Ні! Живуть, живуть безсмертні і гримить їх чин,
І живим, що стали мертві, знов несуть мечі.
Євген МАЛАНЮК

Його ім’я сьогодні малознане для переважної більшості українців. Письменник Роман Коваль зауважив: «Наше безпам’ятство, а відтак непошана до кращих синів України, які вічно спочиватимуть від своєї нелюдської, зверхсильної праці на землі – для рідного краю, переконує хто ми є насправді – попри нашу високу самооцінку». У цьому уривку Коваль частково цитує Євгена Маланюка – його захоплення воістину нелюдською, зверхсильною працею свого командира, полковника Армії УНР Євгена Мєшковського.
«…Справжній богатир тілом і духом, людина нестримної енергії, великої працездатності й лицарської вдачі», – так тепло згадував про цього визначного діяча Армії УНР  його однокашник по Академії Генерального штабу генерал-хорунжий Микола Капустянський.

Народився Євген Васильович Мєшек-Мєшковський 12 квітня 1882 року в полтавській  козацько-шляхетській родині. Мати з дитинства надихнула хлопця гарячою любов’ю до Вітчизни, до славного українського минулого, до рідної пісні й мови. Більшість істориків називають місцем народження Євгена село Богдани на Полтавщині. Проте дослідниця життєвого шляху Мєшковського, його дружина Єлизавета Мєшковська-Прокопович стверджує: він народився у Києві, «де найбільшою радістю для нього було дивитися на паради й навчання війська». Майбутній генерал з дитинства дивував здібностями й розвитком, у три роки знав напам’ять усю поему «Полтава» Пушкіна, яку вивчив зі слів матері. З Києва батьки переїхали у родинний богданівський маєток і там, серед безмежних українських степів, хлопчина зростав і мужнів.

На дев’ятому році батьки віддали його до Переяславського духовного училища. Євген закінчив його серед найкращих, вступив до Полтавської духовної семінарії. На той час то були чи не єдині освітні острівці українства. Проте згодом, всупереч волі батьків, юнак залишає семінарію і вступає до Роменського полку в Кременчуці, з якого після блискучого іспиту переходить до Чугуївського військового училища. Його однокашник по училищу, майбутній полковник УНР  Володимир Савченко згадує: «Видно було, що це людина незвичайна, і справді – він швидко висунувся серед товаришів і був старшим «портупей-юнкером»… З першого слова, хоч би як він намагався чисто розмовляти по-російському, можна було сказати, що то не росіянин, а українець».  Закінчивши училище, підпоручик Мєшковський служить у Петербурзі, а невдовзі вступає до Академії Генштабу.  Разом з ним, окрім уже згадуваного Миколи Капустянського, там навчалися ще троє майбутніх генералів УНР: Володимир Сальський, Віктор Кущ та Микола Єщенко.

Свій ратний шлях у Першій світовій війні Мєшковський розпочинає з посади начальника штабу Сибірської стрілецької дивізії, відзначається у бойових діях і за це отримує в нагороду Георгіївську зброю. В лютому 1917 року підполковника Мєшковського,  на той час відрядженого до Петербурга, заарештовують «революційні матроси» і здають членам Державної думи. Пропозицію думців узяти участь у наведенні порядку в столиці бойовий офіцер рішуче відкинув: мовляв, його місце на фронті. У вересні 1917 року полковник Мєшковський – начальник штабу Першої Туркестанської дивізії. Євген Маланюк так відтворює свої враження від знайомства з ним, своїм командиром: «Після слів «Прибув у ваше розпорядження» обличчя начальника штабу несподівано, при зовнішньо суворім вигляді, якось внутрі освітлюється теплим батьківським усміхом і я бачу, що це – близький, рідний чоловік, що моїм стражданням кінець, що я тут серед своїх: адже ж такий  явно український акцент у цього велетня-полковника…Моє серце забилося радісно».

У дивізії посилювалася більшовицька агітація, почастішали дезертирство, конфлікти між солдатами та офіцерами. Але начштабу поводився так, ніби гангрена, яка вразила російську армію, його дивізії не торкнулася. Він був, за словами Є.Маланюка, як «скеля серед розбурханого моря», – цей «справжній запорожець, що чудом заховався до ХХ століття». В дивізії створили Українську Раду, «самотній острів серед бурхливого моря туляків, москвинів, киргизів, туркменів, сартів, татар і інш.». Полковник Мєшковський став її діяльним учасником. На комітеті Ради обговорювали поточні проблеми, українізацію війська і ставили за мету дістатися Києва. Туди, де, за словами Маланюка, «кується українська державність, де точиться боротьба, де от-от заговорять гармати і зачервоніє українська кров».

