Характерник

Перший спогад про нього – у мареві. Тридцять, а то й більше літ. Здається, було новорічне празникування, і точно памятаю – в залі тодішнього видавництва «Молодь»,  де працювала моя дружина і куди я потрапив саме з цієї причини. Гуляння було замашне, з усіма заводійськими прибамбасами, на які вистачало вигадки тодішнім комсомольським активісти культмасової роботи. Столи ломилися в міру профспілкового кошторису, плюс «кожен із собою», культурна програма була розрахована переважно на гуртові «гоцки» і можливість мимовільно заіскрити, тручись клубами і тим, чим дівчата-молодиці так люблять самоутверджуватися. Словом, усе як завжди, якби не він і його бандура. В якусь перерву між олівє й лангетом раптом срібно озвалися струни і його гортанний, як у горлача, приглушений голос повідав думу. Ставний, тонкої кістки, з виразними очима стиглого терену, він співав, огортаючи теплом кожне слово. Неначе тихо мислив думою. Мовби журився. Чи досадував. А мо, й кепкував з нас.

Це було наче й не до місця, не до зогрітої випивоном і «гоцками» компанії. І, може, через те він мені тоді й запамятався. Тим співом самотнього горлача. А тому, коли через 5 років зустрів його у хорі «Гомін», потиснув руку як старому приятелю. Як рідній душі. Отак і заприязнилися.

Віктора Лісовола не впізнавали на вулиці, за ним не полювали всюдисущі любителі автографів та журналісти, на його честь не влаштовували ані велемовних авторських мистецьких вечорів, ані пишних корпоративних тусовок, його геть не балувала своєю увагою наша до сліз «національна» телевізія, не «розкручували» хіт-базарні радіостанції та напомаджені самозакохані мистецькі журнали. Його цілком заслужені державні нагороди,  знаки почесних звань і премій красуються на святковій одежі інших достойників. Та й велика сцена не дуже знала бандуриста Віктора Лісовола: так, інколи, у збірних концертах для вузького кола друзів, шанувальників кобзарського співу, а частіше – у складі вже згадуваного столичного народного хору «Гомін» під орудою світлої пам’яті Леопольда Ященка.

А тим часом, нічого не перебільшуючи, стверджуємо: Віктора Лісовола вже знала вся Україна. Та й не лише вона. Тепер без нього не обходиться не те, що святкове застілля – жоден офіційний державний захід. Наші славні воїни батальйонами, полками і дивізіями карбують крок під його марш. Рідко які врочистості найвищого рівня обходяться без Лісовола. Отакої небаченої честі удостоївся чоловік, по життю неговіркий, навіть сором’язливий, у побуті скромний і невибагливий, у розмові охочий до самоіронії і як істинний родовитий козак-характерник – майже нерозлучний зі своєю непоказною та бувалою у бувальцях бандурою. Втім, оця честь для нього так і лишилася до кінця його днів небаченою. В розумінні – ніяк не поміченою на приростанні капіталів чи бодай хатніх статків. Хіба що книгами завжди багатіло скромне мешкання Віктора Лісовола: чимало їх дарувалося знайомими поетами – з дарчими написами і тайними помислами, що з цього акту небаченої щедрості композиторським талантом Лісовола, може, народиться  ще один «хіт століття». Але й сам Віктор заледве не до останніх днів не минав книгарень і безпремінно вточував зі своєї більш ніж убогої пенсії якусь сотню на придбання облюбованої книжкової новинки. Читав запоєм, особливо поетів, і міг годинами вичерпувати з криниці-безодні своєї пам’яті вірші класиків і маловідомих творців. Приятель, дослідник життя українців Кубані,  якось подарував йому власну книжечку з жартівливим, а проте вельми красномовним автографом: «Невідомому авторові найвідомішої пісні».

Майже півстоліття життя його знакомитої творчої дитини, пісні «Наливаймо, браття, кришталеві чаші», Лісовол, як не дивно, терпляче доводив… свою пряму, «родительську» причетність до неї. Бо ні-ні та й траплялася придибенція, коли надміру підозріливий слухач-глядач починав уперто переконувати його, що пісню цю він сам особисто перейняв од своїх батька-матері, а ті, як водиться у таких випадках, почули її малими дітьми від своїх батьків, яких, у свою чергу, молодими навчив її «хтось із старих людей».

– Було таке – і не раз, – ховаючи у вуса посмішку, признавався Лісовол, – коли під час мого співу на концертах мене із залу прилюдно совістили: як оце, мовляв, мені не соромно відому народну пісню та видавати за свою… Мусив для таких випадків навіть цілого «трактата» нашкрябати: про те, як виносив під серцем оту музику.

