«Кузинка» Олена

Ми познайомилися на зламі 80-х – 90-х років минулого століття, коли працювала у Київському музеї Лесі Українки. Журналістка з «Літературної України» Елеонора Блажко, яка часто навідувалася до музею, організувала у Національній спілці письменників Жіночий клуб. На зустрічі запрошували знаних митців: художників, поетів, співаків… Та й ми гостювали в майстернях художників, у музеях, на виставках.

А якось мені запропонували розповісти учасницям клубу про Лесю Українку. Потім пили чай зі смаколиками від чоловіка пані Елеонори письменника Володимира Югова. Отак я на довгі роки приросла до спілчанського жіночого товариства. Там і запізналася з надзвичайно вродливою, вишукано вбраною пані, яка згодом стала мені посестрою. З кузинкою Оленою Медущенко-Кривенко.

Одного дня ми пішли до обласної  лікарні провідати незабутнього Леоніда Череватенка. Медики уважно подивилися на нас і чомусь суворо запитали: «А ви йому хто?» Ми перезирнулися, і Олена Володимирівна миттю знайшлася: «Ми – кузинки. Я – старша, а вона – молодша!» Справді, обидві білявенькі – чим не родички Череватенка?! Відтоді у моєму телефоні замість її імені зазначено «Кузинка».

Вона стала мені щирим другом, порадницею, вдумливим редактором  матеріалів. Удвох відвідуватимемо театри, музеї, виставки і концерти. І сьогодні згадую, як одного літа йшли Паньківською, а навколо буяли квітучі липи. Відтоді уявляю свою «Кузинку» серед квіту, мовби якусь надзвичайну жінку, наче з іншого, казкового дійства. Хоча її власне життя, як і більшості людей того понівеченого покоління, склалося геть не казкою.

Народилася у вересні 1927 року, в родині київських інтелігентів. Її мама Антоніна Василівна Медущенко ще з 1906 року була у більшовицькому підпіллі. За фахом – кравчиня, з приходом радянської влади працювала інспектором у відділі кадрів облвно. Страшного 1937-го, коли Оленці  виповнилося десять, її матір зазнала переслідувань. Батько Володимир Варфоломійович Кривенко – перекладач, літературний редактор, знавець фольклору, мови, історії. Був добрим знайомим визначного науковця і державного діяча Івана Огієнка, відомого нам ще й під іменем митрополита Іларіона, який емігрував від більшовиків за Океан. Серед друзів Володимира Кривенка був і репресований мовознавець Євген Тимченко, який називав себе Ївгеном і дуже любив маленьку Оленку.

Її батьки, побравшись, об’єднали долі і прізвища: єдина доця від народження стала Медущенко-Кривенко. Звісно, Оленка була татовою улюбленицею і гордістю. Дитинство пройшло не тільки з книгами, які оточували й виховували її, але й у бесідах з татом: він, здається, знав про все на світі. Мама була стриманішою,  тяжко переживала арешти й розстріли друзів по підпіллю. Мешкали вони в київському Пасажі, а Хрещатик у ті роки носив ім’я більшовицького діяча Воровського. Кияни частіше називали цю вулицю по-своєму, з наголосом на передостанній літері о – Воровського: так більше відповідало тогочасній дійсності. Десятирічна дівчинка частенько пізньої ночі підсідала до мами. А та  притулялася до стіни, яка межувала з парадним входом, і з жахом прислухалася, чи не скрикнуть поблизу гальма «чорного ворона» і до якої квартири прогупають чоботиська лютих вовків наркома Єжова. Мамі тоді пощастило – її тільки виключили з партії, заарештувати не встигли. Позаяк слідчого розстріляли, то й справу Медущенко не довели до розстрільного кінця. А з’явилися інші проблеми, і на роботі теж. Довший час мати працювала в ательє «Комунар» на Липках – вдома шила спідниці. Слава Богу, був шматок хліба. Таке везіння…

