Трапилась нагода відвідати Побужжя, Миколаївщину. Мигія, Радонове озеро, каньон у Южноукраїнську тепер моя любов назавжди. Окрім прекрасних туристичних маршрутів скелями, каньонами, є ще й суперовий впорядкований пляж. Та й саме місто атомників зовні охайне і чисте.

Здивувала відсутність туристів. Правда, завдяки цьому майже ніде не бачила сміття. Якщо його своєчасно прибирають, то просто молодці!

Довкілля цвіте і пахне розмаїттям квітів, трав: п’янить цвіт глоду, лоскоче зір ковила, водойми тішать повноводдям. Влітку трава вигорить і буде вже не так яскраво.

На в’їзді в одне село бачили велику куріпку, дорогою в інше –  різнобараних фазанів, вони просто щипали траву на узбіччі.

Горбистий ландшафт – ще одна особливість цих країв. Їдеш  і душа співає від навколишньої краси. Радують пшеничні поля…

Радонове озеро утворилося в колишньому гранітному кар’єрі. Ми були тут вранці, коли вода – ніби бірюзова сльоза. Зі скель і містка старовинної ГЕС милувалися мигійськими порогами Південного Бугу. Їздили подивитися на Південноукраїнську АЕС та її унікальні ставки-охолоджувачі. Місцеві кажуть, що в них живе «варена» риба.

З приємного: всі ці прекрасні місця розташовані недалеко одне від одного, на Радоновому озері є кемпінги. З неприємного – погані дороги. Регіональні ще сяк-так ремонтуються, їхати можна. В Южноукраїнську їх теж підтримують, а от Первомайськ прикро вразив: там бездоріжжя – лише півметрові ями, з деяких строменять «попереджувальні» мішки. Страшно й сумно аж за край. Їздити містом – справжнісіньке катування. Дивує захланність міських владців. Їм, напевно, «у кайф» пересуватися тими вирвами.

А саме місто потопає у квітучих каштанах. Старі житлові райони – мовби парки. І ще тут можна поїсти смачного хліба, з яким, скажімо, у Чернігові маємо великі проблеми. Населення веселе й гостинне…

Миколаївщина варта, аби знайти час для подорожі сюди тим, хто ще не був.