Геніальний мученик

Звичайному українцю він уявляється у двох образах – як білоголовий Сашко, зачарований Десною, і як видатний кінорежисер, фільмів якого, щоправда, майже ніхто не бачив. Проте ці образи – дуже поверхові, бо в глибині їх – і особисті, і національні трагедії, через які боліло серце Олександра Довженка.

«Уві сні він говорить українською…»

Важко повірити, але в цьому ніхто не сумнівається – дружина Довженка Юлія Солнцева писала на нього доноси в КГБ. Там була і оця фраза, що винесена у підзаголовок. Власне, доля Довженка тут не оригінальна – доносила на чоловіка і дружина Володимира Сосюри. Та я впевнений, що й не тільки – просто історики ще не працюють активно у відкритих нещодавно архівах. Або ж соромляться зачіпати видатних і великих – так, наче їх велич применшить ся від доносів рідних та близьких.
Олександр Довженко дуже хотів мати дітей. Проте Юлія Солнцева відповідала: «І свині розмножуються!». Прожили разом багато років, а одружилися офіційно майже перед смертю Довженка. Одруження дало підстави Солнцевій заволодіти правом на всі записи Довженка, які вона заборонила відкривати протягом 50 років. Поширивши при цьому чутку – мовляв, за наказом самого митця. Тому щоденникові записи стали доступні нам тільки порівняно недавно. І вони вражають. Бо там бачимо іншого Довженка – зболеного мученика епохи, влади і сім’ї. Та й то – ніхто ж не знає, що повикидала із записів Юлія Солнцева…
«Шевченку було легше на засланні. До нього долітали птиці. Навколо мене пусто. Все вимерло, замовкло. Вся Україна. Невже я вмер уже? Невже мене нема?», – записує він 29 липня 1945 року.
Юрій Яновський, друг Довженка, писав: « Солнцева, зневажаючи і ненавидячи українську культуру, весь час тягне Довженка у бік російської культури, відштовхує його від російських письменників і взагалі від українців». Ну, звісно, їй цілував руки Маяковський, говорили компліменти Брюсов і Бальмонт… А вона пішла за Довженком. Пішла, бо наказали? Чи відчула геніальність, якої не було в неї – актриси, що вже засяяла була в одному фільмі, але відчувала, що надалі слава обмине?
Відомий кінокритик Сергій Тримбач зустрічався з Юлією Солнцевою: «І раптом я побачив і почув злу, страшну бабу, яка заледве не матюкалася. І поки довів її до кабінетів, вона мене обізвала кілька разів невідомо за що – просто я, мабуть, їй не сподобався. У неї виходило, що всі українці – якісь ідіоти. Я був шокований. Навіть образ Довженка якось «змішувався» – оце він з такою жінкою жив?!».
Його мали заарештувати в 1933 році. Але Солнцева дізналася – ну, звісно, хто, як не своя людина в НКВС, могла таке дізнатися? І з Києва таємно через Каспій аж якось вибралися до Москви. І Солнцева йде до могутнього голови спілки письменників Фадєєва та через нього домагається зустрічі Довженка зі …Сталіним. Хтозна з яких міркувань, але тиран дарує життя українському кінорежисеру і відправляє у Сибір. Але – знімати фільм «Аероград». Фільм так собі, але для України Довженко був врятований, хоча і в духовних кайданах. Орден Леніна за цей фільм – як символ тих кайданів.
Коли в 1941 році Довженко – військовий кореспондент на фронті потрапив у таке оточення, що вибратися було практично неможливо, Солнцева знову йде в НКВС. Цього разу до самого Лаврентія Берії. Чим вона його заворожила невідомо, але Берія посилає загін спеціального призначення (і це в хаосі першого року війни!) і Довженка рятують цілим і здоровим.
Йому було би безмірно легше, якби жив в Україні. Проте заздрісні людці, прикриваючись своїми титулами і званнями, виштовхали його з України. Він так і не пробачив цього Миколі Бажану – зокрема, й за те, що вивозячи з Києва комісарів, той покинув умирати в окупованому місті його батька.
Племінник Довженка Тарас Дудко переконаний, що й смерть 62- річного Олександра Довженка була невипадковою – мовляв, його отруїла Солнцева. Так це чи ні – можна було би дізнатися з кадебістських архівів у Москві, а вони відкриються ще нескоро…

