«Модельний» парашут для села

Нарешті! На 26-му році незалежності і 27-му році аграрної реформи влада згадала про українського селянина і голосно заговорила про перспективи українського села. Про модель його розвитку. Це після того, як внаслідок багатолітніх і не завжди продуманих експериментів в аграрному секторі кількість сільського населення зменшилася на 2,5 мільйона, а з мапи України безслідно зникло 420 населених пунктів.
Тепер гучно забили тривогу. Попоїздивши по цивілізованих світах та надивившись, як там бережуть поселенську мережу та примножують її економічну потугу, заговорили і ми устами рідного чиновництва про «селоцентричність» і «розвиток територій».

В Мінагрополітики зібрали нашу славну аграрну науку, представників громадських організацій сільгоспвиробників – на спеціальні слухання.

– Провели перемовини з низкою академічних дослідницьких інститутів і вищих начальних закладів, запропонувавши виробити науковий погляд на цю проблему, – пояснив модератор слухань Геннадій НОВІКОВ, заступник голови громадської ради при Міністерстві аграрної політики та продовольства і голова Аграрного союзу України. – Згодилися три поважні установи: Національний науковий центр «Інститут аграрної економіки», Інститут економіки та прогнозування НАН України та Національний університет біоресурсів і природокористування.

Хотіли як краще…

Надії на ці розробки покладаються великі. І небезпідставно.

– До цього часу так і не збагнули, що хочемо побудувати на селі, – зізнається один із чільних громадських радників при Мінагрополітики. –  Кожен бачив це по-своєму, кожен удавався до різних реформ: земельної, податкової, регіонального розвитку. Але всі вони так і не прояснили нам результату. Ті, хто розпочинав ту ж таки земельну реформу, напевно, не думали і не гадали, що цим являть гігантів господарювання, які сконцентрують по 500-600 тисяч гектарів землі. Але вийшло саме так. Очевидно, у цих трансформаціях щось суттєве, знакове упустили, не врахували. Давши людям землю, не створили ні фінансових, ні ринкових механізмів участі в економіці держави, залишаючи їм, образно кажучи, узбіччя доріг і «спальні райони» Києва – як перспективу ринку. В загальній системі, названій «сільським розвитком»,  не побачили людину. Тому й село «розвивалося» в такому непередбачуваному напрямку. А ми дивувалися, де там ділися ферми, де поділися робочі місця… Очевидно, якби тоді одразу  розробили чіткий план, яким ясно і детально визначили, що хочемо бачити після реформування, – то будь-який чиновник, наймаючись до нас на роботу, мав би в заяві на працевлаштування підписати пункт про те, що він згоден саме з цією моделлю розвитку і бере зобов’язання та відповідальність її втілювати. Отоді могли б відповідально питати за напрям руху, коригувати маршрут і вимагати відповідальності з наших керманичів. І всі інші реформи, які стали б складовими цієї обраної моделі, працювали б на єдину мету. Тільки так! Інакше це руйнівні, хаотичні «реформи заради реформ». Коли суспільство сприймає реформи як чергову наругу, очікуючи однозначно поганого. Тому, можливо, ми це робимо надто пізно. Але краще так, ніж ніколи.

За словами Миколи ПУГАЧОВА, члена-кореспондента НААН України, заступника директора Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки», який представляв на слуханнях розробку рідної наукової установи, сільський розвиток поки що не знайшов достатнього сприйняття в українському політикумі і суспільстві. Навіть «як категорія», не кажучи вже про практичну модель. Бо на практиці йдеться про загрозливі темпи знелюднення сіл і вимирання селян: смертність у сільській місцевості набагато перевищує народжуваність.

– Важливим стримуючим чинником для розвитку сільських поселень, – зауважив науковець, – є рівень доходів, а точніше – рівень бідності, безробіття, процеси міграції, диспропорції регіонального розвитку, значно нижчий порівняно з міськими жителями рівень освіченості, неузгодженість дій між органами місцевого самоврядування і державної влади, нерозвиненість інституційного середовища, обмеженість інформаційно-аналітичного забезпечення розвитку сільських територій.