Лісоволів «трактат» – тоненький учнівський зошит «у лінійку», списаний наполовину. Записи зроблено ще 1994 року, на початках нашої суверенності, коли в українському люді хоч і тяжко після століть отруйного московського наркозу, а все ж поволі прокидалася нація, коли розпросторювалася і невситимо нуртувала, мов стосилий весняний Дніпро, суспільна увага до історії і культури незалежної, соборної Батьківщини, до її солов’їної мови, до духовних надбань і чи не найперше – до реабілітованої героїчної козацької, стрілецької, повстанської пісні. «Пісня козацького коша» («Наливаймо, браття», – пише Віктор Лісовол, – як той птах, підхоплений висхідними потоками, все вище і вище злітає над своїм гніздовищем, де зродилася; коло її побутування все ширшає, захоплюючи все більше сердець шанувальників щирого слова… Мені й радісно, що наш птах зринув у піднебесся нашої духовності, а разом з тим охоплює щем… А як же ми? Бо ж ширяє сей птах вільний і не нагадує, якого він роду-племені. Звучить наша пісня від Києва до Львова, звучить під іншими назвами, звучить то як козацька (у Ніни Матвієнко), то як стрілецька (тріо «Червона калина» зі Львова). Звучить, як стихія! А я все тулю її до себе, до свого серця».

Його знайомство з автором слів майбутньої знаменитої пісні відбулося заочно: наприкінці шістдесятих старший інженер з науково-технічної інформації одного з дослідних сільгоспінститутів Віктор Лісовол натрапив у газеті на поетичну добірку Вадима Крищенка. Особливо припали до серця рядки:

Пахне сад в забутті,
Пахнуть стиглі жоржини,
А здається мені –
То дихання твоє.

В інституті, де працював Лісовол, та й багато хто з оточення знали про його жагучу пристрасть до пісень: він був найактивнішим учасником інститутської художньої самодіяльності і навіть носив почесне привабливе прізвисько «чорнява знаменитість» – недвозначний натяк на його тоді смолянисту чуприну.

Це була пристрасть, закодована генетично: Лісоволів рід – і по батьківській, і по материнській лініях – опріч майстровитості і невситимої тяги до наук, був ще й духовно зріднений з піснею, злюблений з музичними інструментами. Співали діди, шановані сільські господарі і неабиякі розумаки. Мав потужний баритон батько, він навіть трохи навчався в Одеській духовній семінарії, проте в село повернувся з розмальованим атестатом спеціаліста «двойной итальянской бухгалтерии».

– Що воно за «двойная» бухгалтерія, батько й сам до ладу не міг пояснити, – пригадував Віктор, – але після того часто спересердя повторював: щоб ніхто з моїх дітей в бухгалтерію і носа не потикав…

А мамині романси, її манюсінький, як у синички, але сяйний, немов травневий промінчик, голос! Випускниця гімназії, знавець іноземних мов, агроном, саме вона вивела сина на просторінь мистецького осяяння. Вона була справді зіткана з музики: піснею леліяла дітей, прихищала родинне літепло, а коли їхній світ від обрію до обрію нагло проломила моровиця війни, тужною піснею виряджала у солдати мужа, сина і брата, тихим співом зболеного серця молилася за них. І невиплаканою піснею вселенської вдовиної туги все своє життя поминала їх – розстріляного німцями брата, убієнного десь під Ленінградом чоловіка, і сина, який проріс шовковою вкраїнською травицею невідь-де, у якій стороні…

Вечорами, за шитвом, під сліпання каганця мама співала, немов курликала зранена журавка: «Ні, мамо, не можна нелюба любить», «В чарах кохання», «Там, у вишневому садочку», і ту, яку малий Вітя любив особливо:

Сміються, плачуть соловї
І бють піснями в груди…
Цілуй, цілуй, цілуй її,  –
Знов молодість не буде!

Згодом мама розповіла йому, що цей романс привезла з Лубен її сестра, разом зі свідоцтвом про закінчення агрошколи.

Материнські уроки співу запали в найглибшу глибінь серця і крізь життєві веремії, крізь тяжкі фізичні недуги живили силу духу і світлу творчу надію. Вже доволі зрілим мужем, у сімдесяті роки, освоюючи бандуру в школі кобзарського мистецтва при Всеукраїнському хоровому товаристві, вирішив  Лісовол узяти до свого репертуару відому похідну пісню «Гей, видно село». Став розбирати партитуру – що за диво? Написано: «Ой там їде військо, червонеє військо до бою», а йому ж на пам’яті геть зовсім інше, від мами чуте:

Ой там їдуть стрільці,
Січовії стрільці до бою.

