Генерал-професор

Наші партійно-державні лідери люблять скаржитися та бідкатися: мовляв, аби втілити грандіозні державотворчі плани, бракує кваліфікованих кадрів. Разом з тим відомий журналіст Сергій Грабовський, аналізуючи, для прикладу, кадрову політику керівництва Української Народної Республіки в розбудові національної армії, дивується: «Чи справді вільна Україна не мала кваліфікованих військових кадрів? Цілий ряд командирів арміями, корпусами, дивізіями запропонували свої послуги незалежній Україні. Генерали і адмірали УНР могли б прикрасити собою збройні сили будь-якої європейської держави: Юнаков, Удовиченко, Омелянович-Павленко, Дядюша, Шандрук. Вони мали значно більший управлінський досвід, ніж науковці і літератори з числа лідерів Центральної Ради, які панічно боялися бонапартизму, тому й упосліджували «кризових менеджерів» з числа генералів і полковників».

Цікаву статистику вичитав у російського історика Кавтарадзе: «В 1917-1920 роках до Червоної армії перейшли 775 генералів і адміралів, 1726 полковників Генерального штабу збройних сил царської Росії. На службу до Української армії в 1917-1918 роках прийнято лише 68 кадрових офіцерів, хоча бажаючих, за умов збройної боротьби проти більшовицької Росії, було набагато більше. Це пов’язано з тим, що політичне керівництво ЦР висунуло гасло автономії для України в рамках Російської федерації і припустилося фатальних прорахунків у військовій доктрині, відмовившись будувати власні збройні сили… Влада УНР кваліфікованих кадрів мала достатньо. Але не змогла їх використати ефективно, в інтересах держави. Схожою «політичною хворобою» страждали і наступні покоління державних кермачів незалежної України».

Яскравим свідченням фатальності «української справи» є життя і доля генерал-поручника Армії УНР Сергія Дядюші.

Він народився 26 вересня 1870 року в селищі Хорол на Полтавщині, у дворянській родині. Після закінчення Полтавського Петровського кадетського корпусу (1887 р.) та Павловського військового артилерійського училища (1889 р.) служив в 35-тій артилерійській бригаді. 1900 року, отримавши диплом Академії генерального штабу, продовжує службу у Варшавському та Московському військовому округах. І кілька років викладає військові науки в Московському Алєксєєвському військовому училищі.
На фронт Першої світової полковник С.Дядюша виступив у складі I Гренадерській дивізії, як начальник її штабу. І вже в листопаді 1914 року, командуючи бойовою ділянкою дивізії, зумів зупинити відступ полку: підтримав його ротою зі свого резерву, «запобіг очищенню позицій», за що був нагороджений Георгієвською зброєю. Революційного 1917 року він на Румунському фронті, начальником штабу Шостої армії.
Зречення Ніколая ІІ звільнило його від присяги, а участь в українізації військ, формування державності, активізувало процес національного самоусвідомлення, зрештою спонукало піти на службу до українського війська. Дядюша не був переконаним українським патріотом. Але для нього була іманентна потреба професійної реалізації, а також здобуття засобів для існування.

Український історик А.Ганин подає список офіцерів Генерального штабу, до полковників включно, призначених на посади в Українській армії (на 25.05 1918 р). Серед вищих старшин значиться і генерал С.Дядюша, «який визнавав себе українцем і говорив українською мовою. Таких було 13 із 51 офіцерів, а ті, що визнавали себе українцями, – 7». Антигетьманське повстання жовтня 1918 року Дядюша зустрів, командуючи Холмською групою Волинського армійського корпусу. Зайняв нейтральну позицію, за що і був відправлений у відставку новою владою – Директорією. Але не надовго – 31 грудня 1918 року його знову призвали до Армії УНР, в резерв штабу військ Директорії. Згодом призначили інспектором піхоти, незабаром перевели до Головної Управи Генштабу Армії УНР. У 1920 році генерал-квартирмейстер Сергій Дядюша стає начальником Головної Управи Генштабу, а з 12 лютого по 12 квітня 1921 року – очолює Військове міністерство УНР.