На широкий вибір

Презентація моделей сільського розвитку, яку зробив Микола Пугачов, зайвий раз нагадала статус і місце сьогочасної науки у прийнятті знакових державотворчих рішень. Учасники слухань фактично почули лекцію-огляд  про  всі нині сущі варіанти вибору, зібрані науковцями інституту. Ось реферований огляд цих моделей.

Галузева чи міжгалузева. Базується на ототожненні сільського розвитку із загальною модернізацією сільського господарства, враховуючи диверсифікацію економічної діяльності на селі. Сільське господарство тут розглядається як  рушійна сила розвитку територій, а соціальна сфера здебільшого лягає на плечі об’єднань виробників.

«Перерозподільча». Пов’язує сільський розвиток зі зменшенням відмінностей між територіями. Метою є компенсаційні виплати депресивним районам, підтримка інвестицій в розвиток сільського господарства, диверсифікація джерел доходів сільгосптоваровиробнків.

Територіальна або кластерна. Сприяє локальному формуванню економічної активності територіальних громад і передбачає розвиток загалом соціальної та екологічної, а не лише економічної, складових. Завдячуючи інтеграції всіх учасників кластеру або об’єднання  для забезпечення розвитку території.

«Селоцентристська» чи «селозберігаюча»: коли бюджетні витрати формуються на задоволення передовсім потреб національної поселенської мережі, поселенських традицій, інтересів сільського населення.

Водночас, на думку Миколи Пугачова, «варто говорити про змішану модель, коли відбувається розвиток найпоширеніших галузевих і територіальних моделей».

– Але в будь-якому випадку маємо виходити з основи, з найвищого пріоритету, яким є селянин і сільська громада, – наголосив експерт. – Саме вони мають розвивати свої території і своє майбутнє. На основі багатоукладного виробництва, яке формуватиме середній клас, забезпечити за рахунок наявних ресурсів гідні умови проживання, зайнятості і якості життя. Саме ініціатива сільських громад мусить стати основою моделі розвитку сільських територій, а базовим елементом моделі – селянин-власник.

Втім, як запевнив доповідач, формування самої моделі повинне враховувати особливості регіону. І за будь-яких умов сільський розвиток потребує державного сприяння за рахунок розширення спроможностей громад, підтримки розвитку малого і середнього підприємництва, створення нових робочих місць.  «В нинішніх умовах має бути максимально збережена існуюча поселенська мережа, але – з новим якісним наповненням», – підсумував науковець.

Виступ Миколи Пугачова викликав дискусію, про яку трохи згодом. Головне зауваження: за довгим науковим оглядом різних концепцій, власне, не зовсім ясна позиція самого інституту: яка модель сільського розвитку найоптимальніша для українських аграрних реалій.

– Ми надаємо перевагу «селоцентристській» моделі, – пояснив доповідач. – Бо якщо відмовимося від моделі збереження села, можемо отримати ситуацію, як у деяких державах, в яких 90 відсотків населення проживає в столиці а решта території – то чиїсь володіння, і не завжди громадян тієї держави. Але ми не ризикуємо винести її, як модель, що може бути всіма і повністю сприйнятою.

Дорогою ціною

Концептуальний погляд на перспективи сільського розвитку  представила й Олена БОРОДІНА, член-кореспондент НАН України, завідувач відділу Інституту економіки і прогнозування НАНУ. До слова, її ґрунтовну доповідь зустріли вельми схвально: є у ній пожива для серйозного аналізу і рятівних державних рішень, є фахова, «першоджерельна» діагностика тяжких, усеохопних і задавнених проблем, якими хронічно хворіє українське село. Ось тезово основні меседжі цієї доповіді:

– Проблеми сільської місцевості характерні для всіх країн. Питання лише в тому, яка глибина цих проблем. І в ціні. Яку суспільство готове платити за те, щоб вони розв’язувалися. Хоча цілковито їх розв’язати не можна.

