Переглядав архівні фото мандрів Україною і пригадався травень 2012 року. Від Святогірська долиною Сіверського Дінця прямуємо велосипедами до Харкова. Надвечір, вже на кордоні Харківської і Донецької областей здибаємося зі стрічною велокавалькадою.

Їхня «кротяча» помаранчево-чорна символіка, надпис «ІСД» під тризубом на всю веломайку очільника пелотону і без зайвих запитань свідчили: перед нами хлопці з Донецька. Приязно привітавшись, радо спілкуємося, обговорюємо наші маршрути, перед тим як тепло попрощатися, роблю колективне фото «на згадку»…

Від початку війни досить часто згадую оту нашу швидкоплинну зустріч. Де ті хлопці? Що з ними?..

Пригадую й іншу зустріч, що передувала нашій велоподорожі, у донецькому потязі на Святогірськ. У купе сусіди: мати і син – студент КПІ. Самі донецькі, але вже декілька років кияни. Кажу їм: «Ось у Києві на Хрещатику замість моєї улюбленої книгарні «Дружба» відкрили фірмовий магазин ФК «Шахтар». І мені, як «уродзонному» киянину, це не дуже подобається. До речі, як і поява різних інших «бенеттонів» замість змалечку звичних крамниць і кафе. Але факт є фактом: магазин працює. Чи можете собі уявити, щоб, скажімо, на проспекті Леніна у Донецьку відкрився фірмовий магазин ФК «Динамо»? – «Конєчно нєт!», – в один голос відповіли мені.

Отож. Ось тому російські танки сьогодні у Донецьку, а не десь у Пєнзі…