Вона так і не змінила прізвища…

З нею юний Довженко познайомився у Житомирі, де вона працювала вчителькою, а його направили після закінчення Глухівського вчительського інституту. Йому було 20 років – якраз час кохання. Із Сосниці, де він з батьком косить сіно, посилає Довженко своїй Варі такі листи: «…Ти ще тихенько спиш, моя маленька дівчинко, й, можливо, бачиш мене уві сні. Коли ти спиш, я люблю тебе найдужче. Мені тоді здається, що ти не дружина мені, а моє дороге чарівне дитя. Я цілую тихенько, ніжно-ніжно твоє тепле рученя подумки… 5 1/2 година ранку. Твій Олександрик».
Робота в Києві, у Харкові, зрештою, у Берліні, куди працівник консульського відділу Наркомату закордонних справ Довженко їде уже з дружиною Варварою. 1923 року у Берліні вони й реєструють свій шлюб і Крилова стає Довженко. Через два роки вона отримує удар веслом по нозі і, як наслідок – захворювання коліна. Лікування не допомогло. Ходила з милицею. А у Довженка – успіхи: знімає фільми «Сумка дипкур’єра», «Звенигора», про нього говорять, його хвалять і він …захоплюється актрисою Юлією Солнцевою.
Варвара пориває з ним, пишучи в прощальному листі: «Дорогий, рідний, коханий мій! Я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе. Розумію все-все. Найперше — те, що жити разом ми не можемо. Ти йдеш у велике мистецтво. Ти віддаєш йому всього себе. Тобі потрібен друг у житті, тобі потрібна натхненниця. Коли приходиш додому стомлений, вкрай виснажений — маєш спочити душею. Твоє серце не повинна ранити жіноча милиця. О ні!…».
Варвара Довженко вчителює і ростить сина, якого назвала Вадимом. Він народився 1933 року у Євпаторії, де Довженко був з Варварою. Ми не знаємо точно чи це був син Довженка, але Олександр Петрович практично все життя матеріально допомагав Варварі і її синові. Та й схожий він був на Довженка. Варвара ж ночами писала листи коханому Сашку, які не відсилала. Син знайшов їх уже після смерті матері. Вона пережила коханого лише на три роки, встигши побувати на його могилі у Москві.

Фанат краси

Той же Тарас Дудко пригадує, що коли йшов з Довженком у 50-і роки по Хрещатику, на нього оглядалися люди і в крамниці питали «Хто це?». В обличчя Довженка тоді ще не знали, але він був настільки красивим чоловіком, що всі звертали увагу.
Він любив красу і не терпів нічого некрасивого. Про Москву, столицю, в якій змушений був жити: «Це місто – урод, якщо не приймати на увагу збудованого італійцями геніального Кремля». Чи інше: «У Саратові неприємні люди. Грубі і некрасиві. Багато облич бандитсько – хуліганських. Місто без смаку, як і всі руські міста, що я бачив. …Ми проїхали од Саратова до Тамбова. Бідність, сірість та ж, як і скрізь … По тротуару проходять тупі і некрасиві люди. Ні одного гарного обличчя. Ні одного привітного виразу, ні стрункої чіткої фігури. Обдерті старі і молоді люди ходять без будь- яких знаків людської гідності в позах. …Країна Хлестакових, Манилових, Смердякових і Держиморд».

