Село Богданівка Броварського району – за 40 кілометрів од Києва. Враховуючи можливості сучасного транспорту – рукою подати. Богданівці провели під окупацією близько місяця. Тут рашисти проявилися в усій своїй ницості – як убивці, насильники, палії і руйнівники. Для мирного населення ці довгі тижні перетворилися на кошмар підвального життя під постійним страхом лютої смерті.

В одному з підвалів – під сільською церквою – переховувася і Сергій зі своїм сімейством та ще з чотирма родичами. Він із сусідньої Калинівки, там і мешкав із родиною, але коли почалася війна, вони перебралися до своїх богданівських родичів. Там і зустріли російських «освободітєлєй»

– Сергію, чи близько від вашого сховку були російські військові?

– Дуже близько. За 50 метрів од нашого підвалу – школа, там вони зробили свій штаб. Близько сотні ворожої техніки та більше тисячі окупантів стали в селі. Було дуже страшно…

– Скільки часу ви провели в цьому жахові?

– 8 березня окупанти вони сюди заїхали, а 19-го нам пощастило виїхати… Тобто 12 днів.

–Коли вперше зіткнулися з окупантами?

– Це було 11 березня, вони тоді прийшли до нас у храм, їх було шестеро.

– І як поводилися?

– На диво, тоді все минулося. Нас, щоправда, попередили, що навколо школи все заміновано і пересуватися на чомусь заборонено, інакше розстріляють. Дозволили нам опалювати підвал бур’яном і ходити вулицею. Ми могли набирати воду в сусідньому будинку та брати молочні продукти неподалік. Запропонували навіть принести різні крупи для наших дітей.

– В яких умовах проживали? Вистачало їжі, води?

– Запасів їжі, за нашими підрахунками, вистачало десь на тиждень, а води всього на декілька днів. Але щоразу, як тільки кінчалася їжа, Бог дарував її знову і знову. Росіяни дозволили нам узяти в сусідів, які мешкали навпроти церкви, всі їхні продукти. А ще через кілька днів принесли нам різну молочку та… трьох папуг.

Але так було недовго. Всі наступні рази, коли бачили, що вони йдуть до нас, ми вже ховали дівчаток і телефони, бо знали, що може статися.

– Влада добивалася для населення «зелений коридор»?

– Так, неодноразово намагалися нам його організувати. Але декілька разів в останній момент все скасовувалося: орки обстрілювали автобуси. Але ми не падали духом.

– Що допомагало не опускати руки та вірити у порятунок?

– Бог, Його милість та турбота про нас. На четвертий день, спілкуючись із Творцем, я зрозумів: ми тут не помремо. Коли закінчувалась їжа – Він посилав її, коли навкруги орки вбивали, ґвалтували, крали – нас не чіпали… Чи це не турбота Бога?

–А як довідалися про евакуацію?

– Про неї дізналися не відразу, хоча й мали контакти людини, яка давала для неї свої автобуси. Спрешу орки стріляли з танка, який стояв неподалік від нас, і власник автобусів сказав, що стріляють в їхній бік і що евакуація відміняється. На мить ми припинили пакувати речі, нас охопив ступор. Проте мама брала вірою: заспокоюючи нас, вона казала, щоб ми й далі збирали речі, ми неодмінно поїдемо. Аж десь через годину приходить наш сусід і каже, що автобуси в’їхали в Богданівку і що багато людей машинами поїхали до центру. Ми невимовно зраділи! Але й дуже тривожилися, бо знали, що траплялося у цих «коридорах»…

– Як відбувалась евакуація?

– Нашу машину, з мамою та сестрою, відправили першою. Це також було страшно, але ми рушили… Скрізь усе в руїнах, купа техніки, солдати… Стали колоною, попереду окупанти обшукували кожну машину, одбираючи техніку і все що їм заманеться. Приблизно за 10 машин до нашої вони припинили це робити,.. просто перестали… Чи це не чудо Бога!

– Що відчуваєте нині після побаченого та пережитого?

– Вже минуло 2 місяці, інколи здається, що все гаразд, здається, що ти відійшов і починаєш знову нормально жити. Але сон… Тяжко засинати, часто прокидаюся, зазвичай від кошмарів – сниться війна. Її нелегко відпустити, але незважаючи на все, вірю, що Бог більше, ніж по силах наших, випробувань не посилає.

Через два дні після евакуації, в церкву, де перебували Сергій та його сім’я, влучив снаряд.