В листопаді 1920 року під тиском «червоних» Армія УНР відступає на контрольовану поляками територію Східної Галичини. Програвши більшовиками відкритий двобій, керівники УНР не відмовилися від амбітних планів повернення та створення незалежної держави. Почалася активна підготовка майбутнього відродження української армії. Втім у Симона Петлюри було справді замало українських кадрових офіцерів. Серед молодших офіцерських чинів – учорашні вчителі, агрономи, призвані з запасу, та «офіцери воєнного часу» із селян та міщан. Саме це середовище дало найактивніших отаманів – Зеленого, Струка, Соколовського… Відомий отаман Ангел був петлюрівським офіцером, отаман Григор’єв – колишній штабс-капітан , служив в гетьманській, петлюрівській, червоній арміях.

Дослідник українського війська С.Волков стверджує, що петлюрівська армія мала кілька десятків офіцерів на полк, десяту частину кадрового складу. Під час Першого Зимового походу в 3-х дивізіях Армії УНР було 479 офіцерів на 4,3 тисячі солдатів, а в часи Другого, у листопаді 1920 року, – вже 3,8 тисяч офіцерів на 15,5 тисяч вояків. Ідея підготовки українських національних кадрів для Генерального штабу виникла ще у 1917 році, в ході українізації російського війська.

Представники ЦР просили Генштаб виділити окрему квоту для підготовки українських офіцерів на курсах при Ніколаєвській військовій академії. Одержали відмову. Під час Гетьманату Скоропадський видав указ про створення Української Військової Академії, навіть був призначений начальником академії генерал Юнаков. Але антигетьманський переворот зруйнував ці план. Директорія також планувала створити військову академію, проте забракло коштів. Заснували скорочені курси при Генштабі.

Робота курсів розпочалася після інтернування Армії УНР до Польщі. «Скорочені курси для підготовки штабних старшин для праці в оперативних штабах Армії УНР» – так вони називалися. І керував ними один із найдосвідченіших фахівців Армії УНР – генерал-поручник Сергій Дядюша. Він особисто розробив положення про курси, квоти для курсантів, підібрав кваліфікованих викладачів. Серед них: генерал-хорунжий М.Капустянський та О.Удовиченко. Сам С.Дядюша викладав на курсах військову тактику. У лютому 1923 року на базі скорочених курсів у Каліші створили «Академічні курси при Генеральному штабі Військ УНР», начальником яких залишався Сергій Дядюша. Зміни торкалися не тільки назви. До навчального додали нові дисципліни: інженерну справу, історію воєнного мистецтва, іноземну мову, військову психологію тощо. Саме начання продовжили до 8 місяців. По суті, реорганізовані курси ставали першим ступенем майбутньої Української Військової Академії.

У травні 1924 року «Академічні курси» зробили свій перший і останній випуск. Польська влада ліквідувала Калішський табір для інтернованих українських вояків. Відомо, що частина українських старшин з 1928 року пішла на службу за контрактом до Війська Польського. Там українські офіцери проходили інтенсивну підготовку в різноманітних військових навчальних центрах, здобуваючи нові знання й досвід, потрібний їм для майбутньої боротьби. Своєрідною вершиною в цьому процесі було їхнє навчання у Вищій військовій школі, аналогові Академії Генерального штабу в довоєнній Польщі. Серед випускників ВВШ були генерали Армії УНР П.Капустін та П.Дяченко.

Сергій Іванович Дядюша ніколи не брав участі в політичних інтригах, яких було доста в керівних колах Директорії. Його звинувачували у зв’язках з російською колонією в Каліші, писали на нього доноси військовому міністрові В.Сальському, доводячи, що Дядюша лояльний до денікінців, бо «носив старі генеральські брюки з лампасами».

Насправді генерал-поручник Сергій Дядюша все своє життя присвятив українському війську, підготовці кадрів для української армії, які становили хребет майбутньої армії України. 23 травня 1933 року його прийняла на вічний спочин польська земля.

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company