Сучасний агроекономіст  Ван дер Плуг, професор університету Нідерланлів, сформулював закон побудови аграрної структури. Визначивши три типи сільгоспвиробників: капіталістичний, який базується переважно на великоземельному господарюванні, монокультуризації та високому ступені капіталізації і має за мету максимізувати прибуток; підприємницький, в якого суттєві матеріальні ресурси, глибока спеціалізація, а виробництво орієнтоване виключно на ринок; селянський – зрівноважене господарювання, більшою мірою орієнтоване на стале використання природних ресурсів, обмежено – на ринок і націлене на збереження самої родини, забезпечення її життєдіяльності. За будь-яких розкладів саме  селянський тип господарювання завжди залишається на плаву. Попри аграрні кризи. Бо капіталістичний тип надзвичайно вразливий – передовсім до політичного впливу. Ще й дуже залежний від кліматичних змін, світових цін і валютних коливань. Підприємницький тип – стабільніший, пристосованіший до ринку і за умови політичної підтримки може розраховувати на значний успіх.

До 2012 року наша аграрна сфера функціонувала в квазіринкових умовах. Всі аграрні стратегії вибудовувалися так, щоб мати доступ до державних ресурсів і до політичної влади. У нас, звісно, є всі три згадані типи виробників, але вони не збалансовані: ми побудували поляризовану дуальну структуру: з одного боку – корпоративний сектор, який утворюють агрохолдинги, деякі сільгосппідприємства і навіть фермерські господарства, які в основі не є такими. А з іншого – індивідуальний сектор: реальні фермерські господарства, а також ОСГ, теж неоднорідні, але яких нині близько 4,5 млн, де зайнято 2,5 млн економічно активних працівників. Корпоративний сектор працює переважно на потреби глобальних ринків і максимізує свій прибуток, а індивідуальний орієнтовано на традиційного споживача, внутрішній ринок і на продовольче самозабезпечення. Захисники холдингового типу виробництва  висувають переважно три аргументи на свою користь. Перший – вони залучають інвестиції, другий – вони дають валютну виручку, третій – вони працюють на ефекті масштабу. Але. По-перше, які це інвестиції, ми вже розуміємо, до того ж вони ведуть до суттєвого скорочення зайнятості, по-друге, дуже великий сумнів, що ця валютна виручка повертається назад у країну, а по-третє, ефект масштабу в сільськогосподарському виробництві має обмежену дію. Наприклад, у Європі – це не більше 12-ти тисяч гектарів сільгоспугідь в обробітку. Якщо більше цього максимуму – матимемо спадну ефективність, бо тоді трансакційні та управлінські витрати випереджатимуть дохід. Це, звісно, діє в розвинених країнах, де практично неможливо, як у нас, використати політичний, владний вплив для того, щоб отримати бюджетні преференції на покриття таких втрат. І корпоративний, і індивідуальний сектори, як свідчать багатолітні дослідження, дають приблизно однакову питому вагу ВВП. Але в корпоративному секторі зайнято лише 20 відсотків економічно активного населення, а в індивідуальному – 80 відсотків. Оця більшість виробляє сільськогосподарську продукцію. Ці економічно активні люди – надзвичайно потужний ресурс для розвитку села.

За рахунок чого наш корпоративний сектор виріс до такого господарського та земельного монстра? Значною мірою – за рахунок державних, бюджетних  ресурсів. 5-10 відсотків підприємств забирало фактично до 80 відсотків коштів держпрограм  для розвитку рослинництва і тваринництва, зате половині підприємств, які мали реальне право на ці кошти, взагалі перекрили до них доступ. Щоправда, останніми роками, відколи громадські організації стали чинити опір такому неадекватному розподілу бюджетного фінансування, поступово ця підтримка перетекла у завуальований сектор – у непряму підтримку через компенсацію ПДВ.

Нині в аграрному секторі трудиться близько 500 тисяч найманих працівників. Далеко не всі вони сільські жителі: у нас створено специфічну модель зайнятості – такі собі «трудові загони»,  які заїжджають в село на разові польові роботи. Звісно, і зарплати, і доплати вони вивозять за місцем свого постійного мешкання, ці гроші не залишаються для розвитку села. Основна маса селян працює переважно в сільському, лісовому та рибному господарствах, лише трохи більше 7 відсотків – у будівництві, майже 4 відсотки – у сферах роздрібної торгівлі і сільського туризму. Отих витіснених з організованого сектору 2,5 мільйона трудівників переведено в категорію так званих неформально зайнятих і тим самим поставлено у вкрай несправедливі умови. У цих сільгосптоваровиробників практично немає жодних соціальних гарантій – починаючи від пенсійного забезпечення і кінчаючи відпусткою. А тим часом в 2015 році вони виробляли п’яту частину сільгосппродукції, на 30 мільярдів гривень.  А сімнадцять років тому  на домогосподарства припадало майже половина виробленої сільгосппродукції! А ми кажемо, що це «натуральне виробництво», що це «діди-баби, які нічого не вміють і нічого не можуть».