В січні 1918 року дивізія Мєшковського опинилася в Луцьку, де й мала демобілізуватися. Маланюк знову згадує: «Містом правила група солдатів, квінтесенція бандитського елементу…І лише завдяки мудрості Євгена Мєшковського туркестанці не зазнали втрат і наприкінці лютого були демобілізовані. Свідома відповідальність за долю офіцерів і солдатів дивізії на довгі місяці затримала прощання полковника з російською армією». Саме в Луцьку «демобілізований» Мєшковський зустрів німецькі війська, які вступили в Україну за угодою з гетьманом Скоропадським. І саме в Луцьку наказом Головноуповноваженого Центральної Ради Семена Комірного полковника було призначено представником українського командування при німецькому корпусі генерала Кнерцера. Так Євген Мєшковський став громадянином і вояком Української Народної Республіки.

Наприкінці  1918 року Євгена Мєшковського призначили начальником оперативного відділу Генштабу Української армії. Штаб зібрав під прапор Української держави велику кількість російського офіцерства. У ньому було понад сто генералів колишньої царської армії. Частина з них вірою і правдою служила Україні, частина була просто лояльною, були й такі, хто ставилися до нової держави, як до непорозуміння, хоча й отримували від неї платню. Євген Маланюк згадує, що відділ служби та оперативний відділ Генштабу «були… двома українськими оазами в пустелі малоросійської бюрократичности та російської ворожості». За словами українського поета, тут творився головний нерв не тільки військового, а навіть і політичного життя того часу. Не випадково полковник Мєшковський  був членом української делегації на Паризькій мирній конференції. Він також читав лекції з політичної географії в Інституті Близького Сходу.

Під час служби в гетьманській армії він принципово не говорив по-російськи – вимагав звертатися до нього тільки українською.  Був антагоністом малоросів і начальником активно діючого українського відділу в найважливішій гетьманській інституції. Фатальний акт Павла Скоропадського про «федерацію» з Росією, якого від України домагалася союзна Антанта, справив на нього гнітюче враження. Маланюк згадує: «Якою Голгофою був цей час для кожного українця! Знати, що всякий вибух в Україні, всяка спроба повстання негайно приведе на Україну большевиків,.. і в той же час вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й ґвалтування всього святого для українця – на Україні, на своїй рідній землі!.. Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», – все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую. <…> Пам’ятаю, як він (Мєшковський, – авт.) розмірковував: «Підняти повстання тут не така трудна річ…обеззброїти гетьманський конвой…»…Видно було, що сотні планів вставали перед ним».

За розпорядженням Скоропадського Є.Мєшковський їде до Одеси для обговорення спільних дій з Антантою. Маланюк стверджує, що це відрядження через повстанський фронт було вибрано як найліпший спосіб позбутися небезпечного «щирого». І так заледве не сталося. Мєшковського заарештували в дорозі разом з В’ячеславом Прокоповичем, і розстріляли б свої ж таки, якби не заступився отаман Василь Тютюнник.

10 грудня 1918 року наказом Головного Отамана УНР Симона Петлюри Євгена Мєшковського призначено начальником штабу Галицької армії, яка в той час формувалася коло Львова. «За короткий час, – писав Лев Шанковський, український діяч та історик-дослідник, – з розрізнених загонів полковник створив сучасну армію, сформовану з корпусів, бригад, допоміжних частин, що дозволило надати боєздатності Збройним силам ЗУНР.  Організація армії, проведена Є.Мєшковським,  виявилася стійкою, вона залишилася незмінна впродовж всього існування УГА».

У лютому 1919 року Мєшковського призначають начальником штабу Східного фронту Армії УНР. Полковник Савченко згадує: «На мою думку, в той бурхливий період кращого начальника штабу Східного фронту трудно було знайти. Він мав найкращі риси полководця, тобто швидко розбирався в обставинах і негайно переводив у життя свої рішення…Командувачі фронту мінялись, як рукавички,.. а він залишався на своєму посту…».  Під кінець літа Є.Мєшковського призначено начальником штабу Волинської групи військ УНР, яка вела виснажливі бої, поступово втрачаючи боєздатність. Помічник начальника оперативного штабу групи полковник Андрій Чистосердів ділиться спогадами: «Приїзд начальника штабу, який умілою залізною рукою…оживив цей «живий труп», даючи на кожному кроці відчувати кожному свою енергію, рішучість та уміння керувати складною військовою частиною…Волинська група під керівництвом свого начальника штабу почала наступ в напрямку Одеси…і займає щодо боєздатності одне з перших місць серед частин усієї армії… Полковник Мєшковський під час боїв сам керував усіма операціями на місці… Він не знав страху і в критичний момент завжди був у найнебезпечнішому місці, часом із карабіном у руках…».