Олена після війни закінчила слов’янське відділення  філологічного факультету Київського Тарасового університету. Спеціалізувалася на польській мові і літературі. Її університетською однокурсницею, а потім і щирим другом  стала Тетяна Лукінова – тепер знаний мовознавець, доктор філологічних наук. Вона стверджує, що Олені Медущенко надзвичайно пощастило, адже польську їй викладала не тільки «уродзона пані», але й кваліфікована методистка з вивчення мови. А з Тетяною  працював  чех, інженер-залізничник, який не тямив у викладанні. Їхній набір був першим спеціалізованим курсом славістів після Жовтневого перевороту 1917 року. Адже країни і мови, що були відгороджені  від СРСР сталінською «залізною завісою», вважалися якщо не фашистськими, то просто ворожими. Втім після Другої світової війни, коли соціалістичний табір переніс свою колючу горе-завісу далеко на захід,  виникла гостра потреба у знавцях багатьох мов новоявлених «держав соціалістичного табору». Треба ж було якось спілкуватися із посланцями країн-учасниць Варшавського договору, тому й згадали про потужні традиції університету Святого Володимира.

Бабуся Олени Володимирівни мала польське коріння, тому, вочевидь,  і генетика допомагала вивчати мову. Невдовзі заходилася  перекладати. Олена Медущенко-Кривенко із тих письменників, які гуртувалися навколо Григорія Кочура, перекладача з 28-ми мов, товариша Максима Рильського. Тривалий час молода перекладачка та її чоловік мали дачу в Ірпені, на вулиці Громадянській, біля заплави річки Ірпінь. Там, під Києвом, і спілкувалася найчастіше з Кочуром та багатьма тогочасними письменниками. Працювала літредактором у Держлітвидаві, перекладачем у редакції літературно-драматичного мовлення Українського радіо, редактором у журналі «Всесвіт», а з 1973 року  – на творчій роботі.

Доля подарувала Олені Володимирівні прекрасну подружню половину, дивом зберігши її Івася від Голодомору і війни. У ті лихоліття загинули десять найближчих родичів чоловіка, серед них найдорожча для нього людина – мама. Ще юнаком Іван зумів вирватися з колгоспного рабства. А в голод зібрав трохи продуктів і поїхав провідати маму. Щоб надовше розтягти сякі-такі припаси, щось заховав у стрісі. Сусід підгледів і вкрав.  Мама померла…

Іван рятувався на Донбасі. Одного дня став свідком трагічної загибелі свого наставника. Той, помираючи, попросив 19-річного парубка не залишати його родину: там молода дружина виховувала своїх дітей і осиротілого племінника…

Після Донбасу майбутній чоловік Олени Володимирівни очолював відділ критики «Літературної газети» (нині – «Літературна Україна »), потім перейшов до «Радянської України», де у штаті працював її батько .

–То Вас із майбутнім чоловіком знайомив тато? – питаю.

Виявляється, ні, все було інакше. Одного разу  перекладачку Олену Медущенко-Кривенко  запросили на семінар молодих письменників. І там, у Жовтневому палаці, до її товариства підійшов незнайомий чоловік. Глянув на Олену і промовив ніби жартома: «От би мені таку жіночку!..» Увечері провів її засніженими київськими вулицями додому. Але зайшовши до квартири, вона несподівано для себе повернулася, відчинила двері і… пішла наздоганяти свою Долю.

Відтоді Олена Медущенко-Кривенко і Іван Турбай більше не розлучалися. Він привів кохану в напівпорожню кімнатку комуналки умебльовану аскетом: стіл із ящиків, застелений папером і солдатське металеве ліжко. Багатсво видавали хіба що безліч книг по кутках … наречений мав один-єдний святково-буденний костюм. Зате в кімнаті запанувала любов, і цього було більш ніж достатньо.