За час реформи, а точніше будівництва такої полярної структури кількість сільського населення зменшилася на 2 мільйони: щороку зникав маленький район, 143 тисячі населення, 24 населених пункти в рік. Ці тенденції, на жаль, посилюватимуться через процеси територіального об’єднання громад і «перезавантаження» централізації влади на регіональному рівні.

Отож, що за модель ми вибудували? Більшою мірою – орієнтовану на зростання. Справді, досягли технічного і технологічного переоснащення багатьох підприємств. Але при цьому загубили вітчизняне сільськогосподарське машинобудування. А ще маємо посилений тиск на довкілля, деградацію ґрунтів, і моноструктуризацію. Ми підвищили продуктивність праці в корпоративному секторі. Проте в рази скоротили зайнятість – з трьох мільйонів до 500 тисяч, знецінивши людський капітал, обмеживши можливості ОСГ. Ми значною мірою поляризували доходи, і ця поляризація триває. Витіснивши селян у неформальний сектор, консервуємо бідність. Так, ми досягли нарощення обсягів виробництва й експорту. Зате маємо галузеві диспропорції, зростання виробництва комерційних культур і сировинний експорт, порвати з яким буде вкрай важко. Концентрація землеволодіння і землекористування привела до зростання бідності, корупції і кількості неправомірних дій із землею. Тобто, ціна тієї моделі – соціальна, екологічна, економічна – невиправдано висока.

Що з цим робити? Передусім, не треба винаходити велосипед. Ці тенденції, повторюю, притаманні усім країнам. Інша річ, там спромоглися призупиняти їх на початках, а ми зайшли надто далеко. Країни ЄС змінили концептуальні підходи до формування спільної аграрної політики: зіткнувшись із перевиробництвом та екологічними проблемами, відмовилися від моделі продуктивізму, нарощення виробництва і звернулися до моделі неопродуктивізму, зорієнтованої на екологічні обмеження виробництва. А далі, коли почали деградувати сільські спільноти, коли зміна сільської поселенської мережі стала серйозною проблемою для Європи, – в 90-х роках  перейшли до концепції багатофункціонального сільського господарства, кардинально зорієнтувавши аграрну політику на підтримку ринку і сільського розвитку. Ота модель розвитку не ієрархічна, це шлях залучення потенціалу конкретного села на мобілізацію місцевих активів. Розвиток – це якраз тоді, коли з’являється нова якість життя. Це тоді, коли сільське населення залучається до економічної діяльності. Саме воно має ініціювати цей розвиток.

Не може бути однієї універсальної моделі для всієї країни: в кожному селі, в кожній громаді, на кожній території має діяти своя індивідуальна модель розвитку.

Проаналізувавши стратегії деяких «новооб’єднаних» громад, не могла позбутися певного гіркого осаду. Вони, ці стратегії, на жаль, нічим не відрізняється від стратегій соціально-економічного розвитку регіонів. Те що ми писали десятиліття тому. Ми ніяк не зрозуміємо і не розділимо поняття самоврядування і саморозвиток.

Є, отже, три стратегії. Перша – залучення бізнесу «зі сторони», з-поза меж інвестиції громади: те, що маємо нині з відданням сільгоспугідь в оренду агрохолдингам чи зі створенням на території населених пунктів технопарків. Це найменш вигідна стратегія для села і сільського населення. Друга – розвиток «селоутворюючих» підприємств. Модель можлива, але має обмежену дію і не гарантує створення додаткових робочих місць; до того ж, якщо з таким підприємством щось трапиться, село приречене на великі проблеми. Третя – формування довгострокових спроможностей громад самими справлятися із тими глобальними викликами, з наступом капіталу і з місцевими проблемами – за рахунок потенціалу сільської людини, активізації її творчої, господарської здатності.