Йому боліло все, що некрасиве. До речі, багато його ровесників з радістю прийняли більшовицьку владу, бо сподівалися побачити в ній буяння молодої краси. Не сталося. І Довженко, зокрема, пише про радянський одяг: «Ми перестали вже соромитись убожества. Хай мене господь простить – ну добра свита краща від поганого бушлату чи мізерного пальтішка. Весела наївна плахта й вишита сорочка полотняна – царське вбрання порівняно з фуфайкою і іншим ширпотребом. Не брешіть мені люде добрі, що наша обдертість потрібна була для створення важкої індустрії. Зроду не повірю».

Власне, всі його фільми – це гімн красі. Людини і природи. І джерела українського поетичного кіно та химерної прози – від генію Довженка.

Нічний співрозмовник Сталіна

Тиран любив проходжуватись з українським режисером нічним Кремлем. Про що вони говорили, певно, йшлося в тих записах, які не збереглися (знову доводиться згадати приставлену до нього Солнцеву). Але сам Довженко чітко розумів що відбувається, хоча й мав ілюзії щодо комунізму. Так у щоденнику він чітко пише про 6 мільйонів винищених режимом українців під час Голодомору.
Записи зі щоденника: «Лавру Печерську зірвано мінами. Зачем она? Будуть мстить українському народу слідчі з трибуналів, будуть мстить всьому народу, уже мстять». «А до війни з початку Великої Соціялістичної Революції вона (УкраїнаВ.Ч.) втратила, крім мільйонів загиблих в боях і засланнях політичних, ще шість мільйонів од голоду в урожайний 32-й рік … Таких утрат, замовчаних через жахливу свою правду, не знав і не знає ні один народ у світі». «Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорно свитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На їх дивляться, як на повинних. Один генерал дивився на них у бою і плакав – розповідав мені Віктор, усміхаючись розумною своєю усмішкою».
Довженко прекрасно розумів, що відбувалося в країні, як ось із возз’єднанням західних українських земель: «Одягнемо прекрасну Буковину, мальовничу слов’янку, в церабкопівський бушлат, землистий пацюкового покрою , вишлемо мягкосердечне і сльозливе, обвинуватимем покараних і вишлем до Сибіру, і будемо тихенько ненавидіти одне одного і топити, перевиконуючи план при всякій нагоді». Але – не міг мовчати. Намагався фільмовими образами пробитися та його зупиняли – як, скажімо, вимагали переписати головного героя «України в огні» Кравчину з українця – росіянином.
Або слухаючи після війни по радіо пафосний репортаж параду із Красної площі, запитує: «Скільки людей помре од голоду в Україні цього року?»…

Зауваження на полях

З тринадцяти дітей Довженків вижили лише двоє – Олександр та Поліна. Всі інші повмирали маленькими. Особливо зворушливо описано в «Зачарованій Десні» як померли в один день – згоріли від скарлатини четверо братів, що соловейками виспівували на тину. Батько загнав коней із Борзни, де був на ярмарку, але то нічим не помогло.
І ми захоплюємося поетичними прокльонами з уст прабаби Довженка, що так гарно передані автором. Проте – чи не ті прокльони, зокрема, і стали причиною такого дитячого мору у Довженків? Слово ж і лікує, і вбиває…

Просто геній

Його називали Гомером кінематографії. Та навіть читаючи ту ж «Зачаровану Десну» чи щоденники – зримо бачиш творення образів кіно. Так він бачив світ. Його німий фільм «Земля» –  у світовій скарбниці найкращих фільмів. Василь, що танцює на запилюженій сільській вулиці, повертаючись з побачення, яблука, що світять і наче пахнуть глядачеві – зримі образи таланту режисера.
Фільми Олександра Довженка «Звенигора», «Арсенал», «Земля» з шаленим успіхом демонструвалися в Англії, Голландії, Бельгії, Франції, Південній Америці, Канаді, США, Греції, Туреччині… На установчій конференції ООН у Сан-Франциско 1945 року виступив всесвітньовідомий актор і режисер Чарлі Чаплін. Він знайшов для українця такі слова: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка». ЮНЕСКО відзначає всі його ювілеї.
«Перший поет кіно», – так назвав його Левіс Джекоб у своїй книжці «Історії американського фільму». «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», – пише Жорж Садуль у «Історії мистецтва кіно». «Найкращі японські фільми “Роша мун” і “Ворота пекла” зроблені під впливом Довженка – твердить Артур Найт .
Проте «Земля» в СРСР була фактично заборонена після фейлетона Дем’яна Бєдного та виступів Корнійчука. Значно пізніше, у кремлівській лікарні, той же Дем’ян Бєдний скаже – мовляв, я вже не пам’ятаю чого я тоді виступив проти, але фільм був геніальний. Може, тому, що справжнє його прізвище Придворов?