20 листопада 1919 року Євген Мєшковський став начальником штабу Армії УНР і покинув Волинську групу хворим на висипний тиф. Він прийняв  штаб армії в найтяжчі її дні. Оточена з усіх боків, буквально гола і боса, без набоїв армія напружувала останні сили. Попри тяжку недугу Мєшковський працював над її забезпеченням і організацією, а повертаючись додому, часто втрачав свідомість від знесилення. Командувач армією Василь Тютюнник так само хворів на тиф, лишаючись у стою. На початку грудня 1919 року вони удвох розробили план «Зимового походу» – ударити по тилах спочатку білих, а потім і червоних.  Бунт українських отаманів Волоха, Божка та Данченка, які з незначною частиною Армії УНР прагнули приєднатися до червоних, щоб утворити  національно-комуністичну армію,  лише прискорив початок Зимового походу.

В ліжку, з високою температурою, Мєшковський написав останній наказ, що зрушив армію, а сам мусив лишитися. Разом з  Василем Тютюнником Мєшковського евакуювали в Рівне. Перший Головнокомандувач Армії УНР отаман Василь Тютюнник помер у шпиталі 19 грудня, а могутній організм Євгена Мєшковського здолав хворобу. Після угоди уряду УНР з Польщею навесні 1920 року його призначено начальником мобілізаційної управи головного управління Генерального Штабу, з функціями генерал-квартирмайстра. Армія УНР на той час була роз’єднана на три групи: кожна дислокувалася на своїй території, не маючи постійного зв’язку. Після утворення Вищої військової ради, полковник Мєшковський разом з генералами Сальським, Омеляновичем-Павленком, Сінклером та іншими зуміли з’єднати фронт, запілля і центральні військові частини в сучасну регулярну армію.

Влітку, вже як начальник Генерального штабу армії УНР, Євген  Мєшковський організовує оборону від наступу більшовиків. Коли з’явилася загроза, що будуть відрізані шляхи відступу в Галичину, почалася евакуація. Останнім з обложеного Проскурова вийшов штабний потяг, який потрапив у засідку. На станції Чорний Острів полковник прийняв бій, перейшов у наступ, але був поранений. З бою його допомагала виносити дружина. Полковника доставили до лікарні в Тернополі аж через три дні. Євген Васильович втратив багато крові. Почалася гангрена. Щоб врятувати життя, лікарі ампутували поранену ногу. Впродовж операції він тримав дружину за руку. Згодом Єлизавета Мєшковська-Прокопович згадувала: «З операційного стола треба було перекласти полковника на ноші, й санітари не змогли з цим впоратися, тоді полковник Мєшковський сказав: «Чекайте, я сам», – і, на велике здивування хірурга, піднявся на ліктях і пересунувся на носилки. Хірург, не вірячи своїм очам, промовив: «такого я ще в житті не бачив!». Віднесли його на ліжко, й за цілий час тяжкої хвороби жодного стогону не вирвалося з могутніх грудей. Коло одинадцятої години хірург прийшов подивитися на рану, але нічого не сказав. Після того полковник Мєшковський попросив сотника Чистосердова, який весь час не залишав його, піти до лікаря й запитати, чи з ним дуже погано. Повернувшись, сотник Чистосердов повідомив: лікар знайшов, що його стан покращав. Але насправді лікар сказав, що немає жодної надії, бо зараження пішло далі».

9 липня 1920 року Євгена Мєшковського не стало. Поховали його в на місцевому цвинтарі. За героїчний бій під Чорним Островом Головний Отаман Симон Петлюра присвоїв Євгену Мєшковському звання генерал-хорунжого, посмертно.

«Українська армія через його смерть зазнала тяжкої втрати», – підсумовує спогад про побратима генерал Микола Капустянський. А перший міністр закордонних справ уряду УНР Олександр Шульгин пише про Євгена Мєшковського: «Дуже багато втратили ми людей і, певно, найкращих, непохитних духом і любов’ю до України. Каплями крові своєї, як цементом, зміцнили вони дух народний і його волю до вільного життя. Але посеред героїв безіменних повинні бути яскраві одиниці, – наймення, на яких з особливою силою фіксується народна увага. Повинні бути постаті, навколо яких складаються легенди».

Такою постаттю був і знову має стати для всіх українців генерал-хорунжий Євген Мєшковський.

«Майбутні письменники України напишуть про таких людей, як Мєшковський і Тютюнник, прекрасні книжки», – пророкував Євген Маланюк.

Пора збутися цьому пророцтву.