Політика сільського розвитку вимагає кардинальної зміни всієї нашої інституційної системи – переорієнтації на людину, на селянина, на власника, виробника і розпорядника продукцією. Треба виокремити і чітко виписати короткострокові пріоритети політики сільського розвитку. Серед них найперше – перехід до сімейного фермерства, диверсифікація доходів, щоб люди самі знайшли себе на сільській території, і нарешті залучення лідерського потенціалу. В кожній громаді має бути інституційний організатор, той, хто постійно працює із селянами. І це завдання держави – вибудувати таку принципово нову систему організації управління аграрним сектором і сільським розвитком. Важливо також адаптувати до цього систему освіти. І треба змінити законодавство, бо воно заточене на великотоварне сільгоспвиробництво. Нинішня спроба убгати нові ідеї у старе законодавство – це як вливати молоде вино у старі міхи.

Дискусія

Як і слід було сподіватися, думки присутніх розділилися і навіть поляризувалися. Зайвий раз довівши, що тема болюча, давно на часі, але, на жаль, усе ще мало освоєна. А якщо по щирості – практично незайманий переліг.

Віктор ШЕРЕМЕТА, віце-президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України:

Ми від початків незалежності і до сьогодні все ще соромимося назвати, що ж будуємо в Україні: капіталізм, соціалізм, чи мережу одноосібних господарств. На моє переконання, рушієм сільського розвитку  має бути селянин. Той, який живе і працює на селі. Тобто, фермер. Він має бути основою моделі розвитку і села, й аграрного сектору. Я вже не один рік спілкуюся з різними науковцями, експертам, радниками в аграрній сфері – нашими і прийшлими. І помітив таку маловтішну закономірність: як тільки людина з Росії, або має явно промосковські погляди, – майже завжди буде категорично заперечувати значущість фермерських господарств. Лише великотоварне виробництво, лише агропідприємства-гіганти! Чому така закономірність? Якщо раніше я ще мав певні сумніви, то нині цілком переконаний: для України основною моделлю розвитку аграрного сектору і села має стати фермерство, фермерський устрій. Про це свідчить і європейський досвід. Фермери – справжні патріотичні сили: вони відстоюють свою землю. Нині одбери в селян землю, господарство – і заходь сюди вільно та безборонно будь-який  інтервент.

Петро САБЛУК, академік НААН України:

– Не реформатори ми не в тому, що в селах наших така ситуація. А винні ті, хто чинили опір реформам. І хай вони беруть на себе відповідальність за нинішню ситуацію на селі. Але є й політична проблема. Якщо розвинена територія, то розвинена держава. Те, що теоретичні узагальнення наука дала, добре. Але давайте опустимося на нашу грішну землю. Питання номер один – рівень оплати праці і доходів: 75 відсотків від середньорічного. Тому люди й шукають там, де краще. Тому 7 мільйонів українців нині виїхало на працю за межі України. Тому так необхідно зробити аграрне виробництво доходним, тому треба, щоб зарплати на селі були вищими, ніж у місті, – запевняю, отоді люди будуть там затримуватися і працювати. Нині критикують агрохолдинги. А я вважаю, що через них іде науково-технічний прогрес – організаційний, технологічний, економічний тощо. Але землю агрохолдингам зберегли селяни, які сьогодні по селах – на узбіччі полів. Бо агрохолдинги поля забрали, а за село, за поселенську мережу, за оті 28 тисяч сільських населених пунктів, які все ще має Україна, забули. Тому треба так зробити, щоб агрохолдинг узяв зобовязання не тільки за рахунок масштабу, для себе отримувати ефект, а щоб ділився ним із селянами, які зберегли споконвіку цю землю. Тобто, нашу майбутню модель мусимо всебічно проаналізувати, щоб у кінцевому варіанті вона була зрозумілою і прийнятною для людей.  Маю на увазі, передусім, зарплату та інтерес – чинники, які зупинять відтік працездатних. Треба законодавчо забезпечити інтерес людей жити в селі. Те ж саме з ринком землі. 25 років товкти воду у ступі і сьогодні опинитися серед таких держав, як Північна Корея, Венесуела, Білорусь, які проти ринку землі. Оце ми гальмуємо – влада і громадські організації – боїмося ринку землі. Треба йти назустріч цьому процесу. А тікати від цього і бути у хвості – в цьому теж причина зникнення сіл.