До речі

Пам’ятника видатному кінорежисеру, якщо не рахувати «відомчого» бюста на території кіностудії імені О.Довженка, у столиці України нема. Нема його і в Чернігові. Є лише в Новій Каховці, де він знімав «Поему про море», та в Сосниці – на батьківщині.
Повертаючись до зачарованої Десни
Коли Довженко помер, його друг – видатний співак Іван Козловський приїхав у Сосницю вирішувати питання про створення музею. Це були 1950-і роки. І прийшов Козловський до голови селищного виконкому, старого комуніста. «Що?! – закричав той. – Цьому гайдамаці ще й музей?!».
Музей таки 1960 року відкрили, але старий комуніст знав, що кричав – Олександр Довженко воював у військах УНР проти російських більшовиків. І, за сосницькою легендою, приїздив додому в шапці зі шликом. Власне, і Сосюра, і Панч, і Смолич – майже всі українські класики були в українських військах і старанно це приховували. Довженко ще й побув у партії боротьбистів, з якою гуртом потрапив до комуністів. Але звідти його вичистили, коли дізнались про боротьбістську сторінку. Більше він у комуністів не поновлювався…
Музей в Сосниці затишний, домашній, але вже давно затісний. Як розповідає директорка Любов Наконечна, дуже багато експонатів вони не можуть виставити – нема місця. Згаданий Тарас Дудко витратив 10 тисяч доларів особистих коштів на викуп цінних речей, що стали б окрасою музею при його розширенні. А оскільки ні до 100-річчя, ні до 120- річчя цього не сталося, експонати досі – у Москві, де живе Т.Дудко. Ба, більше – недавно був проект реконструкції, за яким немудрими і далекими від українства проектантами, тими «змивачами золота», як називав подібних Довженко, пропонувалося знести в’їзні ворота до садиби – музею. Ледве вдалося відбитися, залучивши народних депутатів.
Щоправда,нова селищна рада робить все можливе для пропаганди музею Довженка, який став брендом Сосницької ОТГ. Так тут щороку влаштовується кінофестиваль «Капелюш», здійснюється грантовий проект «Арт- резиденція Довженка», але потрібна й підтримка на державному рівні.
Незадовго до своєї смерті Довженко писав до президії Спілки письменників УРСР: “Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба мені, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені…”. Відповіді він не отримав. Кілька років тому голова сосницького відділення Чернігівського земляцтва у Києві Олексій Орєхович заповзявся здійснити заповіт Довженка і повернути його прах з Москви на батьківщину. Проте здійснитися цьому плану не судилося і український геній досі лежить у нелюбій Москві.
…У довженківському саду досі родить груша – спасівка, посаджена дідом Семеном. А яблука працівники музею люблять дарувати відвідувачам. Бо любив яблука і сам Довженко. Геній краси і мученик часу.

Із «Зачарованої Десни»
«Далека красо моя….
Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь. Нема ні Бога, ані чорта, і жаль мене чомусь бере, що вже нема в річках русалок і водяних-мірошників нема.
. . .
Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим. Так багато дала ти мені подарунків на все життя.
Далека красо моя!
Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м’яку, веселу, сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя бачити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах».

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company