. В Укра­їні ж національні архетипи, зафіксовані фотомайстрами на початку XX століття, переважно не збереглися через   історичні об­ставини. А ті світлини, що дійшли до нас, на жаль, тиражуються не надто посилено.

Можемо сказати, що Григорій Шевченко фотодо­кументаліст своєї епохи?

– Не тільки! Подібних докумен­тів чимало серед так званої сільської фотографії. Головним для Григорія Шевченка став  ви­сокий естетичний рівень кожної фотороботи. Навчання в Одеському худож­ньому училищі дало йому нестандартне візуальне бачення об`єкту  зйомки. Тодішня пле­яда фотографів сформу­валася переважно, в художніх академіях, училищах, студіях живопису. І Григорій Шевченко не був ви­нятком. До слова, у петербурзькому «Дагерротипному закладі» знаменитого Андрія Деньєра (виконав чотири світлини Тараса Шевченка, – ред.) працювали ретушерами Іван Крамськой, Архип Куїнджі. Пізніше Куїнджі  також відкрив при­ватне фотоательє в Одесі. А київський фотограф і теоре­тик Микола Петров  радив своїм учням навчатися у кращих майстрів живопису.

Що ми знаємо про  життєвий шлях Григорія Шевченка?

Григорій Петрович жив у тій самій Кирилівці на Черкащині, був дивовижною людиною, символом епохи. Життя Григорія Шевченка варте  бестселера з куди карколомнішим сюжетом, ніж, наприклад, у шведській стрічці «Незабутні моменти» про фотохудожницю Марію Ларссон.  Богемна натура, чутлива до краси душа, талановитий художник, Григорій просла­вився спершу як атлет, оскільки не раз перемагав суперників на бійцівському килимі. Запам’ятався  могутньою статурою, бо важив понад сто п`ятдесят  кілограмів,  виступав з Іваном Піддубним, з яким товаришував…Славився щирістю, веселою вдачею, благород­ством. Закохав у себе німкеню-аристократку Віру Йоахимівну і  1889 року привіз її з Одеси до Кирилівки. І якщо його дружина чарувала  красою, розумом, витонченими манерами, освіченістю, фортепіанною грою, то він – енергією, прямолі­нійними, якимись демонстративно-епатажними легендарними вчинками. Подружжя часто навіду­вали граф Браницький з родиною, Енгельгардти, Микола Лисенко, Олександр Кошиць… І ті візити теж сьогодні обросли легендами. Його смерть, а загинув Григорій Шевченко у 1941 році, виступаючи проти гітлерівської окупації, також стала легендою, заключним героїчним знаком оклику життя непересічного українця.

– А що можемо сказати про Григорія Шевченка – фотографа?

– Він бездо­ганно володів прийомами композиції, продумував пе­редній і дальній плани, вміло поділяв простір. Компонування людей, дрібних і великих об`єктів наче зроблені за математичними розрахун­ками. Відомо, що велика кількість предметів ускладнює роботу над ком­позицією, тож залишається загадкою, як вдавалося Григорію Шев­ченку «наповнювати» фотографії… Для прикладу, робота «Біля криниці» нагадує акаде­мічне полотно з типовими сим­волами і персонажами. Три жінки біля колодязного зрубу, одна присіла на нього, дві стоять, між ними – цебро. На задньо­му плані ритм тріади підхоплюють три постаті на дорозі, візуально вони чітко розташо­вані над цебром і не виходять за межі жіночих фігур. Криниця – символ зв’язку між світами, жінки – наче Мойри, богині долі. Далі ще три відда­лені постаті дітей при дорозі…  Для Шевченка-фотографа властиві особливі відчут­тя фактурності і ритму. Тому створені ним кадри часом на­гадують музичні твори.

Візьмемо світлину «Весільна група». Захоплює чергуван­ня білих рукавів вишиванок і темного одягу, повтори гори­зонтальних орнаментів. Ма­тематично вивірене сусідство персонажів, але в кожного свій персональний простір, герої знімку виглядають надзвичайно природно. Можна лише уявити, як довірлививо спілкувався майстер із селянами. Весільна група ніби замкнена прямокутником фотографії,  а над нею вільні крони дерев, зображення, мовби обрамлене листям. Цим веселим людям ще невідомі  ні Пер­ша, ні Друга світова, ні Голодомор…

Особливий ритмічний лад спостерігаємо і на фотографіях з вітряками. На одній помітна ретуш: майстер висвітлив стебла й колоски на ближньо­му плані, звивисту лінію по­льової дороги, «домалював» горизонтальні хмари й крила двом вітрякам.  Коротко­фокусний об’єктив камери фо­тограф поставив близько до першого вітряка і захопив дальні, щоб  посилити глибину зображення.  Піднята паралельно крилу ві­тряка  чоловіча рука підсилює художню симетрію кадру. Це почерк майстра! Деталі, ко­трі взаємодіють між собою, створюють додаткові смисли та образи.

Шевченко зняв унікальні кадри ландшафту, який мо­делює дух нації. Він передав ліризм сільських околиць. Фотографував солом’яні стріхи, напіврозвалені тини, дороги, де багнюка й сміття…Спеціально знімав українську хату – предмет зацікавлення ба­гатьох російських і українських художників.

Що цікаво, до всіх фоторобіт Григорія Шевченка напрошуються паралелі з поезією і художніми пейзажами Тараса Шевченка. Найперше згадаємо серію офортів під загальною назвою «Живописна Україна». Тож Григорій Петрович Шевченко не просто родич Тараса Григоровича, він його гідний духовний спадкоємець і продовжувач.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company