Любов МОЛДАВАН, головний науковий співробітник Інституту економіки та прогнозування НАН України:

– Сільські поселення не тримаються на найманій праці. Ні в бідній Індії, ні в багатих США. «Селоутворюючим» чинником є сільгосптоваровиробники – власники землі, землекористувачі, власники продукції і доходів від неї. Якщо хочемо, щоб наше село трималося на найманих працівниках, які відроблятимуть зарплату в агрохолдингах чи ще де-небудь, – можемо одразу ставити на цьому хрест. Ми не можемо відрізнятися від усіх країн світу. Ми хочемо зліпити щось таке, чого немає в природі. Не вийде. У США на квадраті 9 на 9 кілометрів має бути поселення: один фермер, один лісник чи три фермери – немає значення. Але поселення має бути. В удвічі меншій за нас Польщі нині 58 тисяч поселень. У Франції – 37 тисяч, і там пишаються тим, що за післявоєнний період сільське населення зменшилося утричі, а жодне село не зникло. А що у нас, на наших теренах? Села зникають десятками на рік, а ми ще визначаємо, по скільки там тисяч людей має бути. Це геть неправильна постановка питання! Дивімося, як це робиться у світі.

А тепер про необхідність соціалізувати великий капітал. Читаймо Сороса: великий капітал не може бути соціально орієнтованим тоді він перестане бути великим.  Розвинені країни давно перехворіли «агрохолдингізацією». А ми досі продовжуємо дискутувати на цю тему. США отримали результати на початку минулого століття – і в 1970 році заборонили законом несільськогосподарським компаніям займатися сільськогосподарською діяльністю. Не можна соціалізувати те, що не соціалізується. Латиноамериканські країни точно так, як ми, впустили в аграрний сектор великий капітал. Закінчилося це масовим обезлюдненням територій. У тій-таки Бразилії вже 25 років діє державна програма створення на порожньому місці сіл по 300 сімей і повернення тих людей, які, залишившись без роботи, були витіснені в міста і передмістя. Думаймо і ми над цим питаннями серйозно. А те, що агрохолдинги принесли науково-технічний-прогрес, – вони в Латинську Америку й Африку теж його принесли. Закінчилося це, окрім обезлюднення сіл, нав’язуванням генно-модифікованих сортів сільгоспкультур та монокультурним виробництвом. Прогрес? Чого ж тоді в агрохолдингів значно менший прибуток на тонні зерна, ніж у решти традиційних господарств, які живуть у гірших умовах і не мають отого науково-технічного прогресу? Заробітна плата в агрохолдингах така ж, а то й  менша, ніж у традиційних господарствах. Та й середня врожайність – півтора центнера різниці. То де той «прогрес»? Зате скільки шкоди! Думаймо…

Справа не в тому, що хтось проти ринку землі. Справа в тому, що наша держава, суспільство, ми з вами ніяк не можемо унормувати, що право доступу до земельних ресурсів має той, хто живе на селі, працює безпосередньо в  агровиробництві, має кваліфіковану підготовку. Необхідно узаконити обмежене землекористування. Цього ми не робимо, зате безкінечно ламаємо списи об одне і те ж: «зняти – не зняти земельний мораторій».

Валерій ЖУК, віце-президент НААН України:

– В 2012 році на загальних зборах нашої академії була доповідь, яка називалася «Селозберігаюча модель аграрного розвитку». В аграрній науці саме цій моделі віддається перевага. Ми напрацювали законопроект про розвиток аграрного виробництва і сільських територій до 2025 року. Він комплексний.

«Селяноцентризм» якраз і означає, що власниками землі мають бути ті, хто живе безпосередньо в селі. Нині багато власників мешкає в містах, успадкувавши земельні паї своїх родичів. А ринок землі має бути саме для селян, для мешканців сіл. Тому держава повинна економічно стимулювати містян продати свої земельні паї. І це, очевидно, необхідно заявити в майбутній моделі розвитку сільських територій.

Адміністративно-територіальна реформа теж є загрозою для наших традиційних сільських поселень. Так, обєднувати громади треба – не можемо ж мати в кожному селі школу, садочок, інші життєво важливі інфраструктурні обєкти. Але при цьому треба ясно розуміти і в цій моделі чітко виписати, що село має бути окремим правовим економічним осередком територіальної громади. Саме село. Є економічно-просторова теорія, за якою не може бути ні країни, ні території без поселень. Нема села – є простір для агрохолдингу, є село – є проблема для агрохолдингу.

Справа не в моделі розвитку сільських територій. Справа в тому, як цю модель сприймуть ті, хто на цих територіях проживає. Не всі ж ті, хто живуть у місті, рвуться продати свої успадковані земельні паї. Декого влаштовує нинішній статус орендодавця, навіть нинішня орендна плата. Тут треба шукати компроміси. Хоча вони, зазвичай, не приводять до чогось доброго.

Маємо сьогодні неконтрольовано-хижацький бізнес, вирощений на наших-таки теренах. Він, на жаль, тісно пов’язаний з політикою. Тому завершальний етап земельної реформи і запровадження моделі розвитку сільських територій неминуче викликатиме нові серйозні політичні ускладнення.

Олена БОРОДІНА:

– Тим,  хто стверджує про те, що будуть розвинені території – буде розвиненою держава. У Польщі – сама минулого року переконалася –  території напрочуд розвинені: чудові дороги, прекрасні ландшафти, гольф-поля, доглянуті сквери, котеджі. А людей немає. Територію розвинули, а тільки-но кордони відкрили – люди гайнули у Швецію, Фінляндію в багатші країни на заробітки. Розвинені території – важливо, але це не основний аргумент для збереження села.

І щодо тези про те, що ми не унікальні, що Україна така, як і всі інші, відтак ці процеси, а точніше об’єктивні економічні закони, які діють в інших країнах, адекватні і для нас. Є одна різниця: країни економічно розвинені розуміють дію цих законів і прилаштовують до них свою систему державного регулювання. А ми, на жаль, не усвідомлюємо цю дію. Хоча це не значить, що ці закони на нас не впливають. Економічні закони – такі ж об’єктивні, як і фізичні. Як закон земного тяжіння.

Олена КОВАЛЬОВА, заступник міністра агрополітики і продовольства:

– Що б ми хотіли бачити в моделі сільського розвитку? Потенціал для розвитку підприємництва. За нашими доволі приблизними оцінками, зараз на селі мають певний первинний капітал і здатність до підприємницької діяльності трохи більше 650 тисяч осіб. Це, звісно, мало, якщо враховувати 15-мільйонне сільське населення країни. Відміна «погосподарської книги обліку» є певною перешкодою у формуванні математичних, економічних моделей розвитку сільських територій. Ми ведемо перемовини з Мінрегіоном, Мінсоцполітики, Держстатом, щоб запровадити якщо не суцільний сільськогосподарський перепис, то бодай форму певного погосподарського обліку. Попри те, що такий облік відмінили 2 роки тому, більшість сільських голів продовжує його вести.

Не можна запровадити єдину уніфіковану модель сільського розвитку. Ми, хоч і єдині, але різні: така модель для Західної України, звісно ж, відрізнятиметься від моделі для Центрального, Східного, Північного чи Південного регіонів. Тому в загальній моделі конче треба передбачити варіативність інструментів.

Ми долучилися до навчання  сільських і селищних голів – як формувати, робити виграшними свої аграрні проекти, як подавати їх в Державний фонд регіонального розвитку. З середини цього року розраховуємо і на європейську допомогу для регіонального розвитку, враховуючи сегмент сільського розвитку.

Свого часу цей сегмент чомусь випав з програми співпраці  України та Євросоюзу. Нині ведемо активні перемовини, щоб повернути його у стратегічні документи нашої співпраці з ЄС. Можливо, 2018 року нам вдасться долучитися до європейських фондів розвитку сільських територій. Як це вже успішно роблять  Грузія та  Молдова.

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company