Нині хіба що лінивий не сварить нашу дорогу (маю на увазі вартість утримання)  владу за її ставлення до оборонців України. І це – справедливо: наші державні гарантії високого статусу захисника Батьківщини поки що далекі від європейських стандартів.

А як почуваються матері наших воїнів?

Неможливо передати словами все те, що вони переживають, коли відправляють синів на війну.

Моє спілкування з мамою демобілізованого воїна Олександра Мазурця  Катериною Герасимівною видалося  навдивовижу душевним. Жінка і нині, згадуючи ті проводи і довгі місяці болісного очікування, не може стриматися: «Важко про це говорити, знову буду плакати…»

Її син потрапив на східну війну з третьою хвилею мобілізації.  Пройшов найгарячіші точки: Дебальцеве, Світлодарську дугу…

–  Телефонував не часто, – розповідає Катерина Герасимівна. – І мало що розповідав.  А мені б лише почути, знати що живий… А коли через рік повернувся, побачила: змінився. Після цієї війни все в людині змінюється.  Навіть зовнішність. Враз посивів, почав курити… Важко йому стримувати те, пережите. Я бачу, але казати не кажу: все розумію. Йому від моїх слів навряд чи полегшає. А він до слів чутливий – дуже не подобається, коли його на людях вихваляють.

За розмовою з Катериною Олександрівною дочекалися Олександра. Зайшов у кімнату, привітався і простягнув невеличку атласну коробку. Розкрила, а в ній медаль. За оборону Дебальцева. Він там керував групою розвідки, їх було тринадцятеро, з 13-того чернігівського батальйону. Потрапили під шквал вогню, кількох поранило, але всі залишились живими.

Тепер Олександр часто навідується у госпіталь: підтримує як може поранених побратимів, підсобляє волонтерам. «Вони, – каже, – тоді мені допомагали, а тепер моя черга».

А згадуючи, пробує жартувати:

– Питаєте, як там було? Добре було. Їсти давали. А мешкали на фермах – у свинячому і коров’ячому гуртожитку.  Спали в жолобах – там було найбезпечніше… Мама телефонує: «Де ночуєте?»,  –  «В готелі, – відповідаю,  – в люксових номерах».

І сам відчуває, що після війни став іншим. Інакше сприймає життя. Я не стала допитуватися: як саме? Глянула на його припорошені такою ранньою памороззю скроні  і… не зважилася.

– Пишаюся ним, – зізнається на прощання Катерина Герасимівна. – Пишаюся, що виховала такого сина. Для мене він –  справжній Герой. Моя гордість. І гордість України.