Калинові зустрічі

Дороги. Скільки їх подолано, сподіваюсь, немало ще й попереду. Автобус стрімко мчить автобаном. Легке похитування у комфортному кріслі заколихує. Напевне, це вже умовний рефлекс, набутий за роки журналістського життя – спати у дорозі за будь-якої нагоди. Та й сім сотень кілометрів від українського Рівного до польського Ольштина – достатня відстань у просторі й часі аби не лише покимарити, а й помилуватися краєвидами, поспілкуватися з попутниками-колегами. Яких тільки цікавих дискусій, спогадів, правдивих і не дуже бувальщин можна почути в автобусі, вщент заповненому телерадіожурналістами, операторами, фотографами, представниками «писучої» братії! Попри весело-подорожній настрій, відчувається певна атмосфера очікування. Нових вражень, зустрічей, знайомств під час телерадіофестивалю «Калинові мости», котрий вже вдев’яте проходитиме на мальовничих теренах Вармії і Мазур. Саме тут, на крайньому північному сході Польщі, в цьому краї тисячі озер, живуть наші краяни, переселені сюди у повоєнний час в ході горезвісної «Операції «Вісла».

Європейське відрядження

– Якось, перебуваючи у Польщі, звідав, що на заході та півночі країни є українські села. Там живуть українці! Тоді, в епоху відсутності інтернету і будь-якої доступної інформації, це здавалося величезним дивом, – згадує ініціатор і незмінний натхненник фестивалю від України, рівненський телевізійник Петро Мідріган. – Приїхавши додому, намагався всілякими шляхами знайти бодай якусь інформацію. Сконтактувався з Посольством України в Польщі, мені підтвердили: тут справді дуже багато виселених і переселених українців. Порадили звернутися до Об’єднання українців у Польщі, а персонально – до Мирона Кертичака (на жаль, вже покійного). Він надав декілька адрес, де живе найбільше українців, де активні, потужні українські громади. Одна з них – в Ольштині. Мирон сказав, що мені легко буде говорити з очільником місцевого відділу Об’єднання українців Польщі Степаном Мігусом, бо він мій колега – радіожурналіст.

Петро Мідріган стелефонувався з паном Степаном і тут-таки домовився про приїзд телевізійної групи з Рівного для зйомок фільму про українців Польщі.

– Тоді, мабуть, вперше у своєму журналістському житті знайшли спонсора та отримали «європейське» відрядження з 37 доларами добових, – згадує Петро. – Так було вперше і востаннє. Більше таких добових від бухгалтерії нашої обласної телерадіокомпаніїми вже не бачили. Дали нашій групі машину «Ланос» і водія. І ми помандрували на північ Польщі, не забувши прихопити з собою ящик горілки.

І посміхнувшись, додав:

– Бо хто його зна, яке там буде спілкування. Польський митник здивовано глянув на наш «вантаж», а ми йому: «Так на тиждень їдемо!» Приїхали до Степана Мігуса, познайомилися з дуже гостинними людьми. На той час офіс Ольштинського відділу Об’єднання українців Польщі був на закутках міста, у підвальному приміщенні. А нині – у самому центрі, поблизу мерії. Степан повіз нас в своє село Асуни. Воно майже на кордоні з Росією, але повністю українське. Там жив дуже відомий місцевий активіст Антон Старок, який багато зробив для того, щоб зберегти українську громаду. Поки їхали, слухали музику, яку «крутив» наш водій. Степан, який сидів попереду, раптом повертається до нас, здивований: «Хлопці, то ви звідки?».– «З України,– кажемо, – з Рівного». А він: «То чого ж слухаєте москальську музику? У вас що своєї нема? Та я вам дам!»

Це я запам’ятав…

Петро Мідріган (ліворуч) та Степан Мігус

Історію України неможливо читати без брому,– зазначив свого часу класик. Втім, коли йдеться про українсько-польські взаємини у ХХ столітті, напевне потрібен сильнішийзаспокійливий засіб.

Польська Америка

– Польська біографія українських родин починається з 1947 року, з дати сумнозвісної операції «Вісла», вчиненої тодішньою комуністичною владою, – вів далі розповідь Мідріган. – Тоді за декілька годин з прикордонних областей, які відійшли до Польщі, депортували 150 тисяч етнічних українців. А перед тим, у 1944 році, українців, що мешкали на землях, які відходили до Польщі, «добровільно-примусово» переселяли в Україну, а поляків, котрі проживали на території Радянського Союзу, повертали на їхню етнічну батьківщину. Однак все одно по закінченню Другої світової війни дуже багато українців залишилося у своїх рідних селах на Лемківщині, Підляшші, Холмщині. І націоналістичний рух чимало клопоту додавав комуністичній владі Польщі. Після провокаційного вбивства генерала Кароля Сверчевського польська влада вирішила раз і назавжди покінчити з українським питанням. Чехословаччина закрила свій кордон, а Радянський Союз заблокував свій. Підігнали товарняки, дозволяли забирати лише необхідні речі, на дві сім’ї давали один вантажний вагон. Везли тиждень чи й два – на північ Польщі, де так звані «понімецькі землі». В ті часи Ольштин і Вармінсько-Мазурське воєводство загалом називали «Америкою». Є навіть село під Ольштином – Америка. В той край добровільно з’їхались люди з усього світу: з Європи, Радянського Союзу, Прибалтики… В основному це були поляки. Вони займали залишені німецькі хати. Кажуть, як приїжджали, то часом ще суп на плиті був гарячим, бо німців тільки-но вивезли. До 47-го року більшість хат було зайнято. А 47-го в оцю «Америку» завезли українців. Переважно простих селян, бо інтелігенцію доти винищили, посадили до тюрем. Була установка: не більше двох українських сімей на село. І то в різних кінцях. Це задля того, щоб не спілкувалися між собою.Тобто, асимілювати українців в те польське середовище. До 56-го року так і було. Забороняли розмовляти українською, молитися, відвідувати українські школи. Українці гуртувалися по хатах. Тільки після смерті Сталіна настало послаблення. Українці почали виходити назовні, гуртуватися, відновлювати свої церкви, створювати гуртки вивчення української мови. І досі у Вармінсько-Мазурському воєводстві тримається ця потужна українська громада. Має своїх депутатів у Сеймі, в місцевих органах самоврядування, своїх керівників. Навіть, якщо наші співрозмовники не зізнаються що вони українці, після сьомої чарки все одно кажуть: «Будьмо гей!» Тут ставлення до українців не таке, як в інших регіонах Польщі: на території Вармії і Мазур – так називають цю місцевість – з українською спільнотою рахуються. Який би не був президент міста, а мусить враховувати цей аспект. Це ж виборці: за кого віддадуть голоси, той і буде владою. Тому політики воліють мати нормальні стосунки і контакти з українською громадою – собі ж на користь.

Як наводилися «Калинові мости»

Петро Мідріган розповідає:

– З 2000 року почали зі Степаном творчу співпрацю. Я, звісно, намагався прив’язати її до рідної Рівненської телерадіокомпанії. Допомагав українській громаді Польщі запрошувати артистів з України на різні фестивалі, концерти тощо. А такі дефіляди тут проводять практично щомісяця. І приїзд артистів з України для тутешніх українців – наче ковток чистого повітря. Громади дбають про житло, харчування, виділяють кошти на транспорт… Отак упродовж 15-ти років ми їздили сюди – чи власними авто, чи замовленими автобусами. Мали один проект за участі наших майстрів народного мистецтва: вони приїжджали в Польщу до громад на певний час– вчили місцеву українську молодь вишивки, плетінню, іншому національному рукомеслу. Я, маючи камеру, знімав це «для душі», але потім воно вилилося у телевізійну програму «Європейський дім». Згодом моє керівництво змилостивилося: дозволило брати з собою у ці поїздки оператора. Був в Україні такий фестиваль «Калинові острови». Зі своєю «фішкою»: щороку фестивальну естафету переймала нова область. 2008 року така нагода випала Рівненській обласній державній телерадіокомпанії. Тоді й запропонував тогочасному генеральному директору ОДТРК Андрію Велесику запросити в журі фестивалю друзів-журналістів Степана Мігуса з Ольштина і Володимира Субота з Білорусії. Так рівненське журі набуло статусу міжнародного. А Степан побувавши на цьому фестивалі, загорівся: «Давай, Петре, ми щось таке зробимо на Польщі». Я погодився. Ідею обговорили з Андрієм Велесиком, і вже на листопад 2009 року спланували Перший міжнародний телерадіофестиваль, який назвали «Калиновий острів. Польща». Спершу мали на думці мандрувати різними країнами, де проживають українці. Але згодом збагнули: не просто подужати такий світовий тур. І зупинилися на Польщі. А фестиваль перейменували на «Калинові мости». Втім фестивальний почин довелося з об’єктивних причин перенести на лютий 2010 року. Перші «Калинові мости» отримали гарні відгуки. А оце вже, дякуючи богу і Степанові, їдемо туди вдев’яте, автобусом. Хоча на фестивалі доводилося пересуватися човнами, катерами, возами, тракторами, автомобілями – та чим тільки ми не мандрували! Щороку Степан вигадує щось нове, та й ми його просимо, підказуємо, аби щоразу була якась «родзинка свята». До слова, позаторік наш фестиваль визнано найкращим серед святкувань, організованих національними меншинами у Вармінсько-Мазурському воєводстві за останні двадцять років. Підтримують його і наша Рівненська облдержадміністрація та обласна рада, спасибі їм за це. Фестиваль став своєрідною візиткою 15-річної співпраці Вармінсько-Мазурського воєводства та Рівненської області. Мали надію, що й Національна спілка журналістів цього разу нам допоможе, бо обіцяла. Але, як кажуть, «здулася». Кожен фестивальний день – нові зустрічі, нові враження, події, екскурсії,а для журналіста це унікальна можливість дістати інформацію з перших вуст. За ці п’ятнадцять років фестивалю є про що писати і над чим замислитися. Скажімо, про те, що українською мовою тут говорять польські громадяни. Не для того, щоб виборцям сподобатись, а тому, що в них це закладено генетично. І вишиванки вдягають не тому, що День вишиванки і керівник наказав. Тут депутат Сейму може спізнитися на зустріч, бо в його автомобіля вихлопна труба відпала. Охорона за ним не їде і знаєте – корона з нього не спадає. Сільський голова тут має більше прав, ніж той-таки депутат. Бо в голови реальні гроші, а в депутата лише повноваження закони писати. Тут інша ситуація, це мене захоплювало, і я про це говорив в своїх програмах. Але мені завжди було мало, я хотів щоб те, що бачу я, бачили мої земляки, мої колеги. Раніше «Калинові мости» підтримували Держтелерадіо України, НТКУ. Але нинішнім керівникам Суспільного такі фестивалі геть не до шмиги. Кажуть, що все це «токсичне», «тхне нафталіном»…

Отак за цією подорожньою розмовою наш автобусний фестивальний десант прибув до міста Александрова Куявського – знакової точки на мапі спільної українсько-польської історії. Того дня тут було свято і наші перші зустрічі на польській землі…

(Далі буде)

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company