Коли приїхавши до матері став розпитувати її про цю пісню, вона підтвердила: співали таки про Січових стрільців. У містечку Семенівка, недалеко від Хорола, де вони жили до війни, почула цю пісню від хлопців, які завжди ходили гуртом і називали себе «золотою ротою». Казали, що у Вінниці служили, у Петлюри…

Рідне полтавське злотоголосе роздолля розкрилило співучу Лісоволову музу-долю. Часто згадував, як гула піснями Оболонь, селище, що розпростерлося між Лубнами і Хоролом. Туди в сороковому вони переїхали із Семенівки і на перших порах думали, що то оболонці щовечора гуляють весілля. Піснями перегукувалися двори та вулиці, кутки і висілки: Ярмарківка, і Кукобівка, і Цапівка, і, звісно ж, головна, яку селяни називали не вулицею, а «пламом», яка, відтак, споконвіку носила назву «Зелений плам». Тут школяриком Віктор Лісовол здобув перші ази нотної грамоти – від самодіяльного музики, художника, актора Анатолія Наумовського. Тут, у товаристві однолітка Сашка Безпалого, родина якого мала цілу колекцію музичних інструментів, сяк-так «приборкав» гітару та балалайку, і разом вони «сколотили» оркестр, за що Віктор згодом отримав від друга неоціненний дар – мандоліну.

Материнська пісня, закличний голос співочої Оболоні зогрівали його щемкими спогадами і під час навчання у Харківському інституті механізації сільського господарства. Окрім інженерної науки, заповзявся Віктор освоїти ще одну премудрість – вокал та хоровий спів, у хорі студентів консерваторії під керівництвом знаного диригента Зиновія Заграничного. А коли доля затурлила дипломованого інженера в Маріуполь, пристав до художньої самодіяльності, що діяла при клубі найближчого села Агробаза. Свій тамтешній сольний репертуар склав з пісень, які тоді гриміли у виконанні славетних народних артистів Бориса Гмирі та Михайла Гришка. Між іншими співав знамениту Гмирину «Як засядем, браття, коло чари». З нею потрапив на районний звіт самодіяльних співаків, а там – і в Донецьк.

– Півстоліття тому, а наче вчора було, – не стримував лукавих іскорок Віктор, коли розповідав про цю поїздку: – Їдемо в Донецьк з баяністом Іваном Верескуном – цілу дорогу виспівуємо. Аж раптом Іван дістає пляшку оковитої: «Знаєш, Вікторе, звіт в області – штука сурйозна… Не дай Бог, розхвилюєшся – торох: голосу нема! Пиши пропав!.. Тут головне – не розхвилюватися. Тому… давай для сміливості по цяпині…». Ну і дзибнули… Одспівали, щоправда, «на ура». Як сипонули за куліси молодиці і дядьки: «Дайте, хлопці, слова, а то за столом нема що й співать!». Але на лихо хтось із керівництва унюхав, що ми під мухою, – нас журі і «зарубало»… А міг би вже тоді до Києва доспіватися.

Втім, не був би Віктор істинним козаком-характерником, якби за кілька літ по тому не втілив-таки свій давній замір – не перебрався до вимріяного Києва, духовної обителі пісенних кумирів Бориса Гмирі, Михайла Гришка, Андрія Іванова… Осів, щоправда, біля столиці, у Глевасі, знайшов роботу за фахом – у тому інституті, яких невдовзі народить «чорняву знаменитість».

До знайомства з Вадимом Крищенком Віктор Лісовол уже мав чималий набуток власних романсів і пісень – на вірші Сєргєя Єсєніна, Яна Райніса, Тараса Шевченка, Івана Драча. Своїм серйозним творчим досягненням уважав пісню на слова Ігоря Нижника «Котило море та пінну хвилю» – її прихильно прийняли і друзі, й інститутські колеги. В час, вільний од креслярської дошки і ватманів, Лісовол з головою занурювався у спеціальну літературу: вивчав композицію, темпоритми, гармонію, з пильністю першовідкривача досліджував, як зароджуються і стеляться мелодії улюблених пісень. Зазвичай одноманітне зубріння теорії видавалося йому магічним, ритуальним священнодійством: раптом викрешувало спалахи музичних мотивів, дивовижні звуки інструментів, чар-голоси дорогих людей і ще ніким не співані пісні…

Отак за студіюванням підручників його застала та єдина і неповторна Мелодія, про яку, напевне, мріяв та й мріє кожен композитор. Вона заполонила його єство і вже не давала ні сну, ні спочинку; вона вирувала, нуртувала, струменіла, вона бриніла прискореним серцебиттям, просилася у світ, скипалася неспокоєм; вона силувала його перечитувати гори поетичних збірок, літературних альманахів, добірок та окремих віршів у газетах і журналах – шукати свою поетичну половину. Він леліяв її під серцем, як святу таїну. А в реальному повсякденні справно трудився в інституті, пописував пісні та романси, і дякуючи Вадимові Крищенку та їхньому творчому «первісткові», пісні «Пахне сад в забутті», навіть зазвучав в ефірі Республіканського радіо – з кількома власними творами, як самодіяльний композитор-виконавець. На знак подяки за добрий почин творчої співпраці Крищенко подарував Лісоволові нову поетичну збірочку «Щирість друга».

Диво сталося, коли перегодом, гортаючи цю книжечку, Віктор Лісовол натрапив на вірш «Пісня козацького коша». Далі читаємо його «трактат»: «Став припасовувати свою мелодію – пішла!.. Ого-го-го!.. «Дух, що тіло рве до бою»!.. Потужно звучить!.. Беру не всі куплети, до того ж дещо зі слів доводиться «доточувати»: куплет має чотири рядки, а мені ж треба пять! Вмикаю свій «мозковий центр» – так зявилися рядки: «Щоб шаблі не брали» («Щоб кулі минали» – то вже відкоригований Вадимом), «Рубана шаблями», «Поки до схід сонця»… Став підбирати акорди. Пісня є! Хвала Всевишнім силам – така могутня!».

Першими поціновувачами та й поширювачами пісні стали активісти легендарного ященківського «Гомону». А далі пісенна чаєчка-степовичка розпростерла крила, та так, що увесь світ охопила: заспівав пісню Волинський хор – перейняв під час гастролей на Кубані від Ніни Матвієнко, а вона – від музиканта Вадима Смогителя, а той – в Америці, від хору «Дударик»…

З «трактату» Віктора Лісовола:

«1990 рік. Січень. Палац «Україна». Сольний концерт Ніни Матвієнко. Оголошують: «Козацька пісня «Наливаймо, браття». Поряд біля ведучих концерту стає Леопольд Ященко: «Яка там козацька! – звертається до переповненого залу. – Ось автор стоїть!» І на мене показує…» «…Дехто каже: пісня наша – застольна… Та не понижуйте літ птахи – вона здатна на більше! Вся Україна цю пісню співає. Під неї марширують наші хлопці-гвардійці, нею у Львові вітали Президента в екзилі Миколу Плавюка, який повернувся на Батьківщину… В нашій «Кобзарській світлиці» журналістка «Сільських вістей» якось сказала: ваша пісня – це гімн України. Ці слова – велика честь для її творців».

За три десятиліття активного життя пісня «Наливаймо, браття» таки добряче змінилася – і в тексті, і в мелодії. Її вдосконалювали батьки-автори, до неї докладали рук десятки відомих і невідомих огранювачів: поетів, аранжувальників, хормейстерів. Маємо класичний випадок природного народження непідробної перлини народної пісні. Того унікального в мистецтві таїнства колективної творчості, яке багато хто з учених скептиків усерйоз силкувався поховати як явище ще на початках минулого століття. І якщо люди відчули в собі духовну потугу творити це святе таїнство, значить автори-заспівувачі досягли найвищої височіні всенародного визнання.

*   *   *

У січні 2006 року, незадовго до 75-річного ювілею Василя Лісовола, я надрукував у «Сільських вістях» розлогу оповідь про нього і його знамениту пісню. Закінчував матеріал зверненням до керівників нашої держави хоч тепер гідно вшанувати «невідомого автора найвідомішої пісні». Газету тоді читали в адміністрації Президента В. Ющенка. Але цю публікацію помітили лише вдячні читачі із сіл і міст України: відгукнулися теплими листами і телефонними дзвінками в редакцію. На Банковій публікацію проігнорували. Тільки через два роки владці змилостивилися присвоїти Вікторові Лісоволу звання «Заслужений працівник культури України».

Віктор Іванович уже тоді недужав. Разом з тяжко хворою дружиною Зоєю Микитівною перебивалися з хліба на квас. Допомагали донька, друзі. Десь за рік-півтора до його смерті стрілися на виставці. Він помітно схуд, костюм на ньому висів наче з чужого плеча чи на виріст. Розмовляв тяжко, з натугою. Але не стогнав, не скаржився. Говорили про пісні, перекинулися вістками про життя-буття спільних знайомих, «гомінчан». Його очі, запалі, у пругах болю, промінили спокій, а час од часу в них навіть маяла тінь знайомих веселиків. Та взяв до рук свою бувалу у бувальцях бандуру, і – о, диво! – як тридцять літ тому, у пору «чорнявої знаменитості»: ударив потугою Характерника:

Щоби Україна
Повік не плакала,
Щоби наша слава,
Козацькая слава
По світу гуляла.  

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company