Незабаром чоловіка направили до Німеччини: там Іван Турбай редагував армійську газету. Там народилася  доня, але немовлям померла: радянським громадянам забороняли звертатися до місцевих спеціалістів, а серед військових лікарів не знайшлося педіатра. Біль несподіваної втрати не погамували довгі роки подружнього життя.

Пізніше Іван Турбай працював в «Українській радянській екнциклопедії»  під керівництвом Миколи Бажана: спершу в літературній редакції, потім  завідував редакцією пропаганди…

Вже багато років Олена Володимирівна без свого Івана. Вона така ж вишукано-гарна, така ж добра господиня, такий же відданий друг. Трепетно згадує Григорія Кочура та Івана Білика, тішиться успіхами Юрія Щербака. Її радує і болить усе, що відбувається у Спілці письменників: там теж її велика сім`я. Втім деякі друзі стали колишніми. З ними не спілкується з часу так званого таємного з’їзду у Пущі-Водиці, коли політики-регіонали намагалися приватизувати Спілку письменників, зруйнувавши її зсередини і відсторонивши законне керівництво. Тоді і її намагалися записати в розкольники… Без її згоди.

Тендітна жінка, письменниця і перекладачка з плеяди Кочура, Паламарчука, Лукаша безмежно радіє, що дожила до української Незалежності, стала свідком героїчних Майданів. Бачу поруч людину, повну мудрості й любові, якої вистачило б на цілу бібліотеку польської літератури, – такий творчий багаж перекладачки, членкині НСПУ з 1978 року Олени Медущенко-Кривенко!

У доробку письменниці – переклади 27-ми авторів з польської та  російської. Деяких, як Ярослава Івашкевича, Олена Володимирівна перекладає впродовж багатьох років. Нагороджена Почесною відзнакою, а власне орденом «За заслуги перед польською культурою». Часто допомагала друзям редагувати  книжки, вичитувала часопис «Кіно-театр», а свої нові переклади публікувала в журналі «Київ». І досі б годинами просиджувала за друкарською машинкою або, як і раніше, переглядала  гори нових книжок, газет і журналів, якби не підводили очі…

Питаю у Олени Володимирівни, чому не пише спогадів, а вона віджартовується: мовляв, письменницького дару на таке не вистачить. Але іноді в розмові вирине якийсь цікавий епізод, і забринить душа минулим та незабутнім… Якось дивилась по телевізору фільм про музей Кочура в Ірпені. І сама пригадала  Григорія Порфировича, його дружину Ірину, гіркий і прикрий епізод з їхнього ірпінського життя-буття. Трапилося, до них завітала донька добрих знайомих. Попросилась попрацювати у бібліотеці, щось ретельно нотувала, ще й скористалася  друкарською машинкою – звісно ж, будь ласка!.. А незабаром до оселі прийшли некликані гості, з обшуком. Почали з бібліотеки, полізли на далеку полицю і видобули якийсь крамольний зшиток: його Кочури і в очі не бачили… З’ясувалося, що дівчині поставили умову: якщо виконає це паскудне завдання, то вчитиметься в університеті, а ні – то й ні… Навіть батьки не знали, що накоїла їхня дитина.

У давній статті про творчість Медущенко-Кривенко «На один голос більше», оприлюдненій «Літературною Україною», Леонід Череватенко, визначаючи місце письменниці в літературному процесі, писав, зокрема, і таке: «Художній переклад – це завжди безкомпромісне, принципове змагання двох творців: автора й інтерпретатора. Олена Медущенко намагалась вибирати достойних суперників». А Юрій Щербак твердить, що Олена Медущенко-Кривенко виросла з глибин української мови, з її таємниць та чарів, з її химерного й невичерпного багатоголосся, з ніжних акварельних мелодій української лірики, із стилістичного багатства нашого художнього, наукового, історичного слова.

У моєї «Кузинки» – славний ювілей! Вітаючи, радію її успіхам, зичу здоров’я та нових творчих сходинок!

Нових перекладів, якими вона щедро поділиться